«У моїй колекції є дружній шарж Пеле з його автографом…»

За цьогорічним святвечірнім столом прозвучать теплі привітання на адресу одного з найавторитетніших львів'ян Івана Яремка. У місті Лева і далеко за його межами Івана Ярославовича, якому 6 січня виповниться 80 років, знають як багатогранну особистість: книгомана, історика, краєзнавця, лінгвіста, архівіста, інженера, колекціонера, художника-шаржиста, журналіста (перша його публікація з’явилася 55 років тому, в лютому 1968-го). Напередодні свят ми поговорили з ювіляром про ще одну його пристрасть — спорт.

— Яка з подій, очевидцем якої ви були, справила на вас незабутнє враження?

— Такою значущою подією для мене і всіх львів'ян було у 1969 році завоювання «Карпа­тами» Кубка тодішнього срср. У день матчу, 17 серпня, у мого приятеля зі Стрия був день на­родження. Приїхав до нього у гості. Але на першому плані був футбол по телевізору. По­тім довго відзначали ту істо­ричну перемогу «Карпат». Вона була надзвичайно вагомою для кожного з нас. І, думаю, сприя­ла національному пробудженню українців. Так само, як недав­но Аргентина зустрічала сво­їх хлопців з Кубком чемпіонату світу, велелюдно Львів зустрі­чав своїх героїв. Повсюдно спі­вали українські пісні. Кажуть, від ейфорії на вулицях навіть пере­вертали машини. Шкода, що з тієї команди залишилося тільки три хлопці…

— Ваш улюблений вид спорту — шахи. За що люби­те їх?

— Це дуже цікава й розумна гра. Грати у шахи навчила мене мама, коли я ще не ходив до школи. Оригінальні шахові фі­гурки з першого мого комплек­ту зберігаю досі. Пригадую, мої заняття акордеоном збігали­ся з роботою шахового гуртка. Одного разу сказав, що акор­деоніста з мене не буде, і ціл­ковито присвятив себе шахам. Займався у викладача матема­тики Мерхера. Здобув другий розряд.

Попри шахи, грав у футбол — стояв на воротах. Займався лег­кою атлетикою. Грав у ручний м’яч — поки окуляри не розбили. Найбільші мої успіхи пов’язані з волейболом. Виступав за збірну школярів тодішньої Дрогобиць­кої області, а потім — Львівської. Грав у «сітківку» і коли вчився у Політехніці, обрали капітаном команди. Разом зі мною висту­пали два проректори, три до­центи…

— Як сприймаєте гендер­ну рівноправність у спорті - коли жінки тягають штангу, виходять на ринг, судять фут­бол?

— Жінки є жінками, вони по­винні займатися делікатними, не силовими видами. З іншого боку, цивілізація шаленими тем­пами крокує вперед. Ще 20 ро­ків тому у нас не було мобільних телефонів, а зараз користує­мося ними направо-наліво. Ре­волюції відбуваються і у спор­ті. Жінка має право, якщо хоче, виходити на боксерський ринг, борцівський килим чи важкоат­летичний поміст. Не схвалюю цього, але й не заперечую.

— Кого назвали би спортив­ною легендою рідного Льво­ва?

— Таким, на мою думку, є п’ятиборець Павло Ледньов, учасник чотирьох Олімпіад. Він повністю віддав себе спорту. Колись уроки у нього для сво­го сценічного життя брав на ста­діоні СКА знаменитий Богдан Ступка. Після інтенсивних за­нять Ледньов був мокрим. Зре­штою, як і Ступка — після своїх театральних виступів…

— У ці дні величезна футбольна аудиторія по­прощалася з Пеле. Чим запам’яталася вам його гра?

— Це був унікальний спортс­мен. Я бачив знятий про Пеле 1958 року фільм. У моїй колек­ції є дружній шарж цього бра­зильця з його автографом. Узя­ти його допоміг мій приятель — футбольний статистик Мико­ла Травкін.

— Чи дотягуються до рів­ня Пеле нинішні кумири міль­йонів — Мессі, Роналду, Не­ймар, Мбаппе?

— Теперішні зірки грають до­бре. Але Пеле… Це було щось інше, неймовірне. Пеле понад усіма!

— Деякі наші атлети доне­давна казали: спорт поза по­літикою. Чи так воно є? На­скільки ці поняття залежні одне від одного?

— Багато спортсменів таки пов’язують себе з політикою. Знаменитий парагвайський во­ротар Чілаверт претендував на пост президента своєї кра­їни. Володар «Золотого м’яча» Джордж Веа став керівником Лі­берії. Ексдинамівець Каха Ка­ладзе — мер Тбілісі… Є розумні люди, які вміють свій авторитет, досвід, здобутки у спорті пере­нести на суспільну сферу діяль­ності.

Відомий український тені­сист Сергій Стаховський нині на фронті, захищає Бахмут.

Є й інші приклади. Думаю, Сергій Бубка пішов з посади го­лови НОК, бо у нього в окупова­ному Донецьку живуть родичі - боявся, щоб вони через нього, через його оцінку подій не за­знали утисків.

— Ваше родичання зі спор­том якось допомагало у жит­ті - так само, як багатьом на­шим зіркам?

— Репутація спортивного журналіста допомагала хіба що заходити у кабінети високих чи­новників.

— Як відірвати наших дітей від комп’ютерів, телефонів — і повернути їх на спортмай­данчики, до здорового спо­собу життя?

— Усе залежить від батьків. Усе для дітей має бути в межах: наука, спорт, розваги. Я знаю ді­тей, які читають з ранку до ночі, і більше нічого не бачать. Це не­добре. Мої внуки, які живуть в Америці, окрім іншого, уже кіль­ка років займаються грою «нін­дзя-воїн» — вчаться долати пе­решкоди. Два роки тому моя Катруся брала участь у чемпі­онаті світу з цього виду у Лас-Веґасі. Серед 1200 учасників була 61-ю. Мої внуки багато ру­хаються — і я щасливий.

— Як журналіст, інтерв'ю в якої спортивної знаменитості хотіли б узяти? І що найпер­ше запитали б у неї?

— Моїм співрозмовником мала би бути якась жінка. Жінок треба вміти слухати… Колись спілкувався з шаховою чемпіон­кою світу Маєю Чибурданідзе, з усіма нашими чемпіонками. Моя нова розмова зі знаменитістю була би, як мовиться, для душі. Ставив би їй життєві питання, наприклад, запитав би щось зі сфери моди — щоб виявити в ній жіночність, а не тільки предста­вити як спортивну особистість.