«Ми жартуємо між собою, що розвідники — няньки. Групу заводимо, потім виводимо»

Богдан Загурський із позивним Лісоруб — людина скромна, зате відважна й рішуча. Пан Богдан пішов на Майдан у листопаді 2013 року, відразу після того, як побили студентів… Народився на Золочівщині, працював у геологорозвідці водієм, інструктором зі спорту. Останнє місце праці перед війною — в одному зі столичних інститутів. Був і зварювальником, і інструктором. Заробляв на той час непогано. Оскільки місце праці було поруч з Майданом Незалежності, Богдан Загурський розривався між роботою і Майданом. Одного разу проректор викликав його «на килим» і сказав вибирати: або робота, або Майдан… Вибрав Майдан.

А потім була війна на сході, куди пішов добро­вольцем. І став воїном з позивним Лісоруб. Воював у загоні «Айдар»… Та війна для Лісоруба завершилася на по­чатку 2017 року. Після пора­нення. Хоча він не раз туди по­вертався. «Найбільше знаєте чого боявся? Померти у ліжку. Бо воїн повинен захищати свою землю і померти як герой». Три­вала реабілітація, лікування… Коли почалося повномасштаб­не вторгнення росії в Україну, вже наступного дня мені зно­ву зателефонував Лісоруб. «Не переживайте. Ми переможемо. Все буде Україна».

Час від часу Лісоруб теле­фонував мені з різних «точок». Потім зв’язок зник. Але я віри­ла, що він обов’язково дасть про себе знати. І ось кілька днів тому ми зустрілися з Богда­ном Загурським. Після черго­вого поранення йому «витягали осколок», а командування вру­чало йому «Хрест доброволь­ця», тому й «вирвався» до Льво­ва.

— Коли орки 24 лютого напа­ли, я другий день лежав у не­врології, — каже пан Богдан. — О 6-й ранку мені зателефонував командир з позивним Давид: «Лісорубе, що робиш?». Кажу: у лікарні. «Лісорубе, ти що, да­вай вставай! Війна почалася». Звісно, я швиденько зібрався і навіть не попрощався ні з ким у лікарні. Спочатку допомагав друзям і знайомим доправи­ти дітей до кордону. Оскільки у Давида ще не вся група була сформована, поїхав до Киє­ва… Згодом знову зателефо­нував Давид: «Давай, Лісорубе. Група набрана. Поїхали воюва­ти». Звісно, я поїхав. Потрапили ми у Сіверськодонецьк. Пішли оглядати наші позиції… А через хвилин 20 як почалося! Гатили цілу ніч… Потім я cкинув броне­жилет і почав копати собі глиб­ший окоп. Дощ лив як із відра. За ніч вирив глибокий і вузький окоп, щоб менше туди потра­пляло осколків.

— Що найстрашніше на війні?

— Для мене — потрапити в по­лон. Я іноді сплю або стою на варті і думаю: «Боже, тільки би не потрапити їм до рук». Не бою­ся загинути за Україну, бо знаю, що таке війна. Аби тільки не по­лон… А ще страшно, коли гинуть побратими. Тяжко пережив, коли загинули двоє моїх друзів, з якими познайомився на фрон­ті. Звик до них. Як кажуть, встиг пройти з ними і Крим, і Рим.

— Ви також були поране­ні…

— Руки і нога. А ще була кон­тузія. Та це нормально на війні. Контузію на фронті мають усі. Але тепер маю такі класні на­вушники — мені англійці подару­вали.

— У чому полягає ваша служба?

— Ми — розвідники. Жартує­мо між собою, що ми — няньки. Групу заводимо, потім групу ви­водимо.

— Скільки годин на добу можете спати?

— Дві-три години. Якщо я на роботі, можемо не спати й цілу добу. До прикладу, йде бій. Зна­ємо, що є поранений, його тре­ба забрати з тієї «точки». Шу­каємо шляхи підходу і відходу.

— Ви кілька разів приїж­джали забрати позашляхо­вик. Зараз також повезете?

— Ні. Цим уже інші займають­ся… Привозять англійці чудові машини. Дехто з наших волон­терів «підкидає». Але, на жаль, є такі бізнесмени, які куплять ста­рого ґрата, стануть до знимки перед ним, і ось таке авто пої­хало на фронт. А таке авто іноді навіть до фронту не доїжджає… Мені не раз хотілося зустрітися з такими «меценатами» і сказа­ти їм: хочете дати армії машину, дайте нормальну! Не купуйте десять машин для піару. Краще одну, але справну.

— Одягом волонтери також допомагають?

— Допомагають. І армія допо­магає. А якщо хочу мати щось краще, до прикладу, натовське, то сам собі можу купити. Отри­мую 120 тисяч гривень на мі­сяць. Також є щедрі підприємці, які можуть те краще подарувати.

— Ви мали кілька поранень. Про демобілізацію можна на­віть не запитувати?

— Краще не запитуйте! Воюватиму доти, поки не знищимо ворога і не виборемо Перемо­гу. Сподіваюся, це вже недовго триватиме. Схиляюся до думки, що через пів року війна закін­читься. Нашою Перемогою.

— Що має статися, щоб за­кінчилася війна?

— Щось має статися з пуй­лом. А його шавки швид­ко «перевзуються». Учора хва­лили росію, а вже сьогодні кажуть, що ЗСУ — ось це потужна армія!