Із викрадених українських дітей росіяни виховають яничарів?

Минув місяць з часу резонансного рішення Міжнародного кримінального суду (МКС) у Гаазі щодо видачі ордерів на арешт президента російської федерації володимира путіна і уповноваженої рф з прав дитини марії львової-бєлової. Відповідно до вердикту МКС, у будь-якій із 123 країн, які визнають його юрисдикцію, цих одіозних осіб повинні без вагань затримати і доправити на лаву підсудних. Такий жорсткий вирок російському тирану і його омбудсменці винесено через те, що обоє причетні до страшного злочину — незаконного й примусового переміщення українських дітей з окупованих територій до країни-окупанта, що категорично заборонено Женевською конвенцією. Але міжнародним злочинцям закон не писаний. путін і його режим продовжують здійснювати свою людиноненависницьку політику. Її жертвами стають і наші найменші громадяни…

За офіційними даними право­охоронних органів України, із До­нецької, Луганської, Запорізької, Харківської та Херсонської областей окупанти вивезли понад 20 тисяч ма­лолітніх українців — усупереч їхній волі та волі їхніх батьків. Фактично йдеться про крадіжку дитячого населення. По­вернути додому нам вдалося не більш ніж чотири сотні юних співвітчизників. Насправді вчинене злодіяння може бути масштабнішим — на кілька по­рядків. Аналітики припускають, що силою і обманом до країни-агресора депортовано щонайменше 700 тисяч малолітніх українців. Нині цих дітей наполегливо намагаються зросійщи­ти, «денацифікувати», а в майбутньо­му використати їх проти України. Такі злочинні дії нинішня російська влада робить цілеспрямовано, успадкувала їх від своїх попередників — радянських каральних органів.

«Дитині було 5−6 років, вона вищить, а я зробив контрольний постріл…»

Викрадення юних україн­ців російська пропаганда по­дає ледь не як благодійництво кремля. З допомогою телеві­зора втовкмачує своїм зазом­бованим громадянам, що че­рез загрозу смерті, яку начебто несе ЗСУ мирним жителям, цих (начебто залишених напризво­ляще) дітей було евакуйова­но у Ленінградську, Тюменську, Ростовську, Воронезьку, Кур­ську області, Краснодарський, Красноярський краї, в Ямало-Ненецький округ та інші регіо­ни — «для оздоровлення і психо­логічної реабілітації».

Про те, як насправді оку­панти «рятували» українських дітей, скажімо, у Соледарі й Бахмуті, можна дізнатися із по­казань засуджених (а згодом помилуваних путіним) коман­дирів підрозділів російської приватної військової компанії «Ваґнер» Азамата Улдарова та Олексія Савичова. В інтерв'ю проєкту Gulagu.net Улдаров розповідав: «Ми йшли та вби­вали всіх. Були жінки, чоловіки, пенсіонери, діти… Дитині було 5−6 років, вона вищить, а я зро­бив контрольний постріл. Була команда зачистити всіх…». За словами бойовика, йому і його колегам у Бахмуті дали коман­ду «зачистити» підвал, де пере­бувало близько 300−400 осіб, серед яких приблизно 40 ді­тей. «Мені сказали не випусти­ти нікого. Я виконав команду. Я зі своєю групою поклав там усіх, ми всіх залишили там. Це був дев’ятиповерховий буди­нок, весь підвал, а також пер­ший та другий поверхи були за­биті людьми і заміновані. Я тоді дав команду «обнулити всіх».

Інший зек-«вагнерівець», Са­вичов, розповідав, що у районі Бахмута їм наказали знищити всіх, старших за 15 років. «Ска­зали — розстрілювати без слів. Було розстріляно 20−24 особи, з них десять осіб — 15-річні та 17-річні підлітки», — хизувався содіяним убивця.

Із юних українців, яких на­сильно доправлено у росію, з перших днів почали ліпити росі­ян, взялися навертати їх у свою віру, стирати їхню національну ідентичність. Забирали вида­ні в Україні свідоцтва про наро­дження, а замість них видава­ли російські посвідки (цьому сприяв виданий путіним у трав­ні 2022-го указ про спроще­не надання громадянства росії українським дітям). Українцям забороняли розмовляти їхньою рідною мовою, змушували пе­рейти на російську. Їм втовкма­чували, що такої держави, як Україна, не існує взагалі, що це — «штучне утворення». Малень­ких українців змушують всту­пати до лав так званої юнармії, щоб там готувати їх до майбут­ньої боротьби з «нацистами». Тобто плекають новітніх янича­рів. Дітям вбивають у голову, що цих «нацистів» в Україні тре­ба знищити, а її територію «за­ради історичної справедливос­ті» приєднати до росії.

Викрадених в Україні дітей росіяни поміщають у спеціаль­ні табори, притулки, роздають їх для «усиновлення». Прийом­ним батькам це дає змогу отри­мувати від своєї держави чи­малу матеріальну допомогу. Їм також надають право повніс­тю змінювати дані про усинов­лених українців: їхнє прізвище, ім'я, дату і місце народження. Робиться це для того, щоб з часом, коли стануть доросли­ми, ці діти забули свою справ­жню Батьківщину, своїх батьків, свою попередню історію жит­тя на рідній українській землі. До такого цинічного «усинов­лення» вдалася, зокрема, ро­сійська омбудсменка львова-бєлова, яка фактично взяла у заручники хлопчика з Маріупо­ля.

Міжнародні експерти спра­ведливо вважають, що у цих злодіяннях росіян проти укра­їнських дітей є всі ознаки гено­циду, злочину проти людяності. Тож відповідною має бути і від­повідальність москви.

«Не можу розповісти дітям-внукам про свої корені, бо — «бєзродная»

Нічого нового у теперішній російській національній полі­тиці немає. Вона «один до од­ного» скопійована з політики попередників, радянських пра­вителів, які намагалися із пред­ставників молодого покоління виховати бездумних роботів, безумовних виконавців облуд­них комуністичних ідей. А у на­щадків козацького роду праг­нули стерти їхню національну пам’ять, піддати забуттю їхнє героїчне минуле. Історія, про яку вам розповімо, — одна з ба­гатьох ілюстрацій таких нама­гань.

У січні 1946 року, на сам Йор­дан, підрозділи комітету держ­безпеки срср виселили у Си­бір разом з іншими галичанами сім'ю хліборобів Анни і Стаха Сарабахів зі села Черниці нині Стрийського району Львівської області. Підставою було те, що один із синів цієї хліборобської родини, Микола, перебував у лавах УПА. Після прибуття в Ір­кутську область мати-батько і їхня 14-річна донька Катерина захворіли й померли від черев­ного тифу. Інших трьох малоліт­ніх дітей навмисно, щоб наза­вжди забули одне про одного, роз'єднали — розселили по різ­них дитячих будинках, змінили їхні прізвища, дати народжен­ня, імена, по батькові, а місця їхнього народження у паперах викреслили. У графі «батьки» написали: бєзродниє. Унаслі­док таких маніпуляцій Андрій Сарабаха став Сарабаховим. По батькові його записали Сте­пановичем. Комусь його рід­не «Стахович» дуже муляло очі - побачили у цьому спорідне­ність із персонажем пропаган­дистського роману Олексан­дра Фадєєва «Молода гвардія», який начебто зрадив радян­ських підпільників у Краснодо­ні. Через оте «Стахович» Андрія його накручені пропагандою російські ровесники якось хоті­ли втопити у туалеті…

Ще драматичніше розвива­лися події довкола наймолод­шого із Сарабахів — Олекси, якого вивезли із Черниці у пів­торарічному віці. Його відда­ли на всиновлення бездітному радянському офіцеру. І через це Олекса Стахович Сарабаха став Алєксандром Івановічєм Волковим. Опинився аж у Ка­захстані. Про справжню історію його життя, про старшого бра­та і сестру Олексі навмисно не сказали. Так би і жив він «бєз­родним», якби через пів століт­тя у Розалії і Андрія, на той час уже пенсіонерів, не заговорили їхні гени…

Обняли рідну землю через 56 років

Двадцять два роки тому то­дішній голова Пісочнянської сільської ради тодішнього Ми­колаївського району Андрій Кос розповів кореспонден­ту «Високого Замку» про не­звичного листа, який надій­шов йому з росії. Сільський педагог з Іркутської облас­ті Розалія Какаришкіна проси­ла розшукати її родину, яка на­чебто походить зі села Черниці на Львівщині. У листі йшлося: «Бєзродною» я проживаю май­же все своє життя. Роки мина­ють, а я не можу розповісти ді­тям-внукам про свої корені. Не могла ж така велика сім'я зник­нути безслідно…"

Листа ми опублікували у «Високому Замку», і того ж дня до нас зателефонувала вкрай схвильована львів'янка Софія Стеблій. У Розалії Какаришкіній вона впізнала свою двоюрід­ну сестру. Батько Розалії, Стах Сарабаха, був рідним братом батька Софії.

Завдяки їй і сільському війту з Пісочної вдалося знайти слі­ди родини Сарабахів, місце їх­нього проживання, їхніх сусідів, очевидців їхнього виселення. Більше того — у травні 2002-го, через 56 років після виселення, із далекого Сибіру на Львівщи­ну приїхали Розалія Какаришкі­на та Андрій Сарабахов зі сво­їм сином!

Досі не забуду того соняч­ного післявеликоднього дня. Залізничний вокзал, хліб-сіль, квіти, голосні ридання і водно­час — сльози радості. А потім дорога у Черницю, в урочище Кольонія, де колись жили Са­рабахи. Посеред старого, але розквітлого саду колишнього обійстя розстелено обрус, на ньому — всякі святкові наїдки. Співає соловейко, кує зозуля. Збентежена Розалія каже, що у себе у Сибіру вона чує тільки крики ворон. Їй аж забиває дух від того, що опинилася на бать­ківській землі. Падає на коліна і цілує її, обнімає, раз за разом витирає вологі очі…

Раптом неподалік подає сиг­нал поїзд, що курсує зі Стрия до Львова. Сивочолий Андрій стрепенувся, встає з-за імпро­візованого стола і кричить: «Я згадав це місце! Десь тут не­подалік має бути річка!». Біжить через поля у напрямку до ко­лії - і натрапляє на потічок. Та сама річка! А потім знаходить звивисту дорогу, якою «енка­ведисти» їх вивозили з дому. Згадує молоденьку черешню, на яку в дуже далекому дитин­стві лазив по солодкі ягоди. Знаходимо і її: колись тонень­ка, струнка, вона стала старим, крислатим, але таким же уро­жайним деревом…

А потім була церква, в якій хрестили усіх наших Сараба­хів, поминальна молитва. І сим­волічна могила борцям за волю України у центрі Пісочної. Бачи­ли б ви, що робилося з Розалі­єю і Андрієм, коли на меморі­альній табличці, помережаній калиною, вони побачили викар­буване прізвище свого брата — воїна УПА Миколи Сарабахи! Ще за якісь пів години ми були на цвинтарі села Болоні, де по­ховано Миколу…

Наступного дня відвідали Шевченківський гай у Львові. Обходячи оселі-експонати, по­казували нашим гостям, якою приблизно могла бути їхня хата. І Андрія знову прорвало: «У нас вдома стояла ось така сама піч — тільки на ній ще були нама­льовані півні…»

На ранок почули ще одне відкриття від наших сибірських гостей: Андрій зізнався, що у сні розмовляв… українською мовою.

Такого не придумаєш і в кіно…

Повертаючись до свого си­бірського дому, Розалія і Андрій Сарабахи, їхні діти дали сло­во, що знайдуть і свого наймо­лодшого брата-дядька Олексу, який зник внаслідок сталінської «денацифікації». Для цього зна­добилися довгі 10 років пошу­ків. Брата знайшли у Казахстані, у тодішній Алма-Аті. Перебува­ючи за три з половиною тисячі кілометрів один від одного, Ан­дрій і Олекса (за документами — Алєксандр Волков) з'єдналися через комп’ютерний Skype. Коли побачили один одного на моніторі, ледь не втратили дар мови: подібні як дві краплі води. Рідні згодом розповіда­ли: брати розмовляли між со­бою цілу ніч, а їхні дружини весь час бігали до аптеки по заспо­кійливе. Не могли повірити, що насильно розлучена родина че­рез шістдесят з лишком років знову разом.

***

Тисячі ось таких родинних трагедій спричинила тоталітар­на росія! Спричиняє їх і досі. Жертвами їх і далі стають віль­нолюбні українці. Щоб ці тра­гедії не повторювалися, маємо добре засвоїти уроки історії.