Валерій ШТУРБАБІН: «Не засуджую тих, хто змінює громадянство. Наші спортсмени і тренери роблять це через погане до них ставлення»

Під час конфлікту у Нагірному Карабаху разом з багатьма іншими біженцями Валерій Штурбабін з дружиною і трьома дітьми опинився у невеличкому містечку на Хмельниччині — Нетішині. Директор місцевої спортивної школи не відмовив молодому тренеру і доручив виховувати плавців. А коли учні прибульця із Баку почали вигравати всі внутрішні чемпіонати, виконав найбільше його бажання і відкрив у ДЮСШ відділення фехтування. Сьогодні на фехтувальній мапі України Нетішин вважається столицею: олімпійські чемпіонки Пекіна Галина Пундик та Ольга Жовнір, а також чинні чемпіонки світу Аліна Комащук та Олена Вороніна — це “золотий” результат Валерія Штурбабіна. Нетішинську прописку мають і чоловічі перемоги: Дмитро Бойко, Олег Штурбабін та Дмитро Пундик на цьогорічному чемпіонаті Європи стали бронзовими призерами. Та, попри всі заслуги, Штурбабін у збірній — персона нон ґрата...

— Зі своїми дівчатами перший збір у сезоні провів в Анталії. А після Кубка України ми знову поїхали тренуватися у турецькі гори. Чому саме Туреччина? Я час від часу допомагаю турецьким шаблісткам, а місцева федерація натомість з турецьким розмахом — all inclusive — організовує нам збори, — розповів Валерій Штурбабін. — Мене запрошували в різні країни, і деякі пропозиції, наприклад, університету США, були привабливими. Однак у мене завжди одна вимога — мої дівчата їдуть зі мною, і я працюю, перед­усім, на українських учениць.

У мене була мета — виграти все, що можливо. Я це зробив. Але тепер команда мене мало цікавить. У мене є учениці, для яких зірки діставатиму з неба. А збірна... Нехай її керівництво покаже, як уміє перемагати. До Пекіна у нас була справжня команда — психологи, тренери із загальнофізичної підготовки тощо. Тепер же всіх відсторонили, залишилися ті, що “рулять”. Але “руль” без машини ніколи не поїде.

Збірна сьогодні — наче глухе болото, де всі сидять і бояться ворухнутися. Рух почнеться, коли виписуватимуть премії. Про своїх учениць, які виступають за збірну, доводиться дбати самостійно. Я запропонував Аліні Комащук пройти обстеження в Інституті дієтології, за результатами якого фахівці складуть дієту, оптимальну конкретно для неї. До цієї ініціативи приєдналися Дмитро Бойко і Оля Харлан. Аби швидко відновлюватися після навантажень, а на тренуванні мати сили, спортсмен повинен мати спеціальне харчування. Як це можна влаштувати у Кончі-Заспі, де харчування взагалі не витримує жодної критики? В інших країнах цим займається лікар-дієтолог, і на зборах щодня пропонують п’ять різних меню. Коли балотувався на посаду головного тренера збірної, я сказав нашому лікарю: “Не працюватимеш, відразу ж звільню!” Він і досі “працює”, ніхто від нього нічого не вимагає. А коли так — навіщо напружуватися?

- Але ж в Україні існує науково-дослідний інститут, який працює на спорт вищих досягнень...

— Як у нас працюють теоретики? Приходять до провідних тренерів на заняття, все фіксують і потім на основі цих даних видають наукову працю. Мені це цікаво? Ні. Це корисно для тренерів-початківців. У цивілізованому світі учені пішли іншим шляхом: створили у лабораторії штучну модель, наприклад, фехтувальниці-шаблістки. Виявили, які м’язи потрібно розвивати для успішної діяльності. І підібрали вправи для розвитку кожного необхідного м’яза. А потім усе це пропонують для опробування і використання тренеру. Але наші професори не хочуть цього чути. Це незручно. Саме через це — спробу змінити світогляд у нашому фехтуванні — я також є незручним в українській збірній. Як ми звикли? Тренувати учнів так, як колись тренували тебе самого. А тут приходить один, вимагає науку, харчування, психологію. “Не заважай, ми ж до того якось перемагали”, — казали мені. Але ж дівчата дорослішають. У 20 років ресурси організму швидко відновлюються. А вже у 26 спортсмену потрібно допомогти відновитися, та й тренування повинні бути принципово інші. Та у відповідь чую одне: “Ти що, не знаєш, коли потрібно зменшити навантаження? Коли стає погано, тоді і припиняй!”

- Характер найкраще виявляється в екстремальних умовах. Що нового дізналися ви про Аліну Комащук та Олену Вороніну на дебютному для них чемпіонаті світу?

— Аліна перехвилювалася перед поєдинками індивідуальної першості. Реально вона готова була боротися у Будапешті за нагороди. Якщо б вона дійшла до Харлан, невідомо, чим би завершилася їхня зустріч. З іншого боку, добре, що так сталося: Оля виборола своє перше особисте “золото” чемпіонату світу, а для Аліни поразка у першому ж колі плей-оф через нервову “лихоманку” стала хорошим уроком. Аліна два роки не їздила на збори. Минулого року централізованої підготовки не проводили взагалі. Та це, як не парадоксально, і стало причиною нашого успіху. Я переконував керівництво команди, що найкраще тренуватися вдома, з “рідними” тренерами. Коли постійно силоміць затягуєш спортсменів у Кончу-Заспу, їх нудити від неї починає. “Подивись, яка ти незграбна, ти ніколи не фехтуватимеш”, — такі “компліменти” щоразу чула Комащук. А за рік стала дворазовою чемпіонкою світу: виграла юніорський чемпіонат планети і разом з командою стала першою серед дорослих.

Аліна у мене розумниця. У неї батьки — приватні підприємці, які досягають свого розумом і винахідливістю. Тож і донька на доріжці шукає варіанти — як вигідніше, правильніше. Харлан до мене у збірну прийшла у 13 років — фізично міцна, невеличка і дуже настирна. Готова була “порвати” кожного. Ось ця настирність — спільна риса обох дівчат. Але фізично Комащук дещо слабша за Харлан, вона пізніше розвивається і зовсім не виглядає на свої 19 років. За розвитком Аліна на 3-4 роки відстає від Ольги. Тому і результатів від неї вимагати потрібно пізніше.

Олена Вороніна уперше так добре фехтувала у командній зустрічі. Вона класна дівчина, хоча дещо специфічна. Я мрію про те, щоб Олена хоча б на мить перетворилася на хуліганку. Але, вочевидь, цьому ніколи не дано справдитися. Вона надто правильна і відповідальна, страшенно переживає, щоб не підвести команду. Я балдію, коли перед відповідальним двобоєм вона умовляє себе: “Оленочко, ну будь ласка, зберися” (сміється). Я після такого задля неї готовий на все!

- Ви ніколи не шкодували, що стали тренером?

— Я працюю не за гроші. Буває, звичайно, в голову закрадаються думки: “Господи, навіщо це мені?” Ось за перемогу на юніорському чемпіонаті світу особисті наставники одержали по 1000 грн. Ми більше витрачаємо, щоб супроводжувати учнів на змагання. Але навіть у моменти, коли мені не хочеться виходити за паркан свого будинку, я не можу відмовити учням, які просять про індивідуальний урок. Аліна Комащук просто приїздить до мене додому, і ми тренуємося... у бані, на другому поверсі мого будинку. А за парканом у мене ліс. Тож вона і кроси бігає, не втікаючи далеко. Ну не можу я покинути їх! Тренерська робота — це найбільший кайф і одночасно найважче ярмо.

Я не засуджую тих, хто змінює громадянство. Більшість наших спортсменів та тренерів, які переїжджають за кордон, роблять це не заради грошей, а через ставлення. Останнім часом нас, українських тренерів, за кордоном стали знецінювати. Ось італійці хочуть до себе в команду українського наставника, щоб працював за харчі, проживання плюс 200 євро зарплати! Я їм відписав, що часи, коли тренерам платили 10 доларів, ми уже пережили. І що за такі гроші вони можуть запросити не спеціаліста з фехтування, а бомжа з київського вокзалу. І то не факт. І так ставитимуться до нас за кордоном доти, доки не зміниться ставлення до тренерів у нашій же країні. Ось недавно головного тренера української збірної з фехтування Гарніка Давидяна указом президента України нагородили орденом “За заслуги” як особистого тренера Галини Пундик — за визначні досягнення на Всесвітній універсіаді. Для мене це стало останньою краплею. Я написав листа Януковичу і отримав відповідь: “Вкралася технічна помилка”. На Універсіаду поїхало п’ять моїх особистих учнів, але мені місця у складі тренерської делегації не знайшлося...