Нічийний електорат

Поки у виборчих штабах кандидатів-важковаговиків «зважують» рейтинги за принципом «і один відсоток приросту — на вагу золота», кількість українців, чиї голоси не стануть галочкою у бюлетені, вимірюється навіть не сотнями тисяч, а мільйонами. І річ не в окупованій частині Донбасу та загарбаному Росією Криму, жителі яких хіба що в одиничних випадках спробують реалізувати своє виборче право на неокупованій території (проголосувати, наприклад, у прифронтових районах Донеччини і Луганщини чи, як у випадку з кримчанами, — на Херсонщині). Мова про наших заробітчан за кордоном та переселенців з Криму і Донбасу, які знайшли прихисток подалі від вимушено покинутих домівок.

За даними, які у грудні озву­чив міністр соцполітики Андрій Рева, на постійній основі за кордоном працює 3,2 мільйона українців. Скільки ж загалом трудових мігрантів з українським паспортом, точної статистики немає. Лише при­близні цифри, найскромніша з яких — 10 мільйонів. Звісно, не всіх заробітчан президентські вибори застануть «у світах». Хтось голосуватиме вдома, в Україні. Хтось вирішить «прого­лосувати ногами», не знайшов­ши серед достойників у прези­денти достойного для себе, чи більше не пов’язуючи своє май­бутнє з Україною. Та якщо від­мінусувати і перших, і других, та припустити, що «закордонних» українців, які готові прийти на виборчі дільниці, хоча б мільйон набереться, у реалі явка вибор­ців у закордонному окрузі навіть до скромних 100 тисяч навряд чи дотягне.

Для прикладу, на минулих президентських перегонах із 474 тисяч виборців, внесених до списків на закордонних діль­ницях, проголосувало лише не­повних 73 тисячі. Мізерною тут видається не лише кількість тих, хто отримав бюлетень, а й не­співмірність зареєстрованих «закордонних» виборців з кіль­кістю українців, яких вже у 2014-му мільйонами по світах розки­дало. Відповідь проста і сумна: для більшості українських гро­мадян за кордоном, які мають право, а головне — готові голо­сувати, бажання розходяться з можливостями. Виборчі дільни­ці діють лише при посольствах і постійних консульствах. У Кана­ді таких «пунктів» — три, у США та Італії — по чотири, у Португалії і Чехії — по два. Найбільше, п’ять (зі 102 у закордонному окрузі на цьогорічних президентських виборах), у Німеччині. На всю Польщу, де, за неофіційними даними, живе і працює близько двох мільйонів українців, лише чотири «точки» для голосування — у Варшаві, Гданську, Кракові та Любліні. Добиратися з відда­лених куточків — витратно. Крім того, для внесення у списки ви­борців на закордонній дільниці потрібна реєстрація на консуль­ському обліку (процедура, якої більшість українців, з тих чи ін­ших причин, воліє уникати).

Спроба розширити геогра­фію виборчих «точок» для наших громадян за кордоном була. Пропозицію про відкриття діль­ниць у великих містах, де про­живає не менше як тисяча за­реєстрованих на консульському обліку українців, навіть пропи­сали у Виборчому кодексі. Але з остаточним його ухваленням Верховна Рада не поспішає, тож до президентських виборів «за­кордонного розширення» точно не буде. Зрештою, не факт, що до голосування у другому чи­танні від цієї новели взагалі не відмовляться, керуючись тим, що створення нових закордон­них дільниць — і процедурно складно, і фінансово затратно.

Були застереження, що че­рез процедурно-паперову тяга­нину не зможе реалізувати своє право голосу на цьогорічних виборах і переважна більшість переселенців з Криму та Дон­басу, яких на офіційному обліку — понад півтора мільйона. Про­цедуру спростили. Однак про­гнози щодо участі у голосуванні внутрішньо переміщених осіб (ВПО) це незначно покращило. Якщо керуватися соціологією, яку оприлюднило Міністерство з питань тимчасово окупованих територій, переселенців, які на­лаштовані взяти участь у голо­суванні, — 41%; тих, хто заявив, що не прийде на дільниці, — 33%; не визначився з рішенням кожен четвертий. Серед тих, хто обрав відповідь «ні», майже ко­жен третій певен, що «як ВПО, не має права голосу». 24% при­чиною свого рішення назвали те, що «не вірять у вибори і не довіряють владі». 16% «відмов­ників» не знають, як голосувати у місці переміщення. Ще дев’ять вважають, що немає кандидатів, за яких вони могли б проголосу­вати. Детальніше — у коментарі Станіслава Федорчука (інтерв'ю з експертом у продовження теми читайте в одному з наступ­них номерів «ВЗ»).

Коментарі для «ВЗ»

Станіслав Федорчук, політолог, голова правління громад­ської організації «Українська народна рада Донеччини та Луганщини»

— У мене немає великого оптимізму щодо того, що багато переселенців візьмуть участь у голосуванні на президентських ви­борах. І проблема не в тому, наскільки до­ступною для більшості ВПО є процедура зміни місця голосування. Той, хто справді мотивований голосувати, має можливість зробити це. Питання в іншому. Комунікація між переміщеними особами і державою дуже слабенька. Це проблема державної політики. Нерідко складається враження, що нас взагалі не розглядають як повноцін­них громадян України.

Думаю, люди, які не підуть голосувати, зроблять це тому, що жоден з кандидатів ніяк не артикулює теми, важливі для пере­селенців. Чи буде і в якому часовому про­міжку план відновлення територіальної ці­лісності України? Якщо ні, то в який спосіб будуть реалізовуватися політичні (зокрема, щодо скасування перепон для голосуван­ня переміщених осіб на місцевих виборах, можливості обрання кандидатів до Верхо­вної Ради за мажоритарними округами), майнові права тих же переселенців? Не потрібно обманювати людей, вдаючи, що сьогодні-завтра усі повернуться додому — у Луганськ, Донецьк, Горлівку, все буде по-старому, і нічим, мовляв, перейматися.

Для мене взагалі не зрозуміло, чому внутрішньо переміщені особи вважаються якимись неправильними виборцями, від яких можна чекати хіба що зла. Проживши більшу частину свого життя у Донецькій об­ласті, я бачив, в який спосіб там відбува­лася політична конкуренція. За винятком Партії регіонів, яка мала монополію, ніхто, по суті, не боровся за голоси ні донеччан, ні луганчан. У кращому разі була імітація роботи опозиційних партій. У гіршому — це були філіали тієї ж ПР, тільки під іншими партійними прапорами. Ситуація, яку ма­ємо на сьогодні, теж не додає оптимізму. Є виборці, люди, які виїхали зі своєї малої батьківщини — боріться за їхні голоси, го­воріть із ними, пропонуйте, сперечайтеся. Потенціал внутрішньо переміщених осіб як політично активних громадян величезний. Чимало з цих людей розуміють, що почали життя заново, і для них активність у межах нової громади у Києві, Дніпрі, Ірпені, Львові надзвичайно важлива. Для нас було б пріо­ритетним бачити політиків загальноукраїн­ського рівня, які виходять на відкритий діа­лог з нами. Але наразі великого поступу у цьому плані немає. Можливо, тому, що нас не 10 мільйонів, а всього-на-всього два.

— Нерідко доводиться чути, що пере­селенці ледь не поголовно — це ватни­ки, «сєпари», яких взагалі до виборів не можна допускати, щонайменше років десять. Що відповідаєте, чуючи таке?

— Кожен відповідає за себе. Зрештою, ніхто не робив ніяких соціологічних замірів, досліджень, аби можна було говорити такі речі з певністю. Чимало людей обрали шлях вигнання саме через те, що не захотіли пов’язувати себе ні з окупаційною адміні­страцією, ні з російськими окупантами, не хотіли мати з ними нічого спільного. І таких людей — тисячі. Узагальнювати, таврувати усіх — це межує з ксенофобією.

Думаю, влада припустилася величез­ної помилки, коли у 2014 році не зробила ставку на тих проукраїнських переселен­ців, які масово втікали до Києва, Харкова, Львова, Івано-Франківська. З цих людей можна було формувати абсолютно нових політичних громадян, залучати їх до нових політичних проектів. Влада профукала цей момент, не помітила, що ці люди з’явилися в її резерві і що з їхньою допомогою можна було чимало робити. Натомість керувалися іншою установкою: не знаємо, мовляв, на­скільки ці люди політично віддані нам, тому давайте узагальнимо, назвемо усіх «ватни­ками», ледь не ворогами України. Це при­низливо.

Христина Чепіль, українка, яка навча­ється у Любліні

Голосувати планую тут, за кордоном. Але ще не стала на консульський об­лік. Збираюся зробити це найближчим часом. Чула, що це доволі бюрокра­тизована процедура. Подивлюся, скільки часу вона займе. Можливо, як старо­сті вдасться і знайомих із групи загітувати. За моїми спостереженнями, україн­ські студенти тут, у Любліні, політично досить пасивні. Більшість не планує повер­татися в Україну, тому їх мало цікавить, хто буде на­ступним українським пре­зидентом. Хоча є й активна молодь. Знаю людей, які спеціально поїдуть додому, в Україну, щоб проголосу­вати на президентських ви­борах там.