Про чудотворну силу ікони Погонської Богоматері та резиденцію президента

Із 22 лютого в Івано-Франківській області через спалах коронавірусу запровадили «червону» зону карантину. Жорсткі обмеження діятимуть щонайменше тиждень — до 28 лютого. На Прикарпатті ситуація найгірша в країні — кількість хворих за місяць збільшилася учетверо. Ковідних пацієнтів уже розвозять по інших областях… Але це з 22 лютого. А двома днями раніше, у передкарантинні вихідні, шанувальники туристичного відпочинку вибралися у подорож Франківщиною. Цю пізнавальну екскурсію турфірма «Карпатія-Галич-Тур» запланувала на День святого Валентина, однак через жахливі погодні умови її перенесли на тиждень пізніше. Насправді ми розуміли ризики, але цікавість взяла гору. «Озброївшись» захисними масками й антисептиком, вирушили на батьківщину знаменитої Роксолани — до Рогатина.

У самісінькому центрі Рогатина на великій пло­щі височіє пам’ятник На­сті Лісовській — простій україн­ській дівчині, яку викрали татари та продали туркам. Пізніше вона закохала у себе султана Осман­ської імперії Сулеймана І Пиш­ного і стала Роксоланою, його коханою дружиною… Докумен­тів, які підтверджують той факт, що Роксолана народилася і жила саме в Рогатині, немає. До того ж, за однією із версій, Роксолана народилася у містечку Чемерів­ці, на території сучасної Хмель­ницької області. Але, попри всі історичні невідповідності і неточ­ності, Рогатин взяв на себе «тя­гар» бути історичною батьківщи­ною однієї з дружин Сулеймана I. Це додає місту власного колори­ту — центральну площу Рогатина перейменували на площу Роксо­лани, в центрі якої 1999 року їй встановили пам’ятник.

У Рогатині про свою земляч­ку знають усі. Про неї нагадує, окрім пам’ятника, ще й церк­ва-музей, де начебто відправ­ляв її батько-священник. Ми ви­йшли з автобуса і попрямували до старовинного храму, що да­тується 1598 роком. Це церк­ва Святого Духа, перед якою у скорботі похилилися старовинні надгробки. І серед цієї старови­ни ріже око сучасний пам’ятник немолодому подружжю… Запи­тую про це екскурсовода церк­ви Святого Духа Степана Пуш­каря. Відповідь знавця історії мене відверто шокувала: «А ви запитайте у міській раді»… Чого ж маю запитувати у міській раді Рогатина, якщо прийшла на екскурсію до знавця? Здивував мене пан Степан і під час самої екскурсії у храмі. Побачив, що я увімкнула диктофон, і зробив мені зауваження, мовляв, без його дозволу не можу його за­писувати… Довелося поясни­ти пану Пушкарю, що він не має права перешкоджати журна­лістській діяльності. Тим паче, що храм — не секретний об’єкт, де попередньо усі пункти щодо екскурсії мають бути узгоджені.

Я багато чого знала про Рок­солану, про її життя і кохання, синів і доньку, які народилися від Сулеймана… До речі, істо­рики досі не впевнені, що саме у цьому храмі хрестили Настю Лі­совську і що саме з цього храму її викрали, оскільки храм збудо­ваний набагато пізніше, ніж на­родилася ця дівчина… Загалом, хотілося під час екскурсії почу­ти щось цікавіше, ніж сухі циф­ри, які нам подавав пан Степан.

Наступна наша зупинка — село Погоня, що за 17 кі­лометрів від Тисмениці, не мала б особливих «заслуг», якби не отець-ігумен Никодим Гура­люк. Про Погоню у нашій краї­ні знають добре. Попри те, що у селі лише 39 дворів, тут є аж три храми, монастир отців-василі­ан, цілюще джерело та чудот­ворна ікона Погонської Богома­тері, до якої їдуть паломники з усієї України — і зцілюються.

Отець Никодим йшов нам на­зустріч зі щирою усмішкою. «Як добре, що ви приїхали. Заходь­те, заходьте швиденько, бо маю вам багато чого розказати».

Отець Никодим прийшов сюди на початку 1990-х, аби відновлювати монастир. Каже, було тут голе поле, долина з ка­плицею і джерельцем. А ще пас­лося з пів сотні корів.

Заходимо до головного хра­му. Усередині приємно пахне деревом. Дуже тихо, навіть від­чувається якась дивна вібрація. На стінах багато ікон Матері Бо­жої. Це копії чудотворних об­разів з усього світу. Отець Ни­кодим показує: ця — римська, з собору Санта Марія Маджо­ре, та — Вифлеємська, Єруса­лимська, а там — Цариця з гори Афон. Тих копій тут з кілька де­сятків. У самісінькому центрі — Погонська.

За словами отця Никодима, про чудотворну силу ікони По­гонської Богоматері написано ще в монастирських хроніках XVІI століття. Тоді у Погоні діяв монастир, біля нього почали по­селятися бідні люди, так і вини­кло село. За «совєтів» монастир закрили, тут був колгосп, збуду­вали психоневрологічний дис­пансер. У роки заборони люди забрали й переховували чудот­ворну ікону. Понад 60 років ніхто не знав, де вона. Але отець Ни­кодим її знайшов.

«Родзинкою» храму є виши­тий іконостас, аналогів якому немає ніде у світі. Автор ідеї іко­ностаса — ігумен Погонського монастиря Успіння Матері Бо­жої отець Никодим Гуралюк. Го­ловний автор іконостаса — май­стер художньої вишивки Микола Симчич з Івано-Франківщини. Це не просто вишитий іконо­стас, а неперевершений, доско­налий витвір мистецтва. В Укра­їні є багато вишитих іконостасів, але такого масштабу — перший. Коли дивишся на ікону, то скла­дається враження, що це не ви­шито, а намальовано! Унікаль­ність іконостаса ще й у тому, що він — двосторонній. Лицевий бік — вишитий, а з боку Престолу ікони мальовані. За потреби ви­шитий іконостас можна взяти на виставку, а замість нього вста­вити намальований.

Робота над іконостасом три­вала шість років. Микола Сим­чич — автор не лише вишитих ікон, а й самої структури іко­ностаса. Виготовив іконостас майстер з різьби по дереву з Богородчан Роман Кіндратів. Для цього він використав кілька порід дерева — модрину, череш­ню, березу, липу, дуб, горіх.

Отець Никодим наостанок повів нас на другий поверх хра­му. Каже, після Стрітення розі­брали ялинки, але не встигли заховати прикрас. Думаю, яки­ми ж то такими прикрасами нас хоче здивувати? І отцеві це вда­лося. Це унікальні кульки, бо на кожній нанесено зображення хати когось з жителів села Пого­ні. Таких кульок є 39. Приходить господар з дружиною до храму і шукає на ялинці «свою» кульку.

Та «вишенькою на торті» нашої цікавезної подорожі була Гута — відпочинковий комплекс «Синьогір» з надзви­чайно турботливим персона­лом, де у нас була святкова ве­черя, і резиденція президентів.

Ще донедавна потрапити на цей об’єкт було майже немож­ливо. Однак часи змінюються. Сьогодні карпатська президент­ська резиденція «Синьогора» відчинила двері та навіть чекає туристів. Щоб туди потрапити, треба попередньо зареєструва­тися — подати паспортні дані. За вхід і екскурсію треба заплатити 50 гривень.

Наша група зібралася перед загорожею, яка умовно поділяє територію у Гуті на два «табори» — для відпочинку звичайних лю­дей, а за огорожею — для «силь­них світу цього». Охоронець у камуфляжі попередив нас про правила «доброго тону» під час перебування на території рези­денції, а потім, звіривши наші паспорти з тими даними, які були вказані у відомості, дозво­лив зайти за огорожу. Там тре­ба було викласти усі «пікаючі» предмети і пройти через рам­ку. Точнісінько як в аеропорту. І навіть у нашого екскурсовода — людини-оркестру, співака, ком­позитора і поета, під запальні співаночки якого ми ще вчора витанцьовували у «Синьогорі», наступного дня вимагали доку­менти (хоча Святослав Клім до­бре відомий у цьому регіоні). Охоронець «із загорожі» супро­воджував нашу групу протягом півторагодинної екскурсії у пре­зидентській резиденції.

Урядова резиденція «Синьо­гора» збудована 2001 року за президентства Леоніда Кучми. До того тут була база спорткомі­тету з невеличкими дерев’яними будинками. Перед початком ро­біт провели своєрідний кастинг — крім Прикарпаття, розглядали ще гірську Львівщину та Закар­паття (околиці Сваляви). Фран­ківщину обрали з кількох причин. По-перше, Гута — це «тупик», далі дороги нема, тому легко контролювати під’їзди та виявляти сто­ронніх. По-друге, тут найкра­ща екологія. За словами пана Святослава, коли резиденцію вже відкрили, сюди завітала ні­мецька делегація. Німцям ска­зали, що тут усе настільки чис­те, що воду можна пити прямо з річки. Один гість обурився, мов­ляв, такого не може бути. Діста­ли портативний лаборатор, взя­ли пробу води. І вода з потічка Серем’ятин (а це притока Би­стриці Солотвинської) вияви­лась чистішою, ніж… у німецькій пляшці.

Чому резиденція нази­вається синьогора? Бо навколишні Ґорґани, най­вища з яких Сивуля, на верши­нах вкриті великим камінням і влітку мають синюватий відті­нок. Загальна площа терито­рії резиденції — 10 тисяч 886 га. Сюди входять і огороджені мис­ливські угіддя, і заповідні ліси навкруги. Дичини тут не бра­кує. Уздовж дороги стоять заго­родки з муфлонами (крутороги­ми баранами) та фазанами. За Ющенка у дику природу випус­тили кількох зубрів.

Є на території й невелика ка­пличка. Її збудували за наказом Януковича. За словами гіда, Янукович любив попросити у Всевишнього спокою і здоров’я. А щоб не ходити у великі храми, волів молитися на території ре­зиденції під час відпочинку.

«Дача президента» — велика, крита червоною металочерепи­цею, з боків має дві вежі. Втім, на замок не схожа — швидше нага­дує вокзал. Може, далося взнаки те, що будувала її Укрзалізниця, яку тоді очолював друг Кучми, тодішній головний залізничник Георгій Кірпа. Усередину нас, на жаль, не пустили. Усі приміщен­ня опломбовано. Але тепер ми знаємо, де Зеленський з дружи­ною і почтом святкували Новий рік. А на Святвечір ходили у спе­ціальну колибу (на території ре­зиденції), де весь інтер’єр у гу­цульському стилі. Є на території резиденції підйомник, вертоліт­ний майданчик, озеро з форел­лю, тенісний корт… Одне сло­во, усе, що треба для відпочинку «небожителів».

Редакція газети «Високий Замок» дякує туристичній фірмі «Карпатія-Галич-Тур» за органі­зацію цікавої подорожі.