Маріуполя не здамо!

Обабіч доріги на Маріуполь рясно квітнуть маки. Ще ніколи не бачила таких червоних полів. В голові крутиться радянська пісня: “Маки, маки, красные маки — горькая память земли... Неужели вам снятся атаки, неужели вам снятся атаки тех, кто с этих холмов не пришли...” Вивіску при в’їзді в Маріуполь перефарбували в кольори національного прапора. Тішуся патріотизмом містян.… А вночі терористи обстріляли газорозподільну станцію. Перемир’я триває. Містяни тим часом готуються до війни. Кажуть, Маріуполь боронитимуть до останнього патрона.

З 10 вересня у Маріупольському напрямку встановлено низку режимних обмежень (заборон). Зокрема заборонено пересування груп (колон) автомобільної техніки (двох і більше одиниць), перебування осіб без документів, що посвідчують особу (для громадян України — паспорт громадянина з відміткою про реєстрацію). Крім того, заборонено в’їзд осіб, що не живуть у зазначеному районі і не можуть підтвердити мету свого приїзду, а також підхід і під’їзд без узгодження з керівництвом до позицій, районів розміщення сил АТО. Швидкість руху транспортних засобів обмежується 40 км на годину. Діє заборона на використання радіостанцій, засобів кінофотовідеозйомки, знімання місцевості, військових об’єктів та об’єктів інфраструктури.

Під заборону потрапили й масові зібрання громадян (без погодження з військовим керівництвом), а також рибальство, полювання, носіння зброї, боєприпасів, розведення вогнищ, випалювання територій, використання піротехнічних засобів та виставляння окремих нарядів від МВС України без залучення співробітників Держприкордонслужби України.

Зона АТО. Прямую у прикордонний загін. Хлопці ведуть мене до Дошки пошани. Впізнаю малюнки діточок та листи від дівчат, які передавала підопічним воякам минулого разу (в рамках моєї волонтерської ініціативи «Єдина країна — Единая армия»).

— Тут у нас були стенди з усілякими інструкціями, — розповідає прикордонник Костя. — Я все викинув і розмістив на їхньому місці листи від дівчат. Особливо листами зацікавились неодружені хлопці.

Йду вздовж двох стін, декорованих дитячими малюнками. Читаю підбадьорливі слова, написані дитячими друкованими літерами на малюнках: «Герою — я вірю в тебе!..». «Повертайтесь додому живими, здоровими та з Перемогою!..». Коли військовослужбовці читають дитячі побажання, ніхто не може стримати сліз...

Попереднє місце дислокації роти прикордонників розбомбили ворожі сили. Нашвидкуруч прикордонники зібрали озброєння, техніку та евакуювались.

— Практично всі речі залишились у полум’ї війни, — каже Костя. — Я за свої гроші купив собі камуфляж та чоботи. Штани — 700 грн., ремінь — 200 грн., сорочка — 500 грн., чоботи — 800 грн. Зараз маю один комплект одягу. На другий, щоб був на зміну, грошей забракло. Нам видали спальник, каремат. Практично все, що ти надіслала минулого разу, знищено.

Мій співрозмовник час від часу дуже кашляє. Перепитую, чи не застудився. — Та вже проходить... До лікаря не ходив. Вітаміни, що ти передавала, роздав всім бійцям.

— Триває перемир’я. У вас спокійно?

— Ми по кілька діб пересуваємось неконтрольованими територіями: на колесах або пішки. Постійно в напрузі. Коли повертаюсь у прикордонний загін, падаю з ніг. Приїздив Порошенко до Маріуполя. Наш загін кудись «закинули». Мене не взяли. Сказали, можна залишатись в розташуванні частини. До того ж я постійно неголений. Після гоління та в спеку в постійному бруді починаються запальні процеси. Бойові завдання можна виконувати і неголеним.

Прикордонники, коли їдуть на бойове чергування або ж повертаються з нього, заїжджають до Маріуполя. За словами місцевого населення, за той невеличкий проміжок часу, що в місті були ДНРівці, панував повний безлад: пограбували магазини зброї, ювелірні, попалили будинки. Люди порівнюють з тим, як живе місто нині, коли стоїть українське військо. Підприємства працюють, банки відкриті, люди усміхаються. Трапляється, звичайно, що хтось висловлює своє невдоволення. Як правило, невдоволені є «бухарі» та «совок» (люди пенсійоного віку, які нудьгують за Радянським Союзом і вважають, що зараз можуть повернутись в минуле. — Авт.). Коли городяни бачать на вулиці наших військових, підходять хто з чим: хтось добрим словом підтримати, хтось продуктами чи грошима.

— Ми одного разу зупинились в місті та купили собі шаурми, — розповідає Костя. — Поки стояли, до нас підходило багато людей, і всі цікавились справами на фронті. Підтримували нас, підбадьорювали, гроші пхали в руки. Підійшла жіночка. З вигляду видно, що не дуже заможна. Протягнула кілька купюр по 20 грн., аби ми купили собі поїсти. Ми відмовились. Чоловік біля супермаркету передав цілий пакет продуктів: хліб, молоко, ковбасу. Відкрив та показав, що там немає бомби. Інший дав кілька пачок цигарок.

— Чим вас годують?

— Коли в частині, то їжа ще більш-менш: каші, супи. Свіжих овочів я жодного разу не бачив, хоча ми й на півдні країни. В супермаркетах помідори коштують 10,5 грн. за кілограм. Мене волонтери часто запитують, що привезти. Відповідаю: дайте грошей, і ми, коли будемо їхати через місто, купимо нормальних продуктів. Минулого разу ми, вісім бійців, виїхали на добу на двох машинах. Нам видали дві баночки сардин та банку тушонки, два буханці хліба. І все. Коли побачив продуктовий набір, був шокований. Одного разу побачили закинутий садочок — виноград та яблука. Ми так понаїдались.

— Який настрій серед бійців?

— Не все так кепсько на сході, як декому видається. Треба менше читати новин та піддаватися панічному настрою. У нас є люди, готові воювати. Стосовно настроїв серед бійців: скільки людей, стільки й настроїв. Є панікери. Такі, що мріють втекти, або розповідають всім, що нам «капець». А є такі, хто хочуть воювати. І ми свою справу зробимо.