«Всі думають, що я від народження народна актриса»

Акторка театру і кіно Ніна Набока ві­дома широкому загалу своїми коло­ритними ролями у таких популярних серіалах, як «Спіймати Кайдаша», «Кава з кардамоном», у фільмах «Будинок «Сло­во», «Тривала втеча», «Припутні». До речі, за роль баби Зіни у цьому фільмі отрима­ла «Золоту Дзиґу».

Ніна Набока — гостя на Ютюб-каналі головної редакторки газети «Високий За­мок» Наталії Балюк «Балючі теми».

— Пані Ніно, який фільм з вашої фільмографії вважаєте для себе зна­ковим? Яка роль для вас, можливо, стала переломною?

— Таких ролей, як баба Зіна у фільмі «Припутні», у мене було достатньо. І ця ге­роїня на мене дуже схожа. Тому грати цю роль було неважко.

— По суті, грали саму себе?

— Саму себе у пропонованих обстави­нах. А ось про роль в італійському філь­мі «Тривала втеча «мріють, мабуть, всі. Фільм знімали в Україні, бо тут дешевше, але там — італійські актори. Граю роль жін­ки, що довічно сидить у в’язниці. Моя ге­роїня — родом з України. Вона сидить в одиночній камері, її всі бояться. Така собі Ганнібал Лектор жіночого роду.

За сюжетом, у тюрмі народився хлоп­чик, і вона до нього прив’язалася. Він уже дорослим прийшов працювати у цю тюрму, а вона досі сидить… Там є зворушлива сце­на, коли вона віддала іграшки, які колись ку­пувала для нього і ховала їх. У фіналі фільму він її викрав, бо вона все життя мріяла по­бачити море. І він повіз її на море. Там вона помирає. Це була дуже складна роль.

— Як вам запропонували цю роль? Чому саме вас обрали?

— Спочатку на цю роль затвердили Олесю Жураківську. Бо треба було ще мо­лоду грати. Я, мовляв, вже у віці… Та коли режисер мене побачив, каже: «Годиться!». Чого вони з Лесею не домовились? Не че­рез мене. Щось не склалося.

Для цієї ролі мене наголо постригли, вставили в око більмо, одягли ланцюги по 35 кілограмів.

— Як ви фізично це витримали?

— Мені фізично не було важко, бо я ще молода, красива і здорова. А ось мораль­но відтворити цю істоту… Бо це вже на­віть не людина, а істота, в якій людського вже нічого немає. І ця істота живе, кожно­го дня про щось думає…

— Мене вразив скляний погляд ва­шої героїні. Як ви робили цей погляд? Що у цей момент думали?

— Талант, матушка, талант (сміється. — Авт.). Треба жити цим образом, влізти в цю шкуру, у цей образ. І сидіти у ньому, ні на крок не виходити.

Як тільки з нього вийдеш, на екрані це одразу видно.

— А коли виходите зі знімального майданчика, з образу виходите?

— Коли робота закінчується, йду додо­му варити борщ. Хоч би королеву грала, після знімального майданчика, я — Ніна Набока зі своїм життям.

— Ви в інтерв'ю завжди з теплом згадуєте своє дитинство. Але про ди­тинство розповідали не так багато…

— А що розповідати? Народилася, весе­ла була, смішна, допитлива. Обов’язково кудись влізу. У мене було багато подру­жок, повний двір. У моєї сестри — Натал­ки — на два роки старшої, з якою ми вихо­вувалися і росли, зовсім подруг не було. Вона сама собі подружка. Такий мала ха­рактер. Якщо її хтось щось попросить, вона каже: «А ти мені що за це даси?». І не дасть. А я все всім віддам.

— А ви з сестрою дружили?

— На одному ліжку спали вдвох. І дру­жили, і билися. Прибіжить мати розби­ратися, рушником дасть, але сильно не била. Мій батько був шахтарем. Ми його не боялися, а мами боялися. В сім'ї був повний матріархат. Шахтарі тоді добре заробляли. Але один на машину заро­бляє, а другий пропиває. У шахтарів жінки не працювали, дітьми займалися.

Нас мати виховувала. Ми читали бага­то. У селі був клуб. Ми там і співали, і тан­цювали, і гурток з малювання був.

— Хто у той період був для вас куми­ром? Хто прищеплював цінності?

— Сестра Валентина. Вона була старша на 13 років, закінчила Київський інститут, режисуру. Красивішої жінки не було. Я на неї дивилась як на ікону. Вона нас няньчи­ла, була нам як мати. У ті часи за дітьми не дуже дивилися. Ми самі собі належа­ли. Самі на річку бігали, самі по колгосп­них полях шастали, кавуни крали. Де ми тільки не ходили, що ми тільки не витво­ряли! Пригадую, якось вкрала у мами 20 копійок, то мене лупив хто хотів. На цьому моє злодійське життя закінчилось.

— А батьки життєві настанови дава­ли?

— Батькові самому треба було настано­ви давати.

А мама дуже грамотна була. Вона шко­лу закінчила перед війною, у той час її од­нолітки хрестиком розписувалися.

Вона була кулацька дочка. Вийшла за­між за батька, він три класи закінчив, з дев’яти років сирота, ще й двох братів тяг­нув на собі. Це був нерівний шлюб. Тато з 15 років у шахті працював. Але батько був дуже добрий, смішний і красивий. Але гу­лящий. Його жінки любили.

— Мама страждала від того?

— Мабуть, страждала. Сварки, сканда­ли у сім'ї були, але бійок ніколи не було. Через багато років я дізналась, що мама теж підгульнула. З моїм хрещеним. Мені старша сестра розповіла. У селі там такі історії бувають, люди добрі! Село — це клондайк історій. Думаєте, народна при­казка «Що то за кума, що під кумом не була», просто так з’явилась. Не просто так!

— Мова спілкування в сім'ї була українська?

— Українська. У нас українське село, українська школа. Росіян почали на Дон­бас силою завозити на роботу на шахти з 30-х років. Багато зеків привезли. Я то все бачила, вчилася з ними.

Хай мене спитають про Донбас. Коли вони кричать «Донбас — наш!», я вже кажу: як була у собаки хата, так у вас — Донбас. Нашому селу понад 300 років, його корін­ні жителі, як мій батько і його діди-праді­ди, мали прізвища Набока, Сорока, При­тула, Чума, Мороз, Холод. А ці приїжджі росіяни усі були алкаші. Мій батько наро­биться на шахті і поспішає додому, бо біля хати має господарку, город… А у них пи­ятика, ввечері бійка. Я безмежно люблю свій Донбас. Ці пагорби жовтих тюльпа­нів! У нас була Гадюча гора, там справді було повно гадюк. І всі боялися туди хо­дити по тюльпани. А я лідером була у шко­лі, всіх організувала. Я — екстремалка з дитинства.

— Ви останнім часом багато в серіалах знімаєтеся… Колись вважалося, що зніматись у серіалах — «не коміль­фо»…

— Це дурниці. Не існує маленьких ро­лей, є маленькі актори. Треба все профе­сійно робити.

— Ви більше театр чи кіно любите?

— Мабуть, театр. Там вийшов на сцену — і до кінця працюєш. У кіно немає такої віддачі. Не бачиш глядача, його очей. Але в театрах багато не заробиш. Ми всі їсти хочемо… Кіно дає більшу популярність. Буває, актор посередній, зіграв у кіно — і вже зірка, ніс задер.

— Ви знімалися у серіалі «Слуга на­роду»…

— Так, матюкалася там страшенно… Режисер сказав, потрібні матюки, то я такі вишукала, що вони й не чули такого.

— У вас там епізодична роль…

— Він мене зробив міністром інфра­структури, а до цього я — асфальтоукла­дальницею була.

— Як потрапили у цей серіал?

— Запросили. Сказали, треба Набоку спробувати, у неї гарно виходить матю­катися.

— Як вам цей серіал? У чому його феномен?

— Гарна казка. Мене часто запитують, як я ставлюся до Зеленського. Мені його бракує як актора.

— Коли ви дізналися, що він йде у президенти, якою була ваша реакція?

— Коли він оголосив, думала, це жарт у його стилі, щоб розсмішити людей.

— Голосували за нього?

— Ні. Я грала у серіалі міністра, але по­садіть мене зараз у крісло міністра — що я там розумію, що там можу зробити? Нічо­го! Я б на такий ризик не пішла, а він ри­зикнув.

— Що є найважчим у професії акто­ра?

— Це дуже залежна, принизлива профе­сія. Постійні проби. А найскладніше — чека­ти, чи затвердили тебе на роль. Тебе гонять у двері, ти у вікно лізеш. Все решта неваж­ко: вивчив текст — і вперед. А от чекати…

— Начекалися за своє довге творче життя…

— Звичайно. Все не розповіси. Але я ті­шуся, що у мене легкий характер: все по­гане забуваю швидко, перемелюю. Не хвалюся, але я сильна жінка. Щоб вижи­ти у нашій професії, треба бути сильною і постійно розвиватися. І ще бути у хорошій фізичній формі.

— До речі, ви досі не народна ар­тистка. Вас це не ображає?

— Ні, не ображає, бо всі знають, що я народна. Мене так навіть офіційно ого­лошують, причому ті люди, які дають ці звання. Вони думають, що я народилася народною… Мене люди люблять. Зараз подають на другу «Золоту Дзиґу».

— На які компроміси доводилося йти заради кар'єри, заради ролей?

— Ні з ким не спала. Ну, мені і не про­понували.

— Ніколи не пропонували?

— Якби пропонували, я би, мабуть, у молодості багато знімалась…

Я кажу чесно: якби мені за велику роль режисер сказав, будеш зі мною — і я тобі даю роль, будь ласка, на здоров’я. Навіть не задумалася б. Але ніхто не пропонував. А зараз уже пізно (сміється. — Авт.). Якщо режисер симпатичний чоловік, то не бачу тут великої проблеми. Я не люблю оцю брехню, коли розказують, що він до мене чіплявся… Та ніхто до тебе не чіплявся!

— Маєте на увазі харасмент. Але ця проблема є. Були історії, що до мо­лодих актрис чи студенток театраль­них вузів чіплялися викладачі, режи­сери…

— Знаю цих брехливих дівчат. Є вислів — не захочеш, ніхто на тебе не скочить. Не вірю у ці страшні речі, що вони насильни­ки, що чіплялися до студенток…

— Як часто повертаєтесь думками у молодість?

— Одна розумна людина сказала: тра­гедія не у тому, що приходить старість, трагедія, що молодість не відступає. Як це кажу, мене сльози душать. Я дуже мо­лода душею. Немає у старості нічого до­брого… В душі мене розпирає, якісь мрії, фантазії, кохання, ми ж, актриси, темпе­раментні. Хочеться побігти, а не можеш, бо вже ноги болять. Стаєш як те старе де­рево, яке листя вже не дає. І дивишся на себе, як помираєш…

— Коли ви востаннє були закохані?

— Я закохана більше у мріях. Малюю собі такі картини, таких принців. Але це вигадані персонажі… У молодості була закохана у своїх чоловіків — мала їх троє, і трьох поховала. Всі троє любили випити.

Перший чоловік на кіностудії Довженка працював. Третій чоловік його начальни­ком був. Де я їх тільки не лікувала… Якщо людина сама не захоче кинути пити, ніхто їй не допоможе. Навіть така сильна жінка, як я. Я — господиня, вони у мене чистень­кі були, доглянуті, навіть нігті їм стригла сама. Хвостом не виляла. Хоча першому чоловікові зраджувала. Він по пів року у відрядженнях. А я молода, красива. Були у мене коханці. Але я жодного свого чоло­віка не кинула. Самі померли.

— Ви про зраду так легко говорите. Зазвичай люди про таке не розповіда­ють…

— Бо такі люди. Люди часто брешуть або просто замовчують. Ви — святі та божі, а я грішна. Була у цих зрадах мер­кантильність. Коханці мені матеріально допомагали. Не скажу, що прямо закоха­на у них була…

— Хто були вашими коханцями?

— Був у мене редактор газети, головний інженер на заводі…

— Чоловік знав?

— Не знав, але користався цим. Йому було плювати. Він прийшов додому смач­но поїв, гарно одягнувся.

— Не шкодуєте зараз за цим?

— За чим мені шкодувати? Що мало коханців було? Так, шкодую. Треба було більше мати!