«Західні країни можуть висловити нам багато претензій за згаяні останні два роки перед великою війною…»

Двояке враження залишив в Україні липневий саміт НАТО у Вільнюсі. У Києві очікували отримати у столиці Литви запрошення до Північноатлантичного альянсу (після завершення війни), чіткі гарантії безпеки на період до вступу у цей військово-політичний блок, нові пакети збройної та іншої допомоги. Дійсність виявилася дещо відмінною від бажаної. Так, ми дізналися про скасування ПДЧ, створення Ради Україна-НАТО, про нові поставки західної зброї і програму навчань українських льотчиків на винищувачах F-16. Проте запрошення в Альянс так і не прозвучало. За словами Генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга, в Альянс нас запросять «тоді, коли для цього складуться умови».

Саміт був позначений різкими персональними заявами, які ризикували спровокувати демарш української делегації… Однак за добу контактів тон спілкування став іншим, конструктивним. Такою ж була підсумкова резолюція. Президент України Володимир Зеленський назвав підсумки вільнюського форуму «гарними». Але при цьому додав: вони були б ідеальними, якби було запрошення до НАТО. То як нам оцінювати саміт у Вільнюсі? Що ми набули, що втратили? Розпитуємо про це керівника політико-правових програм Українського центру суспільного розвитку Ігоря Рейтеровича.

На саміті підтримку отримали ЗСУ

— Вільнюському саміту НАТО пророкували ледь не іс­торичне значення. Таким він не став. У пресі можна по­чути інші характеристики: провальний і навіть — скан­дальний. Дехто каже: комп­ромісний. А як ви оцінюєте підсумки цього форуму?

— Саміт не є провальним. Він не є дуже скандальним. У Віль­нюсі відбулося те, що ми й очі­кували. Політично, можливо, Україна нічого не виграла, але точно виграли наші Збройні сили — було підписано додатко­ву угоду, яка стосується військо­во-технічної підтримки ЗСУ. Це дуже великий плюс.

Украй важливим є другий день саміту, коли йшлося про га­рантії безпеки для України. Мені здається, це — ключовий момент, який нам слід довести до логіч­ного завершення. І це сьогод­ні набагато важливіше, ніж фор­мальне запрошення до Альянсу. Врешті-решт таке запрошен­ня обов’язково буде, тим більше Байден про це недвозначно ска­зав на другий день саміту.

— Чому Україна не домо­глася того, що хотіла, — вже тепер не почула цього запро­шення?

— Йдеться про побоювання двох країн, першою чергою — Ні­меччини, яка фактично накла­ла вето на таке формулюван­ня. Напевно, у Берліні бояться, що згадка про запрошення Киє­ва до НАТО може призвести до прямого конфлікту між Альян­сом і російською федерацією…

Інша причина нерішучості членів Альянсу — боязнь ство­рити прецедент, що країна, яка воює, може претендувати на за­прошення до НАТО.

Через такі спірні моменти ми отримали достатньо розмите формулювання, яке, попри це, залишає двері в Альянс для нас повністю відчиненими. У будь-який момент це формулювання може перетворитися на пряме запрошення.

Тому нічого трагічного у Віль­нюсі не сталося. Певною мірою, це була очікувана історія. Якщо будемо правильно рухатися на полі бою і працюватимемо над здійсненням реформ, про які говорили на саміті, запрошен­ня до НАТО найближчим часом нам надійде.

Треба навчитися краще комунікувати з партнерами

— Під час польоту до Віль­нюса Володимир Зеленський опублікував досить різкий пост: «Безпрецедентно й аб­сурдно — коли немає жод­них часових рамок і для за­прошення, і для членства України; і коли натомість до­дається якесь дивне форму­лювання про „умови“ навіть для запрошення України». За словами президента Укра­їни, це рішення, а точніше, його відсутність — це «можли­вість торгуватися членством України в НАТО у переговорах із Росією». Чи мав право гла­ва нашої держави на таку різ­кість? Під час саміту західні колеги радили Зеленському: «Володимире, охолонь…»

— По суті, президент України говорив правильні речі, які поді­ляє переважна більшість укра­їнців. Але з формою донесення цієї тези справді були пробле­ми. Так не треба було робити. Це було дипломатично непра­вильно. І ледь не коштувало нам різкої реакції з боку Альянсу.

Щодо слів Зеленського про те, що на саміті НАТО щось об­говорювали без України… Але ж ми не є членами цього Альянсу! Формально ми поки що навіть не є країною, яку туди запроше­но! Це була не дуже вдала спро­ба якось переламати ситуацію. Але добре, що на саміті швид­ко зрозуміли, що треба від цієї напруги відійти. Наступного дня на форумі було набагато спокій­ніше і конструктивніше. Це при­вело до підписання декларації про гарантії безпеки і до надан­ня додаткових пакетів військо­во-технічної підтримки Україні.

— У ході саміту з’явилося інтерв'ю українського по­сла у Великій Британії Ва­дима Пристайка щодо іро­нічних закидів президента Зеленського на адресу бри­танського міністра оборони Бена Воллеса про необхід­ність більшої вдячності з на­шого боку…

— Пристайко говорив про сарказм, який у ситуації, що склалася, нам не дуже потрібен. Звичайно, президент — така ж людина, як і ми всі, він може до­зволити собі певні емоційні за­яви. Але ж треба враховувати контекст та момент. До цього у Зеленського дуже непогано ви­ходило комунікувати і з нашим суспільством, і з громадянами західних країн. Однак політики — це дещо інша річ. До них потрі­бен інший підхід.

— У нього талановиті спіч­райтери…

— Спічрайтери президен­та — люди, на жаль, надзвичай­но самозакохані. Вважають, що якщо написали десять вдалих текстів, то можуть робити це і надалі. Але різкий текст прези­дента, який прозвучав як від­гук на події Вільнюського самі­ту, перед озвученням повинні були прочитати фахові дипло­мати. Цього, судячи з усього, не сталося. Але пост Зелен­ського став певним уроком, який засвоїли. Бо надалі наш президент ефективно провів перемовини. Були вдалі пресконференції, у тому числі - з президентом США Джо Байде­ном. Тобто всі початкові нега­разди немовби заохотили до продуктивнішої роботи і дозво­лили вийти на нормальний кон­структив, який приніс велику користь. І принесе ще більшу.

Однак зі згаданого конфлікту обов’язково слід зробити певні висновки: спілкуватися нам по­трібно трохи по-іншому. І не за­бувати: за великим рахунком, країни, які допомагають Укра­їні, нічого нам не винні. І вони теж можуть висловити нам ба­гато обґрунтованих претензій за згаяні останні два роки перед великою війною. Тому вислов­люватися нам треба обережно. Дискутувати у кулуарах, а вже потім виносити результати пе­ремовин у публічну площину.

— Посол Пристайко, ко­лишній глава МЗС України, запам’ятався стриманістю, раніше ніколи не дозволяв собі «шпильок» у бік прези­дента. А тут раптом вирішив покритикувати його за пове­дінку на саміті. Зазвичай піс­ля цього чекають на звільнен­ня…

— Вадим Пристайко — фахо­вий дипломат, людина досвідче­на. І не забуваймо, в якій саме країні Пристайко є послом. Тож головним його завданням було залагодити історію із Волле­сом. Він це зробив так, як зро­бив. Тепер подивімося на реак­цію Офісу президента. Думаю, ніхто Пристайка нікуди не від­кличе, бо він насправді демон­струє високу ефективність на своїй посаді.

Пристайко намагався обе­режно, на межі фолу, прокому­нікувати. Мені здається, у ньо­го це вийшло. Навіть у контексті тієї фрази про сарказм. Урешті-решт треба розуміти, що у бри­танців дуже специфічні підходи до політики, у них специфічний гумор. Пристайко зіграв більш-менш непогано. І, до речі, бри­танці це оцінили. А відсутність якоїсь різкої реакції на його сло­ва з Банкової є підтвердженням того, що його позицію, швидше за все, попередньо було погоджено.

Велика Британія — один із на­ших ключових союзників, краї­на, яка нам надає те, чого не на­дають інші. Тому й треба було різкості терміново залагоди­ти. Так і вийшло. Згодом Воллес сказав, що його неправильно зрозуміли, мовляв, йшлося про інші речі, слова вирвали з кон­тексту. Тож конфлікт можна вва­жати вичерпаним — і це дуже до­бре.

Робіть реформи — і запрошення у НАТО буде!

— У резолюції саміту сказа­но, що запрошення до НАТО Україна отримає тоді, коли для цього настане відповід­ний час і умови. Зроблено натяк, що Україні слід енер­гійніше проводити внутрішні реформи?

— То не просто був натяк — у резолюції прямо про це сказа­но. І нам від цього нікуди не по­дітися. Війна не є індульгенцією для того, щоб не запроваджу­вати реформ. До цього закли­ку саміту нам треба прислуха­тися — і ці реформи втілювати. Тим більше, що вони десь на 70 відсотків збігаються з реформа­ми, які ми робимо для вступу в Європейський Союз. Тут немає якоїсь великої проблеми. Ре­форми слід здійснювати. При­чому швидко. Я звернув би увагу на заяву Байдена, який сказав, що буквально через кілька міся­ців запрошення у НАТО ми отри­маємо. Але це залежатиме від того, як виконаємо «домашню роботу» — реформи у Міноборо­ни, Укроборонпромі, у питаннях протидії корупції тощо.

— Через рік наступний са­міт НАТО відбудеться у Ва­шингтоні. Чи можемо ми там (зважаючи і на майбутню пе­редвиборну кампанію у США) сподіватися на кращі євроат­лантичні жнива, на отриман­ня того, чого не дочекалися у Вільнюсі, — запрошення в Альянс?

— Дуже ймовірно — так! Мені здається, слабке рішення не­давнього саміту НАТО у Віль­нюсі якраз пов’язано з цим — із відкладеною історією вступу України в Альянс. У Вашингтоні побачимо рішення, яке збігати­меться із внутрішніми й зовніш­німи інтересами Сполучених Штатів — і воно повністю нас за­довольнить!