Трампу потрібна росія не проти Китаю, а проти Європи

Як так сталося, що країна з найпотужнішою економікою світу живе на запозичення як в своїх громадян, так і іноземців?

Це не філософське питання, а питання поточної політики, яке впливає на усі події у світі, включно з Гренландією, Україною, тарифами на
європейські товари, що експортуються до США, і взагалі усім, що робить адміністрація Дональда Трампа.

Сталося це тому, що і після 1971 року, коли США відмовилися від прив’язки своєї валюти до золота, долар зберіг своє привілейоване становище як світова резервна валюта. Цьому
сприяла домовленість між урядами США та Саудівської Аравії від 1970 року про продаж саудівської нафти виключно за долари США. За цю ласку Саудівська Аравія отримала
зобов’язання уряду США захищати її у разі війни з сусідами.

Оскільки Саудівська Аравія була найбільшим експортером нафти у світі, держави, які хотіли купити її нафту, змушені були спочатку
купити долари. Це створювало попит на долари. Цей попит дозволив США випускати облігації, які нацбанки купували замість доларів, оскільки ці облігації приносили ще і прибуток у вигляді відсотків.

США продавали облігації іноземцям і за рахунок цих доходів фінансував дефіцит бюджету.
Америка була тим паче налаштована
фінансувати у такий спосіб нестачу коштів у бюджеті, бо відсотки на облігації були мізерними. Тому і витрати на виплату відсотків були незначними. Малі відсотки на облігації США базувалися на трьох китах.

По-перше, існував попит на долари як резервну валюту для нацбанків. По-друге, за 250 років запозичень уряд США жодного разу не затримував виплату відсотків. На відміну від інших держав світу. І, по-третє, облігації США є надзвичайно ліквідними, тобто у мить можуть бути продані за долари через розвинутий та доступний ринок облігацій у США.

Тому нацбанки Японії, Євросоюзу, Китаю та багатьох інших країн продовжують тримати у
вигляді резервів облігації США. Іноземці, купуючи облігації США, інвестують у американську економіку. Якщо би ці інвестиції йшли на фінансування технічного прогресу у США, то американська економіка була би найдосконалішою у світі. Тому що ніхто у світі не міг би отримувати кредити під такі малі відсотки, які сплачує США. Але США витрачає ці кошти не на розвиток нових технологій, а витрачає на медичне обслуговування старіючого населення, а також на соціальне страхування американців. Тому американська економіка не надто сильно випереджає у технологіях виробництва своїх конкурентів з Китаю, ЄС, Японії, Південної Кореї тощо. По мірі накопичення боргу падає довіра з боку іноземних покупців до спроможності уряду США обслуговувати такий великій борг у найближчі 5−7 років. Якщо зараз на виплату відсотків йде 1 трильйон доларів на рік з тих 5 трильйонів, що уряд США збирає у вигляді податків, то через короткий час ця цифра сягне двох трильйонів на рік. Тому нагальною проблемою США є припинення подальшого накопичення боргу.
Для цього треба, щоб доходи дорівнювали видаткам. Це можливо або за рахунок підвищення податків, або скорочення видатків на соціальне забезпечення та програми охорони здоров’я. Тільки самі програми охорони здоров’я сягають 20% усіх витрат уряду через збільшення очікуваної тривалості життя американців.

Президент Трамп не хоче ані збільшувати податки, ані скорочувати витрати на соцстрах та охорону здоров’я. Він відверто каже, що ці заходи непопулярні серед виборців і ведуть до поразки Республіканців на наступних виборах.

Який він бачить вихід? У першому столітті до Різдва Христового римський диктатор Гай Юлій Цезар стикнувся з проблемою нестачі коштів у бюджеті держави. Оскільки тоді не було нацбанків з обов’язковими резервами, то він не міг продати римські облігації, щоби у такий спосіб фінансувати нестачу коштів у бюджеті.
Він також не хотів скорочувати щорічні роздачі римлянам хліба, олії та вина (примітивний аналог американського соціального забезпечення). Ці роздачі були надзвичайно
популярні серед римлян, але утворювали дірку у бюджеті. Тому вирішив отримати гроші, яких
бракувало у бюджеті, за рахунок майна інших народів. Він сконцентрував 22 легіони на кордоні з сучасним Іраном, який був багатою
державою. І привіз би звідтам гроші, якщо б сенатори погодилися чекати три роки, які мала тривати та війна. Але ці короткозорі сенатори хотіли грошей негайно. Тому не дали змоги Цезарю втілити у життя цей план.

План Дональда Трампа такий: він хоче орендувати Гренландію в Данії за 600 мільйонів доларів на рік. Це вигідний бізнес, тому що у найближче десятиліття вздовж Гренландії відкриються два шляхи через Північний полюс, які суттєво скоротять час на доставку вантажів між континентами. Якщо взяти до уваги, що канал приносить прибуток від 500 тисяч до 1 мільйона доларів за прохід одного вантажного корабля, це означає, що Трамп хоче віддавати Данії гроші за прохід 1000 кораблів за рік вздовж Гренландії, а решту — тобто у сто разів більше, забрати для США. Звісно, Данія сама може запропонувати США ці 600 мільйонів доларів на рік, аби він відчепився.

Тож як Трампу змусити Данію і європейські уряди, які її підтримують, віддати цей бізнес США? Для цього потрібно, щоб росія напала на Європу. Тоді Європа зажадає допомоги від США і США погодиться, якщо… Європа
віддасть Гренландію. І саме у такому контексті нам сдід розглядати «миротворчі» зусилля Трампа для винагороди росії за її агресію проти України. А росію хлібом не годуй, дай показати сусідам «кузькіну мать». Тож Трампу потрібна росія не проти Китаю, а проти Європи.
Європейські уряди це давно зрозуміли і
обрали шлях затягування часу, щоб дочекатися коли Трамп піде у надії, що його наступник відкине таке заохочення росії до агресії.

А наразі Трамп разом з путіним намагаються розколоти єдність Європи, пропонуючи окремим європейським урядам вигідні контракти. Наприклад, у Фінляндії Трамп купує 11 криголамів і голос президента Стубба
починає звучати не так голосно і щодо України і щодо Гренландії. А єдність європейських країн потрібна сьогодні як ніколи за останні 80 років.
Трамп поводиться з усім світом як слон у посудній крамниці, тому що вирішив використовувати військову силу США, або загрозу силою, для примусу інших держав фінансувати дефіцит бюджету США.
На щастя, далеко не усі політичні сили
всередині США підтримують таку політику. Більшість як республіканців, так і демократів, усвідомлюють, що треба не союзників пресувати, а впроваджувати непопулярні, але необхідні заходи для скорочення боргового навантаження США.