Дмитро Чекалкін: «Головні речі у житті – це не речі»
Про розіграші, дипломатичну кар’єру за Кучми, стосунки з Коломойським та перспективи президентства Зеленського Дмитро Чекалкін розповів у авторській програмі на Ютуб-каналі «Балючі теми»
/wz.lviv.ua/images/articles/_cover/430810/1544216571303283089051806588517563457666047n.jpg)
Пригадую, як у буремні часи Помаранчевої революції усі, хто дружив з Інтернетом, з нетерпінням чекали виходу нової серії сатиричного мультфільму «Операція ПроФФесор», де висміювали Віктора Януковича. Це була справжня віддушина… Одним з ідейних натхненників цього серіалу, як і знаменитого проєкту «Веселі яйця» (ідея зародилася після того, як кремезний Янукович знепритомнів, коли у нього жбурнули яйце), був Дмитро Чекалкін. Хто любить слухати радіо, не раз чув голос пана Дмитра, який розігрує людей… Про розіграші, дипломатичну кар’єру за Кучми, стосунки з Коломойським та перспективи президентства Зеленського Дмитро Чекалкін розповів у авторській програмі на Ютуб-каналі «Балючі теми».
«Моє завдання — людину розсмішити, а не образити»
— Ви — шоумен, дипломат, журналіст, перекладач, поліглот. Чим зараз заробляєте на життя?
— Під час карантину стали більш популярними розіграші. Адже це можливість, дотримуючись соціальної дистанції, оригінально привітати людей з якимось святом. Як і наші вітальні корпоративні проєкти. Ми робили новорічні корпоративні фільми, ювілейні фільми для перших осіб чи не всього українського Forbes: Боголюбова, Коломойського, Косюка, Тарути… У Дніпрі минулого тижня діти замовили фільм про свого батька…
— Скільки коштує зняти такий фільм?
— У середньому 200−400 доларів за хвилину.
— А скільки зараз у день можете розіграти людей?
— У період карантину — 6−7.
— І скільки коштує розіграш?
— 600 гривень.
— Кого з відомих людей ви розігрували?
— Намагаюся уникати політичних тем, хоча розігрували Ганну Герман, Юрія Мірошниченка, Дмитра Табачника… Моє завдання — людину розсмішити, ніяким чином не маю її образити, людина на другій хвилині повинна сміятись. Розігрував багатьох російських зірок, адже моя програма десять років виходила на російських радіостанціях. Я там був більш популярний, ніж в Україні, три роки поспіль отримував «Золоті мікрофони» за найкращу радіопрограму Росії.
— А як Ганну Герман розіграли?
— Начебто якась газета друкує про неї матеріал, і деяку інформацію про її дитинство чи юність треба перевірити. Що вона ще у ті часи виявила комерційні здібності. Наприклад, здала на металобрухт «Запорожець» свого вчителя фізкультури. Чи правда, що грала роль задніх ніжок конячки у шкільному спектаклі, а потім її підвищили і дали роль передніх ніжок. Вона казала, що про неї є стільки брехні… Або напередодні 1 квітня мене попросили розіграти телеведучу з «1+1» Юлю Бориско. Я їй зателефонував і кажу: «От имени господина Петра Симоненко мы договорились с господином Александром Ткаченко о том, что вы выведете представителей нашей организации в прямой эфир, в вечернем выпуске ТСН. Будет массовый половой акт протеста против засилия орды, олигархической структуры». Фігню якусь ніс. Вона повелася…
«Одна річ — бути ад"ютантом у Наполеона, інша — ад’ютантом у Кучми»
— Чому свого часу ви вирішили вступити до відомого Московського військового інституту іноземних мов? Мріяли бути військовим перекладачем?
— Я, як і усі нормальні люди, що жили у Радянському Союзі, мріяв вирватись за залізну завісу. Якщо не емігрувати, то хоча б мати можливість подорожувати і оглядати світ. Це був найпрестижніший і найкваліфікованіший вуз, який давав можливість уже у 18 років поїхати за кордон.
— Чому вибрали арабську мову та іврит?
— Був принцип табула раса, тобто треба було вибрати мову, яку до цього не вивчав. Спочатку засмутився, але, зрештою, знання цих мов зіграло позитивну роль у моєму житті. У школі я вчив іспанську, з батьком англійську, французьку…
— Цей інститут, зрозуміло, був дуже ідеологічний. Тож ви були радянською людиною у тойперіод. В який момент відчули себе патріотом України? Коли вичавили з себе «совок»?
— Не можу сказати, що одразу став патріотом України. Став своєрідним дисидентом, коли побачив, як виглядають наші співвітчизники на вулицях за кордоном, — ніби мавп із зоопарку випустили…
— Коли вперше виїхали за кордон і побачили це?
— 1984 року. І зрозумів, що не можу надалі бути пропагандистом цього ладу. У перших своїх відрядженнях почав спілкуватися з представниками арабських країн, які до того навчалися у США, Франції, Британії, і вони мені розповідали, що не все так, як пишуть радянські газети. Слухав «Голос Америки», «Радіо Свобода» і «Бі-Бі-Сі». Це був блатний вуз. Моїми товаришами були внук члена політбюро ЦК КПРС чи головного редактора газети «Ізвєстія», але й вони слухали зарубіжні голоси. Це певною мірою тоді мене і зробило з пропагандиста «антисовєтчіка». Мої однокашники дозволяли собі у моїй присутності антиукраїнські висловлювання. Це мене ображало і вже тоді відштовхнуло від «русского міра». Як тільки Україна отримала незалежність, я відчув, що не можу залишатися в Росії, хоча на той час вже був викладачем свого вузу, писав дисертацію. Але зрозумів, що не варто пов’язувати подальше життя з Російською Федерацією. Уже набагато пізніше, коли в Росії вигравав «Золоті мікрофони», мені не раз робили пропозиції переїхати до Москви, очолити медіа-холдинги… Чи коли Коломойський пропонував мільйони, щоб я очолив «1+1». Інші олігархи пропонували очолити різні політичні проєкти… Я ніколи на таке не спокушався. Бо головні речі у житті — це не речі. Свобода, сумління, гідність — набагато більше варті, ніж мільйони на рахунках.
— У 90-му році ви повернулися в Україну — і де опинились?
— Прийняли на роботу у будиночку на вулиці Шовковичній, де зараз приймальня президента, там був відділ кадрів МЗС. А у будинку, де зараз розташований Фонд Кучми, палац Орлика, ми працювали: на 4 столи було 10 дипломатів. Газета «Урядовий кур’єр» зробила про мене статтю під заголовком «Чи дочекається Чекалкін зими?». Я брав стілець, виходив на вулицю, клав портфель на ноги і писав якусь ноту чи вітальний тост на честь якоїсь туніської делегації. Журналіст мене сфотографував і написав, як можна у таких умовах працювати? Згодом МЗС переїхало у будинок на Михайлівській площі, де раніше був ЦК комсомолу. Але це сталося вже після мого від’їзду до Ізраїлю, я був першим українським дипломатом на Близькому Сході. А за мій стілець, з якого так швидко стартонув, усі билися… Тоді не було дипломатів, які знали арабську та іврит. Я був єдиний в Україні, хто міг легалізувати переклади, бо мав диплом викладача і перекладача івриту. Це був період моїх шалених заробітків. Ще до того, як я прийшов в українське МЗС, працюючи у Москві, приїжджав до Києва на кілька днів і працював у нотаріальній конторі. На мене чекала купа документів, де треба було затвердити переклад і поставити підпис. Тоді за один місяць до Ізраїлю виїжджало 120 тисяч наших співвітчизників. Це був грудень 90-го року. Тут хотіли перекласти свої документи, щоб там не платити за переклад. Я міг за один день заробити на трикімнатну квартиру у Києві. Пам’ятаю, тоді купив собі шкіряну куртку за ціною квартири… Можливо, те, що я поїхав до Ізраїлю, мене врятувало, бо, здається, я вже був на прицілі в якихось рекетирів.
— Якими були ваші враження від Ізраїлю?
— Не так країна вразила, як події. Як дипломат, супроводжував перших осіб нашої держави: Кравчука, потім Кучму. Стоїш у кімнаті у президентському палаці, повертаєшся і ненароком ліктем зачіпаєш Хусейна, він невеличкого зросту, а поруч, навпаки, Хуан Карлос величезний, Коль, Білл Клінтон, Маргарет Тетчер, принц Чарльз… Бачиш усю світову еліту і, на жаль, порівняння не на користь керівників нашої країни. Те, що майор Мельниченко записав у 1999 році, я чув на власні вуха ще у 94-му. Коли повернувся до України, пішов з дипломатії, тому що одна річ — бути ад"ютантом у Наполеона, інша річ — ад’ютантом у Кучми.
— Але ж, як дипломат, ви служили не Кучмі, а країні…
— Коли Кучма прийшов до влади, ми рік займалися виключно тим, що вимагали заарештувати і видати Україні колишнього прем’єр-міністра Юхима Звягільського. Щоправда, потім Кучма його нагородив зіркою Героя України. А тоді ми витрачали свій час на те, щоб помститися Звягільському, який на виборах був проти Кучми. Потім Звягільський на мене ображався, коли я на одному заході розповідав анекдоти про Кучму. Це був ювілей одного українського банкіра, на якому був Звягільський. Якраз напередодні Помаранчевої революції, 2004 рік, коли відбувалася приватизація всіх великих об’єктів. Я розповідаю анекдот: «Кучма телефонує Віктору Пінчуку (зять Кучми. — Авт.). „Вітя, прівєт“. „Добрий день, Леоніде Даниловичу“. „Як у тебе справи?“ „Ну, нормально“. Кучма чує дитячий плач. Запитує Пінчука: „Хто плаче?“ „Онучка ваша“. „А чого плаче? Може, щось хоче?“ „Криворіжсталь хоче“…». Я розповідаю це, а Звягільський обурюється: «О, сто ти такоє сєбє пазваляєс, ти сто, савсєм с ума сасол?».
Був ще випадок. У Тель-Авіві — ювілейний концерт Хазанова, мене запросили, я трохи запізнився. Заходжу у зал, вже гасне світло. Сідаю на своє місце, а поруч сидить кремезна фігура, аж перевалюється на мій стілець. Мені місця не залишається. Дивлюся, а це пан Звягільський, якого ми півтора року намагаємося заарештувати. Вийшли під час перерви, він мене пригостив пампушком, як зараз пам’ятаю… Після цього залишатися в українській дипломатії не хотілось.
«Не хотів прислуговувати Коломойському»
— Ніколи не хотіли повернутися?
— Ні. Потім я займався тим, що було набагато корисніше, — боровся за свідомість української громади, щоб позбавити людей совкових рудиментів. Коли я свого часу відмовився від пропозиції Коломойського очолити «1+1», він спитав мене: «Кого би ти міг запропонувати?». Кажу: «Я знаю людину, яка по-донкіхотськи бореться проти радянської спадщини, — Вахтанг Кіпіані. Не знаю нікого кращого за нього, хто міг би зцілити нас від рудиментів Радянського Союзу, якщо світоглядно розглядати цю посаду, а не виключно як менеджерську».
— Ви вважали, що Коломойський розглядав цю посаду як світоглядну?
— Ні. Потім питає: «А ще кого?». Кажу, якщо йдеться про менеджерські здібності, то, напевно, Олександр Ткаченко.
— А чому ви відмовилися? Мали б можливість формувати на телеканалі світоглядну політику…
— Я ж розумів, що на цій посаді не міг би бути абсолютно незалежним. Мав би виконувати просто накази. Не хотів прислуговувати.
— Але чому саме вам Коломойський запропонував таку посаду? Ви були близько знайомі?
— «ПриватБанк» був одним із засновників «Київських відомостей», коли я був президентом такої телерадіокомпанії. Крім того, я проводив всі урочисті заходи — дні народження, ювілеї, корпоративи його та родини. Тобто був наближений свого часу. Саме «вистрілив» наш проєкт — «Веселі яйця», тоді оцінили силу гумору. Недаремно саме після цього Медведчук запросив Зеленського з Москви, щоб той робив тут свій «95-й Квартал». На противагу нашій антиросійській сатирі. Тоді російський прокремлівський політолог Гліб Павловський назвав нас «блокбастер-фюрерами Помаранчевої революції». І обурювався, чому Росія нічого не робить на протидію нам. Медведчук дослухався і запросив до Києва команду «95-й Квартал». Вони тоді працювали у Маслякова в Москві. І вже тут почали робити проєкт з промовистою назвою «Серпом по яйцях». Потім він на телеканалі «Інтер» виходив. Російські гроші йшли на «Інтер» здебільшого заради цих антиукраїнських проєктів.
— Який це був рік?
— 2005-й, березень. Одразу після Помаранчевої революції. У вересні 2005-го вони випустили перший сезон «95-го Кварталу», який знімали у Жовтневому палаці. Він був повністю зроблений за лекалами політичного блоку «Не так!». Головні месиджі — Україна потрібна Заходу виключно як звалище ядерних відходів, НАТО — це велика загроза для України тощо.
— Тобто тоді це були ручні гумористи Медведчука?
— Так.
— А коли вони перейшли до Коломойського?
— Їх перекупили у 2010 році. Мені здається, припинився потік шалених російських грошей. 70−80 мільйонів доларів на рік просто з неба падали на «Інтер», щоб вони відробляли отой проросійський порядок денний. Зеленський був генеральним продюсером «Інтеру» саме тоді, коли надходили шалені кошти. І ті кошти їх певною мірою розбестили…
— Повернімся до Коломойського. Якої ви про нього думки?
— Віддаю належне його здібностям, він дуже енергійна і талановита людина. Певний час працював на користь України, коли був губернатором Дніпра. Турчинов і Порошенко свого часу вмовили його працювати на користь України, рятуючи Дніпро і всю Дніпропетровську область від «русского міра».
— Вважаєте, він рятував Дніпропетровську область, а не свої статки і бізнеси?
— Тут збіглися його комерційні інтереси і державні.
«Зеленський неадекватно оцінював свої здібності»
— Як зараз ставитесь до Зеленського?
— Це певною мірою психічно хвора людина. Він неадекватно оцінював власні здібності, неадекватно оцінював загрози для країни. Тобто переоцінив свій інтелектуальний рівень. У такий переломний момент брати на себе таку відповідальність? Але його мотивація для мене зрозуміла — він хотів відродити для себе російський ринок. Я розумію, наскільки великі кошти обертаються на цьому ринку. Якщо за один сезон «Сватів» він отримав 5 мільйонів доларів від телеканалу «Росія», за рік — 10 мільйонів доларів! А в Україні йому могли заплатити за це кілька сотень тисяч доларів. Зрозуміло, що його інтереси були на російському ринку. Він хотів створити цілу імперію і розраховував, що поїде на рибалку з Путіним, пожартує, вони посидять у якомусь палаці у Геленджику, і все налагодиться.
— Реально думав, що зможе причарувати Путіна?
— Його у цьому переконали. Він же виступав на різних корпоративних святах, звик, що в Росії йому аплодують…
— Так може думати хіба дитина.
— Так у нього рівень оцінки ситуації — дитячий.
— Як думаєте, чим може закінчитися його президентство?
— Дай Боже, щоб він залишився живим. Ще коли тільки з’явилися розмови і перші заяви про його можливе балотування, я просив спільних з ним знайомих надіслати йому смс, де буде два слова: «Дуду Топаз». Це популярний ізраїльський комік, який 25 років був рекордсменом рейтингів. І в критичний для Ізраїлю час зробив необачний крок — приєднався до політичного проєкту і зруйнував свою кар’єру. В Ізраїлі, якщо ти політично заанґажований, не можеш працювати у праймтайм на провідному телеканалі. Він втратив усе: рейтинг, популярність, контракти, а останні три роки свого життя провів між тюремною камерою та психіатричною лікарнею. І з третьої спроби повісився на шлангу у душовій кабіні.
— У вас були «Веселі яйця». Чому зараз немає «Зелених яєць»?
— Є. У нас є проєкт «Політломбард», який виходить на моєму каналі в Ютубі. «Веселі яйця» мали вибуховий ефект, бо в ті часи в Україні не було жодних проявів політичної сатири. А зараз є чимало гумористичних та сатиричних проєктів: «Цензор», «Дурдом», «Шрайк», «Майкл Щур». Той самий «95-й Квартал» продовжує жартувати на політичні теми, «Дизель шоу».
— «Дизель шоу» вам подобається?
— У них були вдалими пародії на Російську православну церкву. Усе решта мене не вражає.
— Як ставитесь до того, що вони пішли на російський ринок?
— Це ганебний вчинок. Не можу виправдати таку поведінку.
— Як взагалі оцінюєте рівень теперішньої української сатири і гумору?
— Вони усі заанґажовані, не можуть бути абсолютно вільними у своїй творчій роботі. Всі телеканали в Україні збиткові. У нас 44 телеканали. Рекламний бюджет, які збирають телеканали, у кращі роки — 200 мільйонів доларів. А витрачають на один телеканал на рік — майже мільярд. Вони всі збиткові, відтак ніколи не можуть бути незалежними. Тому я свого часу і відмовлявся від співпраці з будь-яким провідним українським телеканалом, розумів, що це призведе до конфлікту.
— Який український гумор вам найбільше «заходить»?
— З великою симпатією ставлюсь до львівського проєкту «Наші без Раші». Вдалий проект у Майкла Щура. Ми співпрацюємо з хлопцями з «Прямого каналу», які роблять сатиричний проєкт «Влада хохотала».
«Розкіш, що виходить за межі середнього рівня життя, — аморальна»
— Ви багатодітний батько — у вас четверо дітей. Між ними велика різниця: старшому сину — 36 років, меншій доньці — 6 років…
— У мене вже є онучка — Аліна.
— Якісь помилки у вихованні допускали?
— Іноді можу накричати. Не бити, але різко якось відреагувати, емоційно.
— А на найменшу, шестирічну дівчинку, можете собі дозволити, чи її вже балуєте?
— Ні, намагаюсь її не балувати. Хоча свого часу багато купував нерухомості своїм родичам, дітям.
— А яка у вас найдорожча річ?
— Я дотримуюсь принципу, що розкіш, яка виходить за межі середнього рівня життя, — аморальна. Не вважаю, що правильно у нашій країні купувати дорогі речі.
— Наостанок — найулюбленіший анекдот!
— Помирає в Одесі старий єврей. Збирається вся велика родина. Старший син каже: «Батьку, ми все життя були за тобою як за кам’яною стіною. Ти давав нам корисні поради, дай нам якісь настанови перед тим, як відійдеш до праотців». Він каже: «Діти, я напишу вам два листи. Перший ви прочитаєте, коли я відійду у кращий світ, другий — коли мине сім днів трауру». Коли він помер, відкрили перший лист, там написано: «Поховайте мене у шкарпетках». Вони побігли до рабина і кажуть: «Тато написав такий заповіт». Рабин каже: «Звичайно, ваш батько був великий праведник, у нього було найперсональніше крісло у синагозі, він давав найбільші пожертви, але у писанні сказано: „Прийшов ти босим у цей світ, босим і підеш“. Ми у саван загортаємо, жодних шкарпеток!» Так і зробили. Відсиділи сім днів трауру. Згадали, що був другий лист. Відкривають, читають: «Ось бачите, навіть шкарпеток туди з собою не візьмете». У савані немає кишень, у труни не буває причепів…