У Баку дихається так само легко, як в Одесі, а Старе місто атмосферою нагадує Львів…

Продовження. Початок читайте тут

З оглядового майданчика у Нагорному парку — Баку як на долоні. Ліворуч — захоплюючий вид на місто, праворуч — на Каспійське море. Кажуть, якщо хочете подивитися на Баку з висоти пташиного польоту, то найкраще прийти саме сюди.

Висота, на якій розташо­ваний оглядовий майдан­чик, приблизно 550 метрів над рівнем моря. Якщо дивити­ся у бік морського узбережжя, увагу привертає сучасна спо­руда у вигляді діаманта. Це роз­кішний концертний зал «Крістал хол» на 25 тисяч глядачів! Його збудували німецькі фахівці у рекордні терміни (лише за рік) і за рекордні гроші (понад 140 млн. євро) на території старого занедбаного морського порту. Та після проведення «Євроба­чення» «Крістал хол» переваж­но стоїть пусткою, масштабні концерти там відбуваються вкрай рідко. Щоправда, висту­пали Дженніфер Лопес, Ріанна, а в 2016 році там відбувалась Шахова олімпіада. Гід розповів, що останній сольний концерт рік тому тут давав Філіп Кірко­ров. Його понад 15 років у Баку не пускали через вірменське коріння (справжнє прізвище батька Кіркорова — Крикорян). Очевидно, Кіркорову довелось домовлятися з самим Ільхамом Алієвим, оскільки концерт про­ходив під патронатом прези­дента країни.

З верхнього оглядового май­данчика спускаємося на ниж­ній. Від нього вниз ведуть до­вжелезні сходи, які нагадують Потьомкінські в Одесі. Це не єдине місце у Баку, яке у мене асоціювалося з нашою «пер­линою біля моря». Бакинський бульвар, що тягнеться вздовж узбережжя аж на 14 км, нагадує Приморський бульвар в Одесі, а ще тут так само легко диха­ється. Воно й зрозуміло: місто розкинулося на березі Каспію, відтак продувається свіжими морськими вітрами. Гід каже, що у Баку майже завжди вітри: влітку вони рятують від спеки, а ось взимку докучають. Нам по­щастило: з п’яти днів — жодного вітряного. Спустившись схо­дами, сідаємо в автобус, який перевозить нас на набережну. А могли б за один манат (курс: 1 долар — 1,7 маната) спус­титися у місто фунікулером, яким бакинці дуже пишаються. Ще б пак — він був першим у Радянському Союзі (побуду­вали в 1967 році). Знизу, з на­бережної, Вогняні вежі, про які я писала у попередній статті («Країна від батька до сина»), виглядають ще величнішими. Проходимо повз оригінальну споруду у вигляді скрученого килима. Неважко здогадатися, що це Музей килима. Шкода, що не вдалося його відвідати, організатори поїздки не перед­бачили цього у програмі. Ма­буть, доведеться повертатися в Баку, бо стільки цікавого ще не побачила!

Дорогою від Музею кили­мів до Старого міста минаємо оригінальний відпочинковий комплекс «Мала Венеція». Це точнісінька копія справж­ньої Венеції. Збудували його у 1960 році за ініціативою то­дішнього голови міської ради Алішера Лемберанського. По­дорож до Венеції так вплинула на радянського чиновника, що він загорівся ідеєю збудувати у рідному Баку мінікопію іта­лійського міста на воді. Щоб там були справжні канали, мости, плавали гондоли, а на­вколо працювали ресторани та кафе.

Переходимо центральну дорогу через підземний пішо­хідний перехід і йдемо у Ста­ре місто. Підземні переходи заслуговують окремої уваги. Видно, на них не економили грошей — все у мармурі та іде­альна чистота. А ще в місті ба­гато фонтанів. Хоч на вулиці було вже досить прохолодно (погода у листопаді в Баку при­близно така ж, як і у Львові, а ось зими значно тепліші, сніг випадає вкрай рідко), усі фон­тани працювали.

Заходимо у Старе, або Внутрішнє місто. Це іс­торичний центр Баку, оточений могутньою фортеч­ною стіною. Тут досі живуть люди, близько 1300 сімей. Саме стільки сімей (приблиз­но 5 тисяч людей) жили в місті до 1806 року — моменту окупа­ції Баку Російською імперією. Місцеві жителі жартома нази­вають себе «кріпосними» (від російського слова «Крепость» — так ще називають Старе міс­то). Вони пишаються тим, що живуть саме у старих будин­ках. Це житло вважається дуже престижним. Продають квартири у Внутрішньо­му місті вкрай рідко. І, як я писала у по­передній пу­блікації, не кожен, навіть маючи грубі гроші, змо­же тут купи­ти квартиру. Для цього треба бути великою «шишкою».

Кожен будинок — архітектур­на пам’ятка. Недаремно усю стару частину Баку включено у список Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Ну, львів'ян старим містом, звичайно, не здиву­єш! Але гуляти цими вузень­кими старими вуличками дуже атракційно. Тут справді збері­гається атмосфера середньо­віччя. Багато будинків дату­ються ХІІ-ХІІІ століттям. Звісно, як і всюди, перші поверхи — або сувенірні крамнички, або кафе чи ресторани, або художні майстерні.

У нашій програмі було пе­редбачено дегустацію азер­байджанських вин. Винарня, де на нас чекали, розташова­на якраз на першому поверсі старого будинку. (Про відро­дження виноробства в країні читайте матеріал «Не нафтою єдиною…» у грудневому номе­рі журналу «Добрі напої»).

Після дегустації та «роз­грабування» сусіднього з ви­нарнею сувенірного магазину наша вже весела група рушила на пошук знаменитого місця, де знімали епізоди за участі Юрія Нікуліна та Андрія Ми­ронова у фільмі «Діамантова рука». До речі, Старе місто у Баку було улюбленим знімаль­ним майданчиком для «виїзно­го» радянського кінематогра­фа. Крім «Діамантової руки», тут знімали «Людину-амфі­бію», «Тегеран-43», «Не бійся, я з тобою».

Трохи поблукавши, знахо­димо знамениту вуличку. А тут нічого не змінилось! Та сама похила дорога з бруківкою, ті самі дерев’яні двері, що ведуть у напівпідвальне приміщення. Лише там, де у фільмі була ап­тека, зараз працює кафе. Як ви думаєте воно називається? Звичайно, «Діамантова рука». А під вивіскою з назвою кафе табличка зі знаменитими сло­вами «Черт побери». Це щоб ніхто не сумнівався. За при­кладом героя фільму падаю на бруківку, витягнувши вперед одну ногу. Так роблять усі ту­ристи з пострадянського про­стору. Місцеві до цього давно звикли. Коли я позувала для відповідного фото, повз проїж­джала якась машина (у Старо­му місті по вузеньких вуличках, як не дивно, їздять автомобілі). Водій біля мене пригальмував, засигналив і побажав «падати акуратно».

Після фотосесії ідемо шу­кати інше «історичне місце» з фільму, там, де пані легкої по­ведінки заманювала до себе «русо турісто обліко моралє». Тут також усі фотографуються у відповідній позі…

На вуличках Старого міста багато продавців всякої всячи­ни: сувенірів, килимів, гле­чиків, антиква­ріату. На одній такій розклад­ці побачила бронзові міні-бюсти Леніна та Сталіна…

А ще звер­нула увагу, що у Старому міс­ті багато котів. Вони не бездо­мні, видно, що доглянуті. Во­чевидь, це домашні улюбленці місцевих жителів.

Після прогулянки Ста­рим містом ідемо на на­бережну, до моря. Прохо­димо через центральну Торгову вулицю. Тут багато магазинів, кав’ярень та ресторанів. Я з самого ранку мрію про горнят­ко кави. Прошу гіда завести в якусь гарну кав’ярню. Та він мене розчаровує. Виявляєть­ся, в Азербайджані кави не люблять, майже не п’ють, тому культури кавувань тут немає. У кав’ярнях кава, звичайно, є, але, по-перше, шалено дорога — капучино коштує 6 манатів, а по-друге, несмачна. Я все-таки купила собі капучино. Що вам сказати?! Несмачна — це м’яко сказано. Шість манатів викину­ла на вітер, бо пити те, що тут називають капучино, було не­можливо.

Натомість в Азербайджані справжній культ чаю. На кожно­му кроці вивіска «чайхана». Чай подають у маленьких склянках «армуд» грушоподібної форми. Хто був у Туреччині, знає, як вони виглядають. До чаю нео­дмінно подають традиційні на­ціональні десерти — бакинську пахлаву чи варення з білої че­решні, інжиру, вишні чи навіть кавуна. І коштує чай «копійки» — лише один манат.

Виходимо на набережну і вдихаємо на повні груди свіже морське повітря. З набереж­ної (засмагати і плавати тут не можна, бо близько до берега працюють нафтові платформи, а пляжі облаштовані за 40 кі­лометрів від Баку) бачимо ве­личезний флагшток, на якому майорить національний пра­пор. Виявляється, це найбіль­ший у світі флагшток висотою 162 метри (приблизно з шіст­надцятиповерховий будинок), вага 70-метрового прапора — 350 кг! Прапор — особлива гордість Азербайджану. До нього таке ж трепетне став­лення, як і до колишнього пре­зидента країни Гейдара Алієва. У багатьох місцях можна поба­чити прапор та портрет Алієва. Щовечора у кольорах прапора підсвічують світлодіодну по­верхню Вогняних веж.

Втомлені, але з купою вра­жень, повертаємося у готель. Якраз час пік, шалені корки на дорогах. Що неприємно врази­ло у Баку, то це місцеві водії. Та­кого хамства та безладу на до­рогах давно не зустрічала. Тут діє єдине правило — хто нахаб­ніший, той і правий. Таке вра­ження, що правил дорожнього руху бакинці в очі не бачили. Водій сказав, що їздити по Баку без заспокійливих таблеток не можна. Він кілька разів мав кон­фліктні ситуації, і ми дивом не потрапили у кілька аварій.

Але смачна вечеря у ресто­рані, де нас пригощали тради­ційними національними стра­вами (азербайджанська кухня налічує щонайменше дві тисячі самодостатніх страв), зняла стрес від їзди містом і стала яскравим фінальним акордом цього насиченого незабутніми враженнями дня у Баку. Чого не бракує азербайджанцям, то це щедрості та гостинності!

Про бакинських чоловіків та національні традиції читайте у наступному тижневику.