Чи отримає Європа коли-небудь дешеву нафту?

Газета «Файненшл Таймз» повідомляє, що в арабських країнах Перської затоки раптом голосно почали обговорювати проєкт нафтогону, який дозволив би не тільки оминути Ормузьку протоку, але й Баб-Ель-Мандебську протоку та Суецький канал, які сповільнюють доставку арабської нафти до Європи або роблять її небезпечною та ненадійною, що призводить до значних витрат на страхування. Арабська нафта набагато дешевша за собівартістю у порівнянні з російською або американською, тому вірогідно, що Європа витрачала би на нафту значно менше, ніж зараз.

Водночас і прем'єр Ізраїлю Нетаньяху підтримав проєкт нафтопроводу, який би дав змогу арабським країнам Перської затоки — Бахрейну, Кувейту, Катару, Еміратам та Саудівській Аравії постачати нафту до ізраїльського порту Хайфа, з подальшою поставкою до портів Європи. Обговорення такої пропозиції ще кілька років тому неможливо було навіть уявити, оскільки воно змінює усю геополітику з часів Другої світової війни.

Сама держава Ізраїль змогла себе захистити значною мірою тому, що ідею її утворення у 1947 році підтримали і США, і Радянський Союз. А підтримали тому, що побачили у її утворенні свій інтерес. Цей інтерес полягав у тому, щоб не дозволити арабській нафті коротким шляхом надходити до Європи. Якщо би арабська нафта могла скоротити витрати на транспортування до портів Середземного моря, то ні американським, ні російським експортерам нафти не вдалося би знайти собі покупців у Європі.

А Європа би мала надійне та дешеве джерело енергії, що робило її повністю незалежною від США та Радянського Союзу. Не говорячи вже про
те, що європейська промисловість отримувала б величезну конкурентну перевагу у вигляді дешевої енергії. І ізраїльський уряд, і уряди арабських країн завжди усвідомлювали ту роль, яку США та Радянський Союз відводили Ізраїлю у недопущенні нафти Перської затоки до портів Середземного моря.

Оскільки Ізраїль надав перевагу стратегічним стосункам зі США, а не Радянським Союзом, то москва, надавши допомогу Сирії, розмістила свої
військові бази на її узбережжі, щоб і туди не міг би дійти нафтопровід з Перської затоки. Білий Дім і кремль захищали поставки своєї нафти до Європи від арабських, а також і іранських конкурентів, зробивши узбережжя Середземного моря недоступним для нафтопроводів з Перської затоки.

Хто здох у лісі, що проєкт, який вважався нездійсненним, перейшов у площину публічного обговорення? По-перше, припинилося постачання російської нафти до Європи через агресивну зовнішню політику кремля. Німеччина, головний споживач російських енергоносіїв у Європі, відмовилася не тільки від споживання російського трубного газу на користь Норвегії, але й змінила постачальників нафти. Наразі основними постачальниками нафти для Німеччини є США та Норвегія. Також значними постачальниками є Лівія та Велика Британія. Меншими постачальниками є Канада та
Алжир. Значна кількість продуктів переробки нафти йдуть також через порти Нідерландів та Бельгії. Через втрату європейського ринку, росії стало байдуже чи арабська нафта буде там конкурувати з іншими постачальниками.

По-друге, США мають якось реагувати на ініціативу китайського лідера Сі Цзіньпіна, яку він започаткував у 2013 році. Ця ініціатива має на меті створити короткі та надійні шляхи постачання китайської продукції на основні ринки збуту, а також імпорту сировини для китайської промисловості. Вона отримала назву «Один пояс, один шлях», або скорочено BRI. Нові транспортні коридори потрібні, щоб не залежати від вузьких місць Світового океану, які можуть обмежити потік китайських товарів. Головні вузькі місця у світі — це Панамський канал, що з'єднує Атлантичний та Тихий океани,
Суецький канал, що з'єднує Атлантичний та Індійський океани та Малаккська протока, що з'єднує Тихий та Індійський океани.

Контроль за цими вузькими місцями світової торгівлі і був значною частиною геополітики з часів Другої світової війни. Наприклад, у 1956 році США і Радянський Союз допомогли Єгипту відібрати Суецький канал у Франції та Великої Британії, які ним володіли з 1869 року. Потім США та Радянський Союз почали конкурувати за вплив на уряд Єгипту, який став власником каналу. Китай не брав участі у цих перегонах, а тому і не мав впливу на уряди Сингапуру, Єгипту та Панами, на території яких знаходяться ці нервові точки транзиту світової торгівлі.

Тому Китай вирішив обійти ці вузькі місця, створюючи нові транспортні коридори. У першу чергу, щоб дістатися Перської затоки, Пекін встановив дружні стосунки з сусіднім Пакистаном і щедро фінансує інфраструктуру залізниць і шосейних доріг, які дозволять швидко та безпечно діставатися до нафти з цієї затоки. Іран, який межує з Пакистаном, є також важливим союзником Китаю у його ініціативі BRI.

По-третє, якщо би Ірану вдалося прокласти нафтопровід через Ірак та Сирію, або Ліван до Середземного моря, то іранська нафта замінила би американську на європейському ринку. Собівартість видобування іранської нафти трохи вища за арабську, але значно нижча за американську або російську. Ці три чинники: втрата європейського нафтового ринку росією, політика Китаю по створенню нових транспортних коридорів та цілеспрямована іранська спроба забезпечити через своїх шиїтських клієнтів шлях для будівництва нафтопроводу з Перської затоки до Середземного моря, дала надію на проєкт нафтопроводу від арабських країн Перської затоки.

«Місія нездійсненна», якою завжди вважалася прокладка нафтопроводу з Саудівської Аравії до Ізраїлю, раптом переходить у площину технічного обговорення фахівців та фінансистів. І все ж таки, складається враження, що усі ці обговорення точаться через перекриття Ормузької протоки, а не через фундаментальні зміни геополітики. Чи змінилося ставлення великих нафтовидобувних компаній США щодо конкуренції арабської нафти на європейському ринку? Поки ми не почуємо чітку позитивну відповідь на це питання, ставлення американського уряду до проєкту буде під знаком питання. А без підтримки американського уряду цей проєкт приречений залишатися лише проєктом. Та й Саудівській Аравії перекриття Ормузької протоки не дуже дошкуляє завдяки вже наявному нафтогону потужністю до 7 мільйонів барелів на день, що веде до Червоного моря, оминаючи Ормузьку протоку.

Крім того, Емірати теж мають нафтогін потужністю 1,7 мільйона барелів. Також і Ірану ніхто не забороняє відправляти 2 мільйони барелів до Китаю. Тож всі вони мають зиск від збільшення ціни нафти, на відміну від Бахрейну, Кувейту, Катару та Іраку. Якщо взяти до уваги, що Ормузькою протокою щодня переправлялося до 20 мільйонів барелів і відмінусувати ці 10 мільйонів, що і надалі постачаються на світовий ринок, то нестача нафти на світовому ринку щодня становить не 10 мільйонів барелів. Але і нестачу у 10 мільйонів барелів важко надолужити з інших джерел.

Тому ціни на нафту зросли відчутно. Здається, що європейські лідери теж вважають нереальним будівництво нафтопроводу Перська затока Середземне море, тому що вони не вірять, що американські нафтові компанії могли змінити своє ставлення до нафтопроводів. Тому європейські уряди вбачають у нападі на Іран лише маніпуляцію для збільшення ціни нафти, від якої має зиск не тільки Саудівська Аравія з Еміратами, а й самі нафтові компанії США. Втім, американські нафтові компанії точно не зацікавлені лише у будівництві іранського нафтопроводу. Щодо арабського нафтопроводу, їхня протидія не є такою однозначною.

Тому що у арабських країнах Затоки американські нафтові компанії мають значні економічні інтереси. Економічна вигода для всіх країн Європи у разі
будівництва нафтопроводу потужністю 10−12 мільйонів барелів на день, є настільки великою, що попри усю роздратованість через неузгодженою з Європою війною проти Ірану, європейським урядам слід подумати чим вони можуть посприяти проєкту нафтогону Перська Затока-Середземне море. Клопіт вартує результату. А який інтерес України? Україна — це теж Європа.