Собача солідарність — до останнього подиху…

Років з 12 тому Бурульку (так назвали її, бо знайшли посеред зими) хтось підкинув до цієї хати на краю лісу. Таке часом практикують черстві власники собак у містах — тільки захворіє її улюбленець, запихають у мішок, кидають у багажник і вивозять світ за очі. Схоже, так було і того разу.

Виснажену голодом, всю у реп’яхах і ранах Бурульку підібрав самотній пенсіонер, який після роботи на атомній електростанції повернувся до батьківського дому. Нагодував знайду, відчистив від бруду, залікував її пошкоджену ногу, звільнив від паразитів. І отримав чи не найвірнішого друга.

Бурулька була надійним сторожем. За її голосом ґазда визначав, коли йде чужа, зла людина, а коли — близька, добра. Собака сповіщала навіть про наближення інших тварин. Своя інтонація була у неї, коли неподалік у лісі пробігали козулі, інша — коли неподалік сунув вепр-поєдинок чи дика льоха з пацятами. Ще інша, коли якийсь шуліка кружляв над подвір‘ям, виглядаючи курчат…

Бурулька слугувала ще й будильником для господаря. Часом після тяжкого дня він спить довше, ніж зазвичай, а вона прийде під двері і хвостиком б‘є по вхідних дверях, імітує стук. Дає зрозуміти: пора братися до роботи! Ґазда думає, що то хтось прийшов до нього, встає з ліжка, відчиняє двері, а там вона — тішиться зі своєї витівки. І отримує сардельку…

У складні хвилини цей песик був найпершою розрадою. Часом найде на пана Ігоря хандра, а Бурулька, відчувши кепський настрій господаря, прийде до нього, притулиться, лизне в руку, своїми добрими оченятами гляне — і пригніченості ніби й не було.

Цієї осені старенька Бурулька прихворіла, було видно, що незабаром покине цей світ. Але, попри неміч, продовжувала нести свою собачу службу. Пан Ігор одного осіннього дня просльозився, коли побачив, як його улюблениця, згорнувшись у калачик, зігрівала заціпеніле від холоду кошеня…

Материнські почуття Бурульки цінували дві інші собаки на цьому хазяйстві - Мухтар і Мальвіна. З поваги до неї підходили до миски з їжею вже після того, як поїла вона. Вибирали з її шерсті бліх і кліщів. Облизували, коли у неї закисали очі. А коли збиралася ось-ось назавжди зімкнути їх, дали побути своїй старшій подрузі на самоті в їхньому великому спільному, встеленому пахучим сіном вольєрі-хатинці. А потім ні з того ні з сього почали вити, відмовилися брати їжу, ходили понурими. І пан Ігор зрозумів, що його Бурулька… розтанула.

Коли згодом на краю лісу він викопав для неї останнє ложе, встелив і накрив його гілочками ялинки, попрощатися з Бурулькою прийшли Мухтар і Мальвіна. Лягли неподалік, поклали голови на лапи і довго-довго лежали так, переживаючи втрату. Пан Ігор у своєму житті надивився усякого, але таку собачу солідарність бачив уперше…