В Україні де-юре – українська мова, де-факто – суржик

За дослідженням Київсь­кого міжнародного інституту соціології, суржиком спілкуються і пишуть від 11% до 18% українців (від 5 млн. до 8 млн. осіб). Левова частка носіїв українсько-російського мовного гібриду, за їхніми даними, живе в східних і центральних областях (21,7 %), а найменше їх — у Західній Україні (2,5%). Щоправда, чимало мовознавців стверджують, що дані інституту суттєво занижені, а ці цифри показують лише кількість тих, хто визнає факт своєї малограмотності, а реальна кількість тих, хто говорить і пише суржиком, — на порядок більша. І, що ще плачевніше, чимало цих суржикомовців вважають, що спілкуються грамотно, й вірять, що, коли кажуть “алівєц”, то в цей момент розмовляють російською, а коли “встрічаються”, то — українською.

— Набагато більше, ніж 11 чи 18 відсотків населення України, спілкуються мішаниною, — зазначає у розмові з кореспондентом “ВЗ” кандидат філологічних наук, доцент Київського національного університету ім. Т. Шевченка Мирослава Прихода. — Не завжди це повністю суржик. Багато людей вживають русизми, кальковані слова. Зрештою, суржик — це не тільки лексика, а й синтаксис. Лякає засилля російського синтаксису не лише у побутовому мовленні, а й у рекламі, зокрема візуальній, на телебаченні... Пасивні форми, уникання кличного відмінку... Небезпека у тому, що суржик затирає відмінність між російською та українською мовами. А головна причина його виникнення — елементарне незнання ані української, ані російської мов. Сприяє поширенню суржику і масове вживання русизмів, мовних кальок. Якщо кількість тих чи інших покручів має високу частотність вживання, то, звісно, люди починають думати, що так і має бути. Не дивно, що деякі русизми сприймають у нас як українські слова, а, натомість, питомо українські слова, що їх витісняють русизми, називають говіркою чи діалектом. Клопіт ще й у тім, що суржик, фрагменти суржикової мови побутують і у вищих навчальних закладах... Якщо так триватиме, зруйнуємо літературну мову, і тоді українська мова як така втратить свій статус. Хоча, не все так плачевно. Серед молоді багато свідомих людей, які зацікавлені в чистоті свого мовлення. До прикладу, у Києві нещодавно створили мовний клуб, де збираються молоді люди й вчаться ефективно, грамотно спілкуватися. На їхніх зібраннях присутній мовний експерт, який стежить за тим, чи правильно вживають ті чи інші слова, як вибудовують мовні конструкції.

Та не все так однозначно з тим, що суржик — “мовне зло”. Свідоме (але лише свідоме) використання суржику чи його елементів — не лише літературний прийом, а й своєрідний стилістичний: «Українські письменники часто використовують суржик, — говорить Мирослава Прихода. — А якщо вже книжки пишуть суржиком, це про щось та й свідчить. Але не про те, що автор не вміє інакше писати, лише суржиком. Ні. А наскільки вкорінений суржик в країні. Письменники, які створили ці тексти, показують сміхотворність мовної ситуації в Україні, те, як ми виглядаємо збоку. Це може стати свого роду терапією для тих, хто прочитає таку книжку і впізнає в ній частково чи повністю себе».

Якщо говорити про те, хто найбільше грішить суржиком, то фахівці Київського міжнародного інституту соціології та мовознавці у своїй оцінці одностайні: головні носії змішаної мови — вихідці із сіл. Працює “миномазайлівська” схема: переїжджаючи в міста, особливо мегаполіси, люди, щоб почуватися і виглядати “своїми”, раптом починають вживати російські слова, хоча їхня фонетика залишається українсь­кою. “Суржик — це хвороба, а з хвороби сміятися не можна, її потрібно лікувати, — пише професор, доктор філологічних наук, дійсний член НТШ Олександра Сербенська. — Розквіту суржику часто сприяє наша ментальність. Українець, який не хоче видатися “хохлом”, легко переходить у розмові на російську, добре цієї мови не знаючи. Він говорить, не “лестница”, а “драбіна”, не “рубашка”, а “сарочка”, але гордиться тим, що розмовляє не українською”.

Суржик — суміш, схрещення української та російської лексики, синтаксису, фонетики. У словнику Бориса Грінченка зафіксовано два значення цього слова, аж ніяк не пов’язані з мовною проблемою. Перше — це змішаний хліб або мука з пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса тощо. А друге — людина змішаної раси. Першопричиною виникнення суржику в Україні був вплив церковнослов’янської мови на наше духовне життя. Мова творів української середньовічної літератури була далекою від тієї, якою розмовляли люди в селах і хуторах. Навіть у Котляревського є чимало слів і мовних форм, які сьогодні можна вважати суржиком, тому Пантелеймон Куліш закидав авторові “Енеїди” приниження української мови. В Галичині москвофіли у своїх друкованих виданнях запроваджували “язичіє” — штучну мішанину церковнослов’янської, російської, української, польської лексики. Також прості люди здавна розмовляли суржиком на прикордонних територіях, але справжня мовна пошесть почалася у минулому столітті, коли почалася масова міграція сільського населення спочатку у східні індустріальні райони, а згодом і в інші міста України. Щоб не почуватися “селюками”, новоявлені міщани цуралися “мужицьких” коренів, намагалися розмовляти “по-панськи”, калічили рідну мову, так і не засвоївши мову російську.

Не варто плутати суржик із іноземними словами, що прижилися у тій чи іншій мові. Слова “комп’ютер” чи “плеєр” мають далеко не українське походження. Але від суржику вони відрізняються коректністю використання та тим, що слова у розмові не ламаються і не перекручуються, як це робиться, до прикладу, у фразі: “мене лучче понімає”, “на свіжім воздуху”.