Священник врятував 12 українських воїнів. Пробув 262 дні у російському полоні…

З-під цього храму 29 серпня 2022 року священника взяли у заручники російські військові. У катівнях окупантів пробув 262 дні. Хоча отець Ігор, як і багато інших душпастирів на Херсонщині, належав до УПЦ, яку поєднують з московським патріархатом, вороги вважали його «нациком»…

Брав участь у двох Майданах

Найперше цікавимося оцим нестикуванням: як представника релігійної організації, багато ієрархів якої толерують москву і її загарбницьку політику, росіяни могли кинути «на підвал»?

— Так, я належав до Української православної церкви, — каже 53-річний отець Ігор. — Але 2014 року (після того, як росія вторглася у Крим, на Донбас) фактично ми порвали з нею. Документально оформити це було не так легко. Парафіяни стояли за мною, але основні спонсори будівництва церкви були відвертими прихильниками УПЦ. Це у західній частині України просто зробити перехід, а поїдьте на південь-схід, спробуйте це там…

Я був на Помаранчевій революції, брав участь і у другому Майдані. Вважаю себе патріотом України, можу висловити все, що думаю. Нашому єпископу казав: «Приїжджаєте до мене на престольний празник, але московського патріарха кіріла не поминаєте. Владика подумав і каже: «Ну, добре… Приїхав, кіріла не поминав, половину Служби відправляв українською мовою».

У нас у церкві із 1996 року висіли вишиті рушники. Я українцем був і буду. Про це «оркам» прямо в очі казав. Своєї позиції не змінив і після їхнього приходу.

— Пам'ятаєте, як це сталося?..

— У нашому селі росіяни з’явилися на третій день великої війни. Їхні колони цілу ніч через Каховську ГЕС ішли на Херсон. Їхньою головною ціллю були Миколаїв, Одеса. По приїзді до нас «орки» грабували магазини — тачками, а потім машинами гребли звідти горілку, цигарки, пиво. Ми тоді не витримали і з іншими сільськими депутатами (я був членом виконкому, моя дружина Марія — депутатом) пішли на місце тих грабунків. Нас відразу оточили російські автоматники. Кажу їм: «Вам не соромно? „Друга армія світу“! Ми все зняли на відео, на весь світ ваше мародерство покажемо. Гітлер так не робив!». Після цього їхній командир сказав неподобства припинити…

Із початком окупації до нас перестали надходити продукти, ліки. Місяць жили без нічого. Лише на сьомий день можна було якось добратися до Херсона. Їхали до нього через 40 російських блокпостів. На машині, яку дав нам фермер, великими буквами писали «Хліб». В автомобіль сідали жінки — староста чи секретар сільради, бо чоловікам у перші дні війни їхати було небезпечно. У сільській раді ділили привезене: на кожну хату виділяли по пів, по цілому буханцю хліба — залежно від кількості людей у ній.

— Ми чули, що ви врятували 12 українських воїнів…

— У перший день великомасштабного вторгнення ця групка наших бійців на лівому березі Дніпра потрапила в оточення. Зі мною (не знаю, звідки взяв номер телефону) зв’язався по мобільному їхній командир. Розмовляв російською, просив допомоги, хотів, щоб ми їх сховали у нашому селі. Я подумав, що то ворожі розвідники мене «промацують». Згодом з’ясувалося, що той командир (звали його Сергієм) був родом із Донецька, закінчував у

Харкові військовий університет. Усі його підлеглі були з Вінниччини, входили до 59-ї Гайсинської бригади. Я взявся їм допомогти, бо якби не зробив цього, ніколи не пробачив би собі…

Мої хлопці на лівому березі підготували човни — бо ширина Дніпра там більше кілометра. Дружині в останній момент признався, куди йду серед ночі. Сказав, що як вб’ють мене, щоб знала, де я подівся. А вона: «Іду з тобою!». В обумовленому місці до нас вийшов командир, а за його сигналом — решта воїнів. Моя дружина Марія каже: «То — наші! У них піксельна форма…».

Вивели ми хлопців через плавні трьома групками. Тихенько завели їх у підвал церкви. Там уже все було готово для їх прийому: газова плитка, тушкованки, інші продукти. Обігріли їх, нагодували, переодягли, зарядили телефони. Командир запитує, як краще пробратися до своїх. Пропоную їм автомобіль. Ні, каже, машину можуть засікти російські дрони. Треба пересуватися тільки посадками. О пів першої ночі, перед тим перевіривши, чи поблизу немає росіян, я наших воїнів групками перевів через село. А далі - через поля, коротшим шляхом спрямував у бік Миколаєва. Десь на третій чи четвертий день від хлопців надійшла SMS-ка: ми вже приєдналися до своїх.

«Болгарку» вазьмьом, палєц атрєжєм…"

— Як ви потрапили у полон?

— Через пів року окупації, 29 серпня 2022 року, коли я служив у церкві, «орки» нагрянули до мене додому і перевернули все догори дриґом. Нишпорили у шафах, у комірці, навіть у ванній і туалеті - думали, що я там когось переховую. Не знайшли нікого. А наступного дня отримали команду брати мене…

Я саме зранку, поки не стало спекотно, пішов з одним хлопцем косити траву біля церкви. Дивлюся, через центральний вхід ідуть семеро чоловіків у балаклавах, з автоматами. Кричать лягати на землю. Підбігають до мене, автоматом б’ють у голову — «Зові свящєнніка!». Кажу: я — священник. І відчуваю новий удар кулаком у голову. З розрізу очей і за акцентом того, хто бив, розумію, що то був бурят. Кричить до мене: «Хатєл здєсь УНА-УНСО аткрить? А жена на дому — украінскую школу?». Від здивування піднімаю голову — і отримую ще один удар. Упав, ударився до плитки і «вимкнувся».

Коли прийшов до тями, на руках вже були кайданки, на голові - мішок. Потягнули мене у МАЗ, кинули під сидіння і повезли у Херсон, в «ізолятор врємєнного содєржанія». Пригадую, на місці запитували: «за что задєржан?» Відповів, що не знаю. Тоді бурят: «Сєйчас „болгарку“ вазьмьом, палєц атрєжєм — всьо скажеш!».

Пробув там два місяці. А коли «орки» втікали з міста, «неблагонадійних» на баржі переправили через Дніпро. Так я опинився у Голій Пристані. У тримісній камері нас було десятеро. Перші чотири дні з десяти не годували зовсім. Потім повантажили в автозак і повезли на край Херсонської області, у Чаплинку. Пів року пробув там у натуральному підвалі…

— Що хотіли почути росіяни від вас на допиті?

— Запитували, чи кіріла поминав. Ні! — відповідаю! За ЗСУ молився? Так! Будь-яка церква молиться за воїнство своєї країни. Знали все, що я говорив на проповідях. Мене могли заарештувати лише за те, що я з ними принципово розмовляв українською.

Мене затримали як «ідейного» українця. Якщо забрати таку людину, тоді народ начебто боїться більше. Давали зрозуміти, що іншим треба сидіти тихо…

Щоб накопати на мене компромату, двох місцевих жителів катували протягом десяти днів. Ті заявили, що одного разу я сказав: «Москалики прийшли — тут і полягли». Били мене три дні. Вимагали, щоб ці слова я підтвердив на відео.

Від катування струмом кришилися зуби

— Опишіть ваш звичайний день у неволі?

— Сиділи ми у підвалі. Вузенька кімнатка — два з половиною на чотири метри, а у ній десятеро людей. Чотири панцирні солдатські ліжка. Одне з них мало два яруси, а одне ліжко — лише сітка на землі, без билець. Підлога трухлява, сирість, цвіль. 30 років там нікого не тримали. Зранку виводили на 10 хвилин у туалет. Ним була яма, яку самі собі викопали. А вночі чи серед дня ходили «до вітру» по-іншому: «по-легкому» свої фізичні потреби справляли у пластикові пляшки, «по-важкому» — у целофанові пакетики. Наступного ранку це виносили. Ні окропу, ні душу, ні одягу!

Першу ніч не давали спати — змушували зубрити російський гімн. Я не вчив його п’ять днів. А потім зайшов у камеру начальник: «Ти пой пєрвиє двє строчкі, а потом — ти, ти…». Тицьнув на мене. Кажу: я не вивчив. Тоді він мене прямо при всіх своїм електрошокером вдарив у хребет. Падаю — піднімають. Знову б’ють. Я зрозумів, що треба той гімн вивчити…

Коли зранку відчиняли камеру, виводили когось на допит чи брали відбитки пальців — усі повинні були зриватися, голови опускати вниз і кричати на всю камеру: «Слава росії! Слава путіну! Слава шойгу!». І так разів 20−30 на день.

Коли били, на голові був мішок, і ти не бачив, коли і чим тебе дубасять — шокером, ногою. Найстрашніше було катування струмом. Два дроти чіпляли до мочок вух, до сосків, клали нас на мокре і крутили військовий радянський телефон «тапік». По тілу йшли великі ампери. У Віті з Херсона через цей біль десять зубів розкришилися. Найгірше, коли чіпляли ці дроти до яєчок. Від болі тріскала шкіра, робилася чорною. А вони ще лили на лице воду і кричали: «Гаварі! Гаварі!». Якщо ти говориш одне і те ж без зупинок, значить, не брешеш. А якщо збився — ще години дві б’ють і завтра продовжать…

— А чим вас годували?

— У підвалі на Лівому березі нам давали дві ложки каші зранку, яку орки не доїли, і стільки ж — увечері. Один термос на 25 порцій цих «харчів» привозили для 60 чоловік. Ні чаю, ні окропу не було. Ні м’яса, ні капустини, ні огірка. Інколи могли дати буханець чорного хліба.

— Від вас не вимагали перед телекамерами зробити якесь зізнання?

— Коли вже випускали, то наказували заявити, що не маю жодних претензій, що я «всьо осознал», що «я люблю росію». Диктували текст, який треба було сказати. І щоб вийти звідти, ти мусиш проти своєї волі це зробити.

Ми були цивільними полоненими, викраденими людьми. Нас не було у жодних списках. Наші діти зверталися до президентів, у російську прокуратуру, у фсб — а їм відповідали, що «у нас таково нєт!». Нас не було ніде… Хлопцям треба лікувати виразку, а від фсб відповідь: «Сдохнєт — закопаєм»! От і все лікування.

— Як вас випустили з неволі?

— Відчинили двері, дали копняка ззаду — іди куди хочеш! Добре, хоч паспорт мені віддали, дехто його не мав. Хтось виїжджав, а його потім знову закривали. Рулетка: повезло — не повезло! Я вийшов на знайомих священників. Чекав, щоб з дому перекинули на картку гроші, треба було міняти їх на російські - щоб купити щось одягнутися. Одна дорога — щоб виїхати за кордон через Крим, а потім через росію, коштувала 500 доларів. Боявся туди їхати, бо перед Кримським мостом була дуже сильна фільтрація феесбешників. Багато наших хлопців, які пробували тим маршрутом виїжджати, знову потрапили за ґрати. Тому я їхав бусиком безпечнішим маршрутом: Мелітополь, Маріуполь, ростов-на-дону, москва, країни Балтії, Польща. Три тисячі кілометрів дороги! Мені головне було перетнути кордон з росією. Там цілу ніч фсб тримала мене — пробивали інформацію у своїй базі… З Литви добрався до Польщі. А там мене зустріла донька. Побув у неї днів десять, прийшов трохи до тями. Тоді приїхав до Львова. Там за свої кошти у приватних клініках почав проходити медобстеження: МРТ спини, УЗД…

На Херсонщину не було чого повертатися: у будинку знесло вибухом дах, тому дружина виїхала у Бережани. Туди зі Львова приїхав і я.

— Ієрархи УПЦ знали, що ви зазнали митарств від росіян? Підтримували?

— Знали, коли я вийшов. Але понині жодного дзвінка від них не було.

— За що зараз живете?

— Знаєте, як Господь казав: дивіться на птиць небесних, які не сіють і не жнуть, не збирають житницю, а Отець небесний їх кормить. Слава Богу, у мене ще є друзі, є родичі, які мене підтримують. А скільки людині потрібно? Ми з дружиною маємо кімнату, на свіжому повітрі працюємо на грядках. Тішимося кожному дню. Захотів — до однієї дочки поїхав, до другої, на внуків подивився…

Став хресним сина врятованого командира

Автор цих рядків почув неймовірне продовження історії про 12 українських воїнів, яких з оточення врятували отець Ігор та його дружина Марія. 17 травня 2024-го, якраз через рік після звільнення священника з полону, у командира цієї групи Сергія народився син. Щаслива мама зателефонувала до дружини рятівника і попросила, щоб отець Ігор став хрещеним батьком хлопчика. Це прохання виконали — на хрестини їздили у Вінницьку область. Маленького назвали Денисом.

Недавно на сайті bilozerka.info ми побачили уривок листа, який дружина згаданого командира надіслала священникові Ігорю Новосільському:

«…У той час, коли почалася війна, Сергій дзвонив і сказав, що вони в оточенні і, скоріше за все, не виживуть… Майже попрощався зі мною. Тоді я просила Господа допомогти, я весь час Його благала, і Господь послав моєму чоловіку Вас. Сергій сказав, що вони уже в церкві, що з ними все добре, що їм допоміг священник. Багато чула про Господні дива і чудеса, але не думала, що Господь і нам подарує таке чудо спасіння. У той момент моя віра у Бога стала ще сильнішою. І я сказала чоловікові, що ніколи Вас не забуду і все життя буду Вам вдячна».