«У полоні були моменти глибокого смутку… Але Господь знає межі, які людина може витримати»

Отці Богдан Гелета й Іван Левицький (УГКЦ) рік і сім місяців перебували у російському полоні. 28 червня 2024 року цих священнослужителів звільнили. Журналістка «ВЗ» побувала у монастирі редемптористів, що на львівській вул. Замарстинівській. В інтерв’ю отець Богдан Гелета (на фото) розповів про те, що допомагає вижити у полоні, і яку річ російські окупанти повернули йому зі словами: «Не має жодної цінності…».

— Отче, розкажіть, що вас привело до священства?

— Я народився у Калуші, в Іва­но-Франківській області. Покли­кання у служінні Богові відчував з дитинства, а згодом реалізував його як монах і священник. Баб­ці й дідусі практикували христи­янство. Коли я прийшов з війська уже у зрілому віці, відчув це по­кликання під час молитви. І по­чав думати, як його реалізувати.

— А як потрапили до Бер­дянська?

— У статуті нашого монасти­ря написано, що їздимо з місія­ми по усьому світу. Кожні чотири роки настоятель монастиря нас кудись відправляє на службу. У Бердянськ із отцем Іваном Ле­вицьким ми приїхали 2019 року, замінили священників, які там були. Вони поїхали на іншу мі­сію. У Бердянську ми мали бути чотири роки, 2023-го нас мали замінити інші священники. Але у лютому 2022-го почалася вели­ка війна…

Перед вторгненням рф було велике напруження. У ЗМІ час­то говорили, що росія нако­пичує війська біля кордонів з Україною. Особливо така напру­га відчувалася на сході… Коли російські війська зайшли у Бер­дянськ, окупація міста відбулася швидко. Представники місцевої влади відразу вийшли на трасу, де стояли російські колони… Ми з отцем Іваном не зробили ро­сійських паспортів, не були на так званому референдумі, орга­нізованому окупантами. Невдо­взі в місті почалася фільтрація…

— У Бердянську багато міс­цевих розмовляли росій­ською?

— Багато. Але якщо до людей звертатися українською, пере­ходять на українську. Щоправ­да, є й такі, що не приймають українську культуру, мову. Усі, хто говорив українською мовою у Бердянську, хто був з Украї­ною, виїхали. А ті, що чекали ро­сію, залишилися.

— Вас кілька місяців не чі­пали. Працівники фсб захо­дили до вашої церкви?

— Може, хтось з них і захо­див, ми усіх людей не знали. Нас спочатку не чіпали, це прав­да. Машини з російською сим­волікою, з буквою z, кілька ра­зів проїжджали повз наш храм… російські військові прийшли у церкву 16 листопада 2022 року. Були у масках, зі зброєю. Отця Івана затримали у місті. Я у той час був у церкві. Перевірили мої документи і сказали, що у церк­ві ведеться пропаганда… Мене привезли у відділення їхньої по­ліції. Сказали, що без дозволу влади не можна проповідува­ти, молитися з людьми. Треба на це взяти дозвіл у влади. На­ступного дня нас з отцем Іваном звинуватили у пропаганді. Усе, що українське, для них — пропа­ганда: прапорець український, українська мова… Нам на руки одягнули кайданки, а на голо­ву — маски, щоб ми не бачили дороги, та повели в камеру. Че­рез кілька місяців висунули інше звинувачення. Мовляв, у нашій церкві знайшли… зброю.

— Коли вас привезли у по­ліцію, російські військові вас слухали чи їм байдуже було, що ви говорите?

— Усе записували. Я їм го­ворив: «Я — за Україну, я проти спецоперації». Працівники фсб ні в чому мене не переконували. Хіба що колаборанти говорили: «Тут уже росія, назавжди. Краще тут залишитися»… Коли фсб у своїх документах написали, що «у церкві знайшли зброю», що «ми проти росії», і ті папірці по інстанціях пішли далі, інші слід­чі вірили тим папірцям, а не нам. Нас сприймали як терористів, як ворогів.

— Після цього ви потрапили у колонію в Бердянську…

— В ізоляторі у поліції ми були чотири місяці. Там вони вирішу­вали, що з нами робити: чи під­дамося їм, чи не піддамося? Пізніше нас перевели у колонію № 77, що у Бердянську. Ми там були кілька місяців.

— Розкажіть, будь ласка, про ту музичну колонку у Бер­дянську, з якої цілий день лу­нали російські пісні. Для чого вони це робили?

— Це був психологічний тиск. Музика лунала до першої годи­ни ночі. Потім її вимикали, а о п’ятій-шостій ранку знову вми­кали. Напевно, сподівались, що я стукатиму у двері, щось їх про­ситиму… Я нічого цього не ро­бив, просто чекав. Так минали місяці… Після цього нас вивез­ли у Горлівку, у так звану днр.

— Як орієнтувалися у часі й просторі?

— У камері було вікно… Коли була перевірка чи їжу давали, казали, яка сьогодні дата. Тож дні не доводилося рахувати.

— Цю їжу можна було їсти?

— Ця їжа давала можливість вижити… Але у Горлівці була зо­всім інша ситуація. Там з людей сильно знущалися, вже не до тієї їжі було…

— У Горлівці умови триман­ня були важчі?

— Коли у Бердянську була фільтрація, багатьох людей зму­шували зрікатися української мови. Наказували приймати ро­сійську мову, російську культу­ру… Але нас, як священників, у Бердянську не чіпали. Інші по­лонені нам розповідали, що їх змушували вчити російський гімн, різну пропагандистську лі­тературу їм давали.

У Горлівці ж військовополо­нені не мають жодного захис­ту. У цій колонії статус військо­вополоненого такий, що його можуть будь-якої миті знищи­ти. Навіть злочинець, який пе­ребуває у в’язниці, знає свій короткий чи довгий термін пе­ребування, йому можуть писа­ти листи, надсилати посилки, хтось його може відвідувати у в’язниці. Військовополонений цього всього не має. У них там є така фраза: «Ця колонія — на нулі». Вважають, що там, «на нулі», можна робити все, навіть убивати. І ніякої за це відпові­дальності.

— В одному з інтерв’ю ви сказали, що саме молитва давала вам сили. Чи може вижити у таких складних умо­вах людина, яка не знає мо­литов?

— Я співчуваю людям, які не мають фундаменту у своїй душі, не звертаються до Бога. Шко­да таких людей. У таких умовах така людина може вчинити суїцид. Шукає виходу, аби все це швидше завершилося. А молит­ва допомагає. Ви вірите, що ви — людина, створена за образом Божим, і ви вічна істота. Ви — ін­струмент у руках Бога…

— Отже, молитва допома­гає жити…

— Молитва — це життя! Спілку­вання з Творцем.

— У вас була можливість го­ворити з іншими полонени­ми?

— Так, ми спілкувалися. Мо­лилися разом у камері, ділили­ся своїми свідченнями. У всіх колоніях люди знали, що я свя­щенник. Дехто звертався, щоб помолитися за здоров’я чи за рідних. Різні були прохання. Се­ред полонених були атеїсти, які так само потребували помочі й зверталися. Бачили, що молит­ва справді допомагає… Нам, священникам, віруючим людям, усе це легше було сприйняти — не як проблему, а як випробу­вання, загартовування.

— У вас у полоні не було відчуття, що можете втрати­ти віру?

— Я не втрачав віри, не сум­нівався у Творцеві… Але у по­лоні в мене були моменти гли­бокого смутку. Це не відчай, це біль через усе те, що відбува­ється. З цього стану важко було вийти. Але Господь знає межі, які людина може витримати. Вона доходить до якоїсь межі, а потім каже: «Господи, роби зі мною що хочеш…». Тоді йде по­легшення. Згадуються слова Святого письма, де Христос го­ворить: «Хто хоче йти за мною, нехай себе зречеться, візьме на себе свій хрест і йде слідом за мною…». І, власне, оце зре­чення власного «я», свого его­їзму, усього, що я люблю, допо­магає іти за Христом і здобути спокій.

— Окрім молитви, що ще тримало людей у полоні?

— Одним допомагала віра, а іншим, хоча мені як священнику важко це усвідомлювати, допо­магала ненависть. Аргументація їхня така: вони колись вийдуть з в’язниці й будуть мстити. Будуть убивати ворогів. І ось ця нена­висть їх там тримає…

— Ви розповідали, що ба­чили у колонії молодих укра­їнців, 20−22 років, які зовсім мало прослужили й потрапи­ли у полон…

— Були такі строковики, що тільки тиждень або два тиж­ні під час великої війни прослу­жили, найчастіше прикордонни­ки… Траплялися також хлопці, які підписували документи про співпрацю з адміністрацією. Вони носили червоні пов’язки. Їх фізично не чіпали, можливо, кращу їжу їм давали, сигарети могли дати. За це вони викону­вали різні обов’язки (можливо, доносили керівництву на інших полонених. — Авт.). Їх можна на­звати зрадниками…

— Якось ви сказали, що частина вас залишилася у по­лоні…

— Мабуть, немає такого дня, щоб я не згадував той полон. Як там хлопці, ті, які без руки, без ноги? Хіба що як сплю, то не думаю про це… Місяць тому до мене у монастир прийшов чоловік, який був у Горлівці, львів’янин. Ми з ним спілкува­лися. Вісім місяців був у поло­ні, п’ять місяців ми були разом в одній колонії. Ми потішились один одним (на обличчі отця з’явилась ледь помітна усміш­ка. — Авт.). Нарешті ми вже на волі… Нині займається своїми справами.

— Він вам казав, що йому допомогло вижити у полоні? Він віруюча людина?

— Так, віруюча, саме віра у Бога його тримала. Але він не практикуюча людина. Я йому, наприклад, кажу: «Йди спові­дайся, йди причащайся». А він може сказати: «Сам знаю, коли мені треба це зробити».

— Яка допомога перш за все потрібна людям, що по­вертаються з полону?

— Держава дає таким лю­дям те, що може дати. Але лю­дина має зробити крок вперед — до Господа. Тоді розпочнеть­ся процес її оздоровлення. Без духовності людина може поча­ти вживати алкоголь, наркотики або розіб’ється на машині…

— У ЗМІ писали про те, що у Ватикані зберігаються ваш хрест і вервечка, які були у церкві у Бердянську. Як вони туди потрапили?

— Так, мабуть, були якісь ка­нали, щоб із Бердянська їх ви­везти. Нам про це розповіли, коли ми вже повернулися з по­лону. Отця Івана затримали у га­біті (у священницькому одязі. — Авт.), а мене «взяли» у церкві, і наказали переодягнутися у ци­вільний одяг. Зі собою не мож­на було брати ні хрестів, ні вер­вечок. Хоча у мене була зі собою інша вервечка, проста. білого кольору, і вона збереглася. Спо­чатку її відібрали, а потім відда­ли. Так ця вервечка подорожу­вала по колоніях.

— Що їх спонукало віддати вам вервечку?

— У них у колонії є капличка московського патріархату з іко­нами. І вони говорили до вірую­чих: хто має бажання, той може приходити туди на молитву. Ра­зом з отцем Іваном, з цікавості, ми одного разу туди прийшли. Зробили заради того, щоб по­бачитися. Потім, щоправда, нам не дозволяли туди ходити… Був такий момент, хлопці з черво­ними пов’язками, які там при­слуговували, сказали, що в їхній капличці є наші речі, серед них і вервечки. Я поцікавився сво­єю вервечкою. Після цього мені її принесли зі словами: «Не має жодної цінності!». Це звичайна вервечка, з пластмаси… Коли нас етапували з росії, разом з паспортами віддали у конвертах натільні хрестики, які у нас віді­брали. Ми не бачили їх рік і сім місяців.

Насамкінець хочу сказа­ти: вірте у те, що існує Божа справедливість. Господь спра­ведливий Суддя! Кожна люд­ська трагедія, кожна сльозин­ка не будуть забуті. Вірте, що ми створені Божою любов’ю, і вона безмежна! А те, що відбуваєть­ся сьогодні на землі, є нашим випробуванням…