З-за барної стійки — на війну

Мій співрозмовник — людина цікава і багатогранна. Рустам Дмитрук — багаторічний учасник Всеукраїнського форуму військових письменників, який відбувається у Львові на початку травня вже 8 років поспіль. Рустам — автор прозовї книжки «Змішані», а також своєрідної збірки поезій, яка вийшла у вигляді набору листівок зі світлинами коктейлів з одного боку і віршами на звороті. До повномасштабного вторгнення Рустам Дмитрук працював барменом. Зараз служить у силах ППО на Сумському напрямку.

…Він ще міцно спав, коли вранці 24 лютого 2022 року йому зателефонувала сестра з Києва і сказала, що почалося повномасштабне вторгнення.

— У нас було якесь святкування. Пізно закінчили роботу. І я собі дозволяв спати до 10, 11 чи 12 ранку. Мене розбудив телефонний дзвінок. Сестра перебувала у Києві. Каже: «Ти знов все проспав, ти спиш, а тут війна повномасштабна розпочалася», — згадує він.

Рустам відразу прокинувся та почав переглядати новини. Зізнається, що злякався та не знав, що роботи. Але, зібравши себе докупи, зателефонував на роботу, попросив, щоби всім видали зарплату. А в другій половині дня пішов у центр комплектування, щоб мобілізовуватися.

Рустам Дмитрук здогадувався, що буде велика війна, мав якесь передчуття. І от уже чотири роки він боронить нашу землю, змінивши мирну професію бармена на камуфляж. До слова, позивний Рустама — «Бармен».

Також четвертий рік поспіль Рустам Дмитрук (для друзів він — Гівазович) є учасником Всеукраїнського форуму військових письменників. Між подіями цього форуму ми й мали нагоду поспілкуватися.

— Чи можливо в цій війні залишатися настільки притомним, щоб передавати свої думки і почуття іншим, пишучи книжки?

— Якби в мене не було змоги передавати свої думки, то навряд чи я лишився б адекватним, — відповідає Рустам Дмитрук. — Бо з кожним роком все більше переконуюся, що здатність писати про війну, про свої почуття, свої проблеми, про свій біль — це все-таки терапія. Тому без можливості писати мені було б значно важче. А Форум військових письменників для мене — як сім’я, я приїжджаю сюди, як додому. Тут теплі люди. Комунікація через війну зараз ускладнена, ми далеко один від одного, а тут наобнімаємося, наговоримося… Обійняти когось — це надзвичайно цінно насправді. А нам, творчим людям (хтось став творчим на війні, хтось цей хист мав і раніше), під час війни найважливіше займатися війною. Бо інколи приїжджаєш у великі міста і досі не розумієш, як можна не брати в цій війні участі, абстрагуватися від неї. Я заїхав у своє рідне місто Рівне, і воно мене вразило кількістю новобудов і нових дорогих автівок. Мені стало трохи образливо, бо мій корч я поремонтувати зараз не можу, хоча ми справляємося. А в людей все добре. Інший світ чи що?

— Інший, на жаль…

— І це трохи образливо. Саме тому Форум має бути, щоб зустріти тут однодумців, щоб розуміти, що все не дарма, щоб мати мотивацію в подальшому.

— До 2022 року в кожного з нас було своє відносно мирне щасливе життя. Так, з 2014-го вже тривала війна, але вона не була повномасштабною. Напередодні великої війни ти мав свої плани — хотів у Львові відкрити свій бар. У кожного були якісь плани, які зламала війна. Чи віриш, що здійсниш свою мрію після нашої перемоги?

— Звісно, продовжую мріяти. І те, що я стою за барною стійкою і працюю барменом, воно мені сниться час від часу. У планах воно є. Але з кожним роком приходить розуміння, що мрії відкладаються все далі і далі. І я вже встиг змиритися з тим, що до кінця війни встигну вибудувати якусь військову кар’єру, здобути якусь вузьку спеціальність, можливо, отримати офіцерське звання. Задумувався над тим, щоб підписати контракт — вже п’ятий рік на війні. Мені дуже шкода, що в нас немає законодавчо закріпленого такого поняття, як «доброволець». Вважаю, це необхідно зробити. Це стосується і тих, які в 2014 році пішли воювати, торували нам шлях і показували, як треба себе поводити, і як ставати воїном. Тому плани переносяться. Але я вже з цим змирився. Немає у мене тих ілюзій, що нас змінять, що хтось прийде нам на допомогу, що люди прокинуться якогось дня і скажуть: «О, точно! Там же ж пацани воюють! Треба піти їх поміняти»… Але бар колись, який буде називатися «Ідеаліст 103» — на честь моєї першої бригади, де я служив, — сподіваюся, стане реальністю.

— Твоя поетична «книжка» — набір листівок, де на звороті поетичного тексту фото якогось напою. Це всі коктейлі, приготовлені тобою?

— Ні, тільки половина коктейлів, які я готував до війни, а інша частина — з київського «Бармен-диктанту». Я дуже люблю той заклад, вони мене чекають, щоб я прийшов до них працювати, ми з ними дружимо. Цією збіркою я хотів нагадати, що нема такого: війна окремо, а інше життя — окремо. Шахеди, ракети, військові, обстріли — це наша щоденна рутина. У нас немає страху смерті. Уцьому наша сила, я вважаю, і серйозний поштовх до перемоги.

— Ким ти себе більше відчуваєш більше — поетом чи прозаїком?

— Барменом. (Сміється. — Авт.). Мені цікаве і те, й інше. Віршів уже назбиралося на ще одну збірку. Поезія від мене не залежить — приходить у голову перший рядок — і все! А зараз я працюю над прозовою історією. Ще не знаю, що з цього буде — чи велика повість, чи маленьке оповідання, але я замахнувся на психологічну фантастику, де події відбуваються через 70 років уперед, як змінився наш світ через війну. Але я дуже боюся, щоб це не стало пророцтвом.

— Що, так усе сумно?

— Ні, хіба трошки утопічно. По Орвеллу. Мені не дуже подобається те суспільство, в якому ми зараз живемо, — так званому суспільстві постправди. Мені дуже не подобається, що реакція на подію важливіша самої події, мені дуже не подобається трактування одних і тих самих речей по-різному. Світ здурів чи заплутався, дехто не може зрозуміти, де добро, а де зло, дехто не може вбивство назвати вбивством, дехто не може війну назвати війною. Це мені болить. Тому я мушу це обдумати, переосмислити і, можливо, комусь це потім буле цікаво.

— На твою думку, підстави для оптимізму в нас зараз є?

— Звісно. Підстави для оптимізму — це наші дальні удари вглиб росії, Ми виносимо їхню енергетику і це для них дуже боляче. У нас в планах з країни-бензоколонки зробити країну-автостоянку. Вони ж не раціональні, невідомо, що в їхніх головах. Вони прийшли сюди заробляти гроші, вбивати смішних хохлів і досі дивуються, що ми не смішні, що ми вбиваємо їх трошки краще.