Його учні сягали чемпіонських висот, а він завжди залишався земним…

Є люди фанатично роботящі, як мурашки. Як веслярі на галерах. Працюють невтомно, немов заведені - які складні завдання і перепони перед ними не стояли б. Дай завдання такому серед ночі - забуде про все і піде робити справу, сповняти обов’язок. У праці на благо інших, в її результатах бачить найбільше своє щастя. Горить роботою. І часто згоряє у ній…

Таким непосидючим, діяльним, енергійним, успішним і жертовним запам’ятався мені Іван Наконечний. Пригадую, років сорок тому у редакцію миколаївської «районки», де я тоді працював, прийшов енергійний хлопчина з розкуйовдженим волоссям на голові. Очі горять, легенька усмішка на обличчі, в кулаку — купа паперів, списаних широким, розмашистим почерком. Сказав, що працює у ФСТ «Колос». Почав розхвалювати, які спортивні таланти з’явилися у районі, і попросив нас, журналістів, підтримати їх. Оце, мовляв, написав про них на кількох аркушах…

Скільки ж то радості було у цього молодого спортивного функціонера, а ще більше — в його підопічних, коли через день побачили замітку у газеті і фото чемпіонів! Почувалися, наче на крилах. Отримали стимул до нових перемог.

Потім були десятки інших Іванових публікацій. Деякі з них, пригадую, як особливо резонансні, ми виносили на першу сторінку — часом витісняючи зведення про гектари зораних полів і надої молока у колгоспах…

Він плекав фізично міцну, досконалу молодь і хотів, щоб її старання було оцінено, заохочено не тільки медалями, а й добрим словом.

Невтомним — подяка, зарозумілим — докір…

Іван Наконечний колись радив мені звернути увагу на талановитого тренера зі села Черниці Ярослава Вуйціка, який виховує юних майстрів вільної боротьби. Переконував, що у цих дітей велике спортивне майбутнє. Як у воду дивився! Сільський педагог виховав не одну зірку, серед них — призерка трьох Олімпіад, чемпіонка світу, Європи, Європейських Ігор Марічка Стадник. Голова райспорткомітету Іван Наконечний доклався до того, щоб її наставнику присвоїли звання заслуженого тренера України. А коли, перебуваючи на захмарних висотах, свого першовчителя під впливом ревнивих нових тренерів почали ігнорувати деякі його учениці (і таке у спорті буває), публічно, зі сторінок «Високого Замку», Іван Наконечний присоромив їх…

Той же «хлопчина», про якого я розповідав на початках, свого часу розгледів «футбольне не абищо» у прудкому, забивному форварді команди зі села Пісочної Василеві Шведу і порекомендував його у найсильніший тоді в області «Цементник». Згодом не без його «протекції» Василь потрапив у друголіговий «Газовик» з Комарного. А вже звідти незабутній Левко Броварський взяв Шведа у львівські «Карпати»…

Іван Іванович володів даром підтримувати юних. Як він тішився, коли патронована ним команда юних футболістів з Нового Роздолу стала переможцем всесоюзних дитячих змагань у москві! — її показували по центральному телебаченню, з нею фотографувалися культові футболісти.

Вожаком того дитячого футбольного гурту був майбутній гравець команди майстрів і відомий тренер Руслан Мостовий…

Десь приблизно у 1989 році Іванович завітав до нас у редакцію і попросив підготувати програмки до всеукраїнського дитячого футбольного турніру у Новому Роздолі. Змагання вдалися, мали добру інформаційну підтримку. Як потім з’ясувалося, місцеві глядачі були присутні при народженні футбольних легенд — ще юних тоді Андрія Шевченка, Олександра Шовковського. Хоча найкращим гравцем на тому турнірі визнали іншого таланта — Сергія Шищенка…

Іван Наконечний разом з роздільським педагогом Ігорем Мартинюком були душею Меморіалу Андрія Баля, проведення якого серед дітвори ініціювали на малій батьківщині легендарного футболіста. У далеких Красноярську, Угличі, Грозному, Каспійську голова миколаївського райспорткомітету надихав на перемоги аматорський «Цементник», який став фіналістом кубка срср серед колективів фізкультури підприємств-гігантів…

Говорячи про вміння цієї людини вчасно підставити плече, не можу не згадати і такого випадку. Якось Іван Іванович прийшов до мене з високим юнаком, випускником сільської школи. Представив як доброго спортсмена, який міг би стати… репортером. Попросив підтримати його, напівсироту. Підтримали. Той юнак успішно закінчив факультет журналістики. Працював на телебаченні, у газеті. Згодом став доволі креативним менеджером відомого футбольного клубу. І сьогодні є одним з керівників іншого амбітного колективу, який вражає купою молодих зірок. Як на мене, до поступу цього успішного футбольного управлінця найперше доклався Іван Наконечний…

Знали-поважали дорослі і діти

У силу своєї роботи він часто спілкувався з грандами, але ніколи не забував про спортивних «жовторотиків», сільських атлетів — будь то юний чи ветеран. Для всіх знаходив наснажливе, підбадьорливе слово. Тішився, коли щось у когось виходило. А з якою насолодою нагороджував! Інколи на якихось виїзних змаганнях чиясь дитина переминається з ноги на ногу (бо забула вдома гроші на обід), а Іван Іванович, дізнавшись про це, зі своєї сумки тут же досягає малому канапки. Колеги колишнього голови райспорткомітету згадують: гроші з банківської картки Івана Наконечного часто йшли на преміальне морозиво-цукерки для спортивної дітвори. Чи не тому, коли Івана Івановича не стало, вклонитися йому разом із сотнями дорослих приходили і, здавалося б, такі «вітряні», безтурботні наші школярики — хто із модним чубчиком на голові, хто — із сережкою-хрестиком у вусі. Вони, діти, дуже відчувають і пам’ятають добро…

До слова, на цей похорон без жодного «цеу» приїхали всі сільські старости колишнього Миколаївського району. Бо у кожному селі Іван Наконечний залишив добрий слід. Львівський бізнесмен-будівельник Михайло Буга, президент ФК «ІММ Устя», відклавши справи, «з області» теж примчав у село Крупське вшанувати пам’ять Івана Наконечного. Згадував нам: «Іванович був на усіх наших вшануваннях, дуже радів, коли підприємці підтримували спорт, при найменшій нагоді наголошував на їхніх добрих справах, ставив у приклад, популяризував у пресі…»

Скажу від себе: Іван Наконечний дружив з журналістами, цінував їхнє слово, радився, підказував цікаві теми. Був гостинним. Як нині, пригадую: вечір 26 лютого 1994-го, зимова Олімпіада у норвезькому Ліллехаммері. Іванович телефонує і кличе разом подивитися змагання фігуристок, де виступає наша Оксана Баюл. Вже пізно, всюди тихо. Але коли в телевізорі оголошують, що чемпіонкою стала українка, квартира вибухає радісним криком. Дружина Івана Івановича Оксана біжить на кухню готувати святкову нічну вечерю, а щасливий господар дістає з холодильника домашнє вино — ним «обмивали» перше олімпійське «золото» України…

Він дружив із пресою, але ніколи не допускав панібратства, не зловживав знайомством з нею. Якось після одного футбольного матчу за неспортивну поведінку я гостро розкритикував у «Високому Замку» близьку йому людину. Іванович знав, що я писатиму про це, але навіть півсловом не натякнув, не попросив, щоб я від тієї публікації відмовився…

А ще був уважний до колег по цеху. Вітав усіх з днем народження, знаходив слова підтримки для рідних, які втрачали своїх найдорожчих. В усьому був щирим.

Він пропадав на роботі цілими днями. Не мав і вихідних, бо всі змагання відбуваються зазвичай у суботу-неділю. Не кожна дружина витримала б такий графік. А Оксана Наконечна ставилася до ненормованого темпу життя чоловіка із розумінням. Вечорами він підводив її з роботи додому, часто підміняв на чергуванні. Навіть на відстані виказував знаки уваги. Бувало, Оксана працює в офісі за комп’ютером чи займається іншими справами, а тут коротким сигналом озивається телефон — повідомлення від Івана. Відкриває, а там — ні слова, лише сердечко…

Попри свою публічність, Іванович був «домашньою» людиною. Допомагав дружині виконувати всю хатню роботу, порався біля кухні. Щодня з міста квапився у рідне село. Бо там у нього кабачки, помідори, перець, квіти. І вірний собака, якого треба погодувати…

Тепер все це у минулому. Повертаючись з футбольного матчу, про який встиг написати блог, Іван Наконечний помер. У вівторок, 31 жовтня, дев’ятини за цим великим життєлюбом.

P. S. За багаторічну плідну роботу з виховання молоді І. І. Наконечного нагороджено багатьма відзнаками державних органів. Голова Миколаївської міської ради Андрій Щебель зробив подання на присвоєння йому звання «Заслужений працівник фізичної культури і спорту України». Два з половиною роки цей нагородний лист припадає пилюкою у київських кабінетах…