«Для мого сина та інших „азовців“ окупанти приготували шибениці перед театром у Маріуполі…»

Минулої суботи за домовленістю між президентами України й Туреччини після 15-місячної відсутності повернулися додому з неволі легендарні оборонці Маріуполя, Герої України — командир полку «Азов» Денис Прокопенко (позивний «Редіс»), його заступник, майор Святослав Паламар («Калина»), старший офіцер Олег Хоменко, в. о. командира 36-ї окремої бригади морської піхоти Сергій Волинський («Волина») і командир 12-ї бригади Національної гвардії Денис Шлега. Ці люди стійко знесли неймовірні удари долі. Після майже чотиримісячного стримування ворога стільки ж часу провели у російському полоні. А коли у вересні минулого року відбувся обмін наших воїнів на кума путіна медведчука, за посередництва міжнародних організацій цю п’ятірку командирів було інтерновано в Туреччину. Там мали перебувати аж до завершення війни. Але сталося інакше: «азовці» вже на Батьківщині!

Про їхню зустріч на рідній землі й подробиці перебування у неволі кореспондент «Високого Замку» поспілкувався з матір'ю одного з героїв — Лідією Паламар, жителькою міста Миколаєва, що над Дністром.

Радісну новину повідомили сусіди

— Якими були найперші ваші думки, дії, коли почули, що вашого сина з Туреччини везуть додому?

— Ми з чоловіком у той час були відсутні вдома, теленовин не дивилися — тож нічого про повернення Святослава не зна­ли. Аж тут раптом нам телефо­нують знайомі: «Лідо, ваш син вже у літаку, летить з Туреччи­ни!».

А потім про повернення Свя­тослава дізналися від неві­стки Антоніни, яка зі своєю ма­мою живе у Тернополі. З нею зв’язалися з Міністерства вну­трішніх справ України, сказа­ли, що у суботу наш син буде у Львові. Антоніна недавно наро­дила донечку, маленькій у той момент виповнилося лише п’ять днів — через це приїхати зустрі­ти чоловіка Антоніна не могла. Попросила, щоб зробили це ми, бо нам до Львова рукою подати. Нам скинули локацію, сказали бути у Львові о шостій вечора — і ми приїхали в обумовлене місце. Емоції від очікування зашкалю­вали: не вірилося, що після такої довгої розлуки ми і родичі інших «азовців» нарешті побачимо сво­їх хлопців. Їхнє повернення — це було щось феєричне!

У Львові на площі перед пам’ятником Шевченку зібра­лися тисячі людей: усі очікува­ли президента і наших «азовців». Володимир Зеленський вийшов, привітав присутніх. А наші хлопці в цей час перебували на закритій території, у військовій частині. Там відбувалася їх урочиста зу­стріч. Привітали свого сина і ми. Тепло обнявши, Святослав шеп­нув мені: «Нарешті я вже вдо­ма…». А я відповіла йому: «Сину, ми такі раді, що ти живий і здоро­вий. І що ти повернувся».

Під час урочистої зустрічі гла­ва держави привітав нас і роди­чів інших «азовців», подякував за їхню мужність і за наше тер­піння. Батьківське чекання тяг­нулося дуже довго. Витримати 500 днів у невідомості було не­просто…

— Знаємо, що зі Львова всіх «азовців» повезли до Києва — підлікувати їх, обго­ворити справи. Ваш син теж поїхав, чи ви випросили його бодай на ніч до рідного Мико­лаєва, до сім'ї?

— Так, хлопці поїхали у сто­лицю, там пройдуть реабіліта­цію. А мій Святослав попросив у свого керівництва на день від­лучитися до Тернополя — щоб побачити дружину (орендує там житло) і свою народжену 2 лип­ня донечку. Назвали мою внуч­ку Квітославою. У Святослава є ще семирічний син Лук’ян, на­родився він у Маріуполі…

Наших хлопців росіяни намагалися зламати. Але вони не скорилися

— Як змінився ваш син за час тривалої відсутності - зо­вні і у вчинках?

— Святослав практично не змінився. Він тільки ще більше змужнів…

У Туреччині вони з хлопцями перебували на закритій тери­торії, були обмежені у всьому. Їм не дозволяли вільно пересу­ватися. Все було під наглядом. Мали лише право на два дзвін­ки у тиждень — до мами і до дру­жини. Дзвонити міг у суботу або в неділю. Розмовляли не біль­ше п’яти хвилин. Були в ізоля­ції, але не були забуті. До них приїжджали наші дипломати, вони спілкувалися з міністрами. Наша влада постійно їх пильну­вала, підтримувала…

Під час перебування у чу­жій країні Святослав займався спортом — щоб тримати себе у формі, щоб набратися сили для подальшої боротьби. У чужи­ні намалював картину, написав книгу, вірша… А ще хотів бага­то знати, що відбувається у нас, в Україні. Він у мене така люди­на, що цікавиться всім. Щора­зу, коли дзвонив із Туреччини, найперше запитував: «Мамо, як здоров’я бабусі? Мамо, що там у нашому Миколаєві? — чи під­тримують людей, яких привез­ли з Маріуполя? Чи допомагає їм наша влада? Скажи, як став­ляться до тих, хто залишив­ся без житла?». І я розповіда­ла Святославу все, зокрема про турботливе ставлення наших краян до переселенців…

Чужина мого сина не злама­ла. Навіть перебуваючи у ро­сійському полоні, Святослав поводився гідно. Хоч як його не схиляли сказати щось про­ти України, не дав жодного інтерв'ю кремлівським телеканалам…

Я чула, що у Маріуполі, пе­ред зруйнованим драмтеатром, вже було встановлено шибе­ниці, на яких мали вішати ко­мандирів «Азова» — «Редіса», «Волину» і «Калину». орки допи­тували інших полонених з «Азов­сталі», щоб вони давали покази на «нациків» Дениса Прокопен­ка і Святослава Паламаря. На­ших хлопців намагалися всіляко залякати. Під час обміну на мед­ведчука дві години возили їх по москві із закритими очима. Але вони не скорилися. Святослав розповідав мені, що був момент, коли вже прощався із життям…

А у полон у травні 2022 року він пішов тільки тому, щоб вря­тувати з підземель «Азовсталі» поранених «азовців», щоб ви­везти звідти тіла загиблих, щоб їх могли поховати. Вони ніколи не здалися б у полон, якби наш президент не попросив про це. Сказав їм: треба зробити це для того, щоб врятувати життя ін­ших людей. І так вони зробили. Для командирів це було важ­ке рішення. Напередодні йшли важкі перемовини з росіянами. Була зовсім інша домовленість. Їх не повинні були відвозити в Оленівську колонію. Коли їх до­ставили туди, три дні катували…

— Це правда, що у перші мі­сяці полону ваш син перебу­вав у камері-одиночці у мо­скві?

— Після Оленівки наших хлоп­ців вивезли у москву, у сумнозвісну тюрму «Лефортово» — закритий коридор, підвал без свіжого повітря. Там Святос­лав з іншими нашими хлоп­цями просидів чотири місяці. Коли згодом подивився на себе у дзеркало, не повірив, що та­кою може бути людина. Сильно схуд. Майже не їв. Боявся їсти — щоб не отруїли. Але зламати його — не зламали.

— За раніше укладеною угодою, командири «Азову» мали бути в Туреччині до кін­ця війни. Як так сталося, що вони повернулися звідти ра­ніше, що, як ви знаєте, спри­чинило величезну лють мо­скви?

— Я думаю, це була дуже та­ємна операція… Наші хлопці - бойові командири. Вони і далі працюватимуть над тим, щоб якомога швидше закінчити ві­йну. Це їхній обов’язок, бо вони — військові. Тут, в Україні, вони дуже потрібні.

Я думаю, все було узгодже­но між нашим президентом і ту­рецьким. Повернення «азов­ців» до України — це своєрідний ляпас путіну. Після того, що він наробив в Україні, після масо­вих убивств цивільних на інакше ставлення до себе той не заслу­говує.

А чому «азовці» мали сидіти до закінчення війни? Хто знає, коли вона завершиться? Це не­чесно — утримувати бойових ко­мандирів, коли ворог нищить наш народ! Це нечесно навіть стосовно тих, хто воює. Я знаю, що мій син і його побратими ви­конуватимуть свій військовий обов’язок до кінця.

— Зі слів командира «Азо­ву» Дениса Прокопенка, він та його побратими «обов'язково ще скажуть своє слово у бою». Відпустите свого сина на війну?

— Якщо надійде відповідний наказ, вони обов’язково знову підуть у бій. Я думаю, їх звільни­ли для того, щоб створили свою команду, щоб забезпечити сво­їх хлопців. І щоб вони допомогли витягнути з полону своїх побра­тимів.

Щоб відволіктися від тривожних думок, плела на фронт захисні сітки

— Що ви сказали би мате­рям, дружинам інших «азов­ців», які так само, як ви доте­пер, теж чекають своїх рідних з полону?

— Дорогі мої жіночки! Для того, щоб ваші діти поверну­лися живими-здоровими — а я знаю, що це буде! — повинна бути Перемога. Живіть, чекаю­чи! Ніколи не втрачайте надії. Є багато причин, чому зараз не можуть звільнити багатьох на­ших військовополонених. По­трошку-потрошку, але звільнять усіх. Наш президент це обіцяв. Я думаю, дотримає свого сло­ва. Кожна мама зустріне і обні­ме свою дитину.

Ніколи не опускайте рук! Працюйте! Допомагайте ЗСУ! Ми всі, матері, зобов’язані чи­мось допомогти, щоб наші діти на фронті почувалися комфорт­ніше. Я, наприклад, плету для фронту сітки, накидки-кікімо­ри для снайперів. Це все дуже потрібно. За цією роботою я відволікалася від тривожних думок. Треба рухатися, не за­микатися в собі! Треба вірити, що твоя дитина прийде додому. Молитися і вірити, що твоя ди­тина жива.

Зараз дуже багато жінок за­діяно для того, щоб їхні діти по­вернулися з полону. Не опус­кають рук. Допомагають чим тільки можуть. Наш Львівський ляльковий театр підготував ви­ставу для жінок «Азова». З тією виставою 20 липня повинні їха­ти у Туреччину. Обіцяли, за мож­ливості, показати її нашим хлоп­цям. А заодно — передати листи від їхніх мам. Ніхто не сподівав­ся, що події повернуться та­ким чином, що така радісна по­дія може статися… Думаю, наші львівські театрали все одно пої­дуть з виставою до Туреччини — покажуть її нашим українським дітям з дитбудинків, яких підлі­ковують у цій країні.

— У кінці минулого року львівський художник Віктор Стогнут «заочно» намалював портрет вашого сина на тлі калини. Чи бачив цю роботу Святослав? Як зреагував на неї?

— Пан Віктор подарував нам цю картину — висить у кімна­ті Святослава. Син ще не бачив цього портрета. Коли відбуде реабілітацію, можливо, на кіль­ка днів його відпустять додому — тоді наговоримося. Тоді й оці­нить картину.

— Ваш син повернувся з Ту­реччини — можливо, привіз вам якийсь подарунок звід­ти?

— Подарунків ми не бачили. Бо наша зустріч із сином була у військовій частині, звідти їх за­брали у готель. А найбільший подарунок від сина для мене — він сам, живий і здоровий…