Майстер композиції, який ловив світло, тінь, настрій, момент…

З Йосипом Марухняком ми часто бачилися на виставках, які організовували у Палаці мистецтв, адже саме там він працював на посаді фотохудожника. Пригадую, два роки тому, коли до Шевченкових днів відкривалася 34-та за рахунком виставка Йосипа «Борітеся — поборете…», він мені зателефонував і запросив. «Галю, ти просто прийди і подивися, — казав тоді. — Не треба нічого писати, просто подивися…». Дуже був скромним, не любив слави, хоча слава сама, ніби тінь, йшла за Йосипом…

Ну, як можна нічого не писати про роботи такої талановитої людини? Його фотографії - не просто знімки. Це — художні полотна, у яких місто Лева, улюблені Карпати, життя сільських трударів і просто красиві українці. Йосипа Марухняка не можна називати фотографом, бо він Майстер композиції. Йосип, мабуть, перший серед фотомитців, хто стільки персональних виставок присвятив Кобзареві. Виставку, яку відкрили 2023-го у Палаці мистецтв, була тринадцятою за рахунком з його Шевченкіани. «Свою Україну любіть», «Тарасовими шляхами», «Шевченківськими місцями Білорусі», «Тарас Шевченко на Львівщині (пам'ятники)», «Натхненні Кобзарем», «Ну, що б, здавалося, слова…», «Любітеся, брати мої! Україну любіте!»… такі були назви попередніх виставок. А ця, 34-та, наче заклик, — «Борітеся — поборете…». Великий Кобзар закликав українців не відступати, не здаватися, і Йосип Марухняк у час повномасштабної війни росії з Україною, як символ незламності відкрив свою 13-ту виставку у Палаці мистецтв з пророчими Шевченковими словами.

Власне, після урочистого відкриття виставки «Борітеся — поборете…», коли ми з Йосипом записували короткий коментар, він сказав: «А ти знаєш, що, дякуючи тобі, я потрапив у „Ленінську молодь“ на роботу?». Зізнаюся, я цього не пам’ятала. Та і як я могла цьому посприяти? Йосип нагадав, як то було…

З Йосипом доля звела мене ще 1978 року, коли я після школи не вступила на факультет журналістики, прийшла проситися на роботу у молодіжну газету «Ленінська молодь». Тодішній редактор Петро Ананійович Путій (добра була людина) запропонував тимчасово стати секретарем редакції. Вибору, звісно, у мене не було, і я охоче погодилася. В один з днів зайшов у приймальню симпатичний хлопець — Йосип. «Та я от… шукаю роботу», — сказав. Розповів, що вміє і може писати, але хотів би давати знімки до газети.

Показав кілька чорно-білих фотографій. Я тоді ще не могла оцінити, наскільки вони професійні. Кажу: «Ну, заходь, редактор на місці». Підійшов до вікна, щось довго дивився, а у нас з 12-го поверху було мало не пів Львова видно. «Я завтра прийду», — сказав він. Мабуть, соромився зайти ось так просто — «з вулиці» — до головного редактора. «Як то завтра? Заходь вже! От побачиш — він тебе прийме», — наполягала я.

За кілька хвилин Йосип вийшов з кабінету Петра Ананійовича і попросив у мене листок і ручку, щоб написати заяву — Путій взяв на роботу молодого і, як згодом ми переконалися, талановитого фотомитця.

Йосипа Марухняка називали «майстром композиції»: він не просто фотографував, а створював полотна камерою — ловив світло, тінь, настрій, момент. Його світлини — це не просто кадри, а настроєві історії: пейзажі, міські краєвиди, портрети, моменти, які змушують зупинитися і вдивитися, відчути. Як не раз казали на відкритті його виставок, у кадрі — «спокій, увага до деталей і вміння знайти красу у повсякденному».