Понад усе мріяв побачити океан. Але ніколи не думав покидати Україну…

Попрощатися з героєм прибули його колеги по роботі з львівського офісу ІТ-компанії StartupSoft, колишні однокласники, одногрупники з факультету електроніки Національного університету ім.Івана Франка, бойові побратими, пліч-о-пліч з якими Володимир боронив Україну, починаючи з жовтня 2023 року. Вздовж дороги, якою рухалася траурна процесія, із засвіченими лампадками навколішки стояли учні місцевої школи № 3, де колись навчався герой. На землю клякали старші люди, навіть інваліди. Чин прощання відбувся у церкві Пресвятої Трійці, до якої змалечку ходив і де прислуговував священникам майбутній герой…

Загинув від російського дрона

— Під час однієї з наших телефонних розмов на початку листопада Володя сказав, що саме збирається на нове бойове завдання, — розповідає нам, витираючи почервонілі від сліз очі Дмитро Шустра, колега-айтішник, один з найближчих товаришів полеглого воїна. — Казав, що це доволі близько до ЛБЗ (лінії бойового зіткнення). Не виключив, що будуть проблеми зі зв‘язком, тому попередив, щоб у разі потреби, я телефонував його товаришеві…
Як виявилося, то була остання розмова друзів. За повідомленням командування підрозділу пілотів безпілотних літальних апаратів, де служив Володимир Сапужак, під час висування на бойові позиції екіпаж БПЛА був атакований ворожим дроном…

Хотів захистити від ворога свою сім‘ю, свою дівчину, друзів

— Я приїхав до Львова з Рівного, — перевівши подих, продовжує згадувати Дмитро. — Володя був першою людиною, з якою познайомився у цьому прекрасному місті. Ми орендували одне помешкання. Був дуже компанійською людиною, познайомив мене з багатьма цікавими людьми, показував мені Львів. Дуже любив збирати довкола себе друзів. На відпочинку, який організував Володя, я познайомився зі своєю дівчиною…
Умів підтримати, порадити, допомогти. Коли готував їсти, то постійно придумував цікаві, небуденні страви. Разом займалися бігом, сноубордом, їздили відпочивати у Карпати.
Коли Володя пішов на фронт, для мене то була тяжка новина. Якось запитав свого друга про цей його вибір. А він сказав, що вважає військову службу своїм обов‘язком. Що прагне захистити від ворога свою сім‘ю, свою дівчину, друзів. Казав, що не хоче від цих обов‘язків нікуди втікати, ховатися. Володя ніколи не уникав відповідальності…

Цивільні знання пригодилися на фронті

Згорьований батько воїна, пан Іван, про якого ми колись у «Високому Замку» розповідали як про успішного фермера, бджоляра, проводить нас у кімнату свого сина на другому поверсі сімейного будинку. Піднімаючись по сходах розказує, що як успішний комп’ютерник його син багато корисного зробив у своєму підрозділі, за військові заслуги отримав чимало відзнак, подяк від командирів. Батько додає, що Володя ніколи не планував виїжджати за кордон, мріяв жити і реалізувати себе на рідній землі.
Заходимо у кімнату. Скромна, аскетична обстановка: комп‘ютерний стіл, у кутку — шведська стінка, на якій господар займався спортом. На дивані сидить чорний, як вугілля, котик, мружить очі, роздивляється, чи зайшов саме той, кого він найбільше хоче бачити. Пан Іван згадує, що Володя дуже любив тварин. Обидва домашні коти в їхньому домі - зі сходу.

Чорному котикові з Харкова дав кличку День. Сірому — Донбас

Більше про цю, одну з багатьох пристрастей Володі, розповідає його кохана дівчина Настя. Вона не може приховати болю від втрати коханого, але, побачивши його улюбленців, на мить забуває про горе, яке її спіткало. І поринає у спомини.

 — Ось цей котик — чорний, як ніч. Але Володя назвав його досить оригінально — День. Його знайшли покинутим в одному з харківських підвалів. Я дуже хотіла мати котика зі сходу, бо бачила у новинах, скільки тварин там страждають через війну. Вова погодився. Цього котика доправили мені поїздом… А другий, сірий котик, був з Вовою на позиціях. Він його кликав Донбасом. З-поміж усіх воїнів тільки до нього йшов на руки…

«Завдяки Володі стільки подружніх пар утворилося!»

Настя бере паузу, а потім, впоравшись із хвилюванням, продовжує:

 — Володя згадував, як колись у школі любив підтягуватися на турніку. Ще одне його захоплення — мотоцикли. Дуже любив комп‘ютерні ігри. Мріяв колись поїхати до Португалії чи Іспанії, щоб наживо побачити океан, на якому ніколи не був.

Володя запам’ятається всім напрочуд позитивною людиною. Завдяки йому стільки подружніх пар утворилося! Я навіть не знала, що свого друга, військового, Володя познайомив з майбутньою дружиною…
Він умів об‘єднувати людей. Переконував, щоб ми частіше збиралися разом. І тепер розуміємо, скільки багато Володя зробив для всіх нас…

Насамкінець Настя сказала автору цих рядків про сокровенне:

 — Ми з Володею дружили 10 років. У жовтні сказав, що візьме відпустку на мій день народження, 24 грудня. Натякнув, що тоді зробить мені пропозицію. У січні ми повинні були розписатися. Хотіли зробити це «по-тихому». Бо стільки разом ми за ці десять років пройшли, стільки пережили…

Могили біля червоної калини

Захисника України Володимира Сапужака поховали на Алеї Героїв старого бережанського цвинтаря. Це якраз по дорозі до його родинного обійстя на вулиці Івана Нечуй-Левицького. Біля свіжої могили — надгробки з портретами інших краян-героїв і кущі калини з червоними ягодами. Звучить військовий салют, Державний гімн. Мамі героя вручають синьо-жовте знамено, яке щойно огортало домовину з її сином. Офіцер дякує батькам за сина, оборонця Батьківщини. Слово бере один з бойових побратимів, на шиї якого помічаємо незвичне тату — «Добро». Воїн Павло говорить коротко, але з притиском:

 — Друже, ми обов‘язково за тебе помстимося! Твою любов до неньки України ми будемо нести, поки живі!