«Польща-Україна: настає момент, коли обидва суспільства повинні ставити на місце своїх вождів, — і праведних, і неправедних»

Володимир Зеленський повернув орден до Варшави поштою. Вслід за ним від польських «орлів» та «хрестів» відмовилися експрезиденти Кучма, Ющенко, Порошенко, голова ОПУ Буданов, експрем'єр Гройсман, чинні та колишні міністри, посли. Своєю чергою, відмовляються від українських нагород деякі польські чиновники. Конфлікт набирає обертів. Антиукраїнська істерія зачепила бізнес, мігрантів, заробітчан, торкнулася наших дітей, які вимушено перебралися у Польщу. Як зупинити цю пожежу? Своїми думками щодо цього з кореспондентом «Високого Замку» ділиться знаний політик, дипломат, історик, колишній урядовець, політексперт Роман Безсмертний.

Навроцький — це «Трамп Польщі»

— Пане Романе, якби у вашій домашній колекції була відзнака з Республіки Польщі, ви, наслідуючи лавиноподібні вчинки багатьох наших високопосадовців, повернули б її у Варшаву?

— Ні, не повернув би. Орденів просто так не дають. Розкидатися орденами, як і депутатськими мандатами, річ неправильна. Свого часу президенти Кучма із Кваснєвським виконали гігантську роботу для зближення наших народів. У середині 90-их розгорялося чергове протистояння між поляками і українцями на історичному ґрунті. Щоб його каналізувати, вивести наші відносини у конструктивне русло, було закладено принцип «Прощаю. І прошу прощення». Здавалося, з того часу ситуація мала вгамуватися. Минуло 30 років. Змінилися покоління політиків. До влади прийшли невігласи…

Навроцький — політичний невіглас, малоосвічена людина. Це «Трамп Польщі»! Навроцький — пропагандист. Він не усвідомлює, що переходить на московські наративи. Відносини з ним треба вибудовувати так само, як із Трампом. Зараз ми стали свідками «довготривалого Овального кабінету» зразка 28 лютого 2025 року. Треба, щоб це розуміли і у Польщі, і в Україні. Бо там і там є Трампові підспівувачі. І тут будуть…

Якби зараз я почав перебирати прізвища сумнівних героїв Польщі, злочинців Армії Крайової, які здійснювали етнічні чистки на українській Волині, багато кому було би не по собі. І що? В яке польське місто не заїдеш, там — вулиці «героїв АК»…

В України є свої герої. Якого милого Навроцький має розказувати українцям, кого маємо шанувати, який у нас повинен бути Пантеон? То москалі нам розказували, то поляки… Причому розказували не тільки українцям. У Литві розказували, німцям пояснювали. Що це за шовіністична поведінка?
Проблема не у всій нації. У Польщі є маса толкових освічених людей, які все розуміють. А є Навроцький…

— У дипломатії дзеркальні відповіді-демарші - звична практика. Чи продуктивно було нам вдаватися до неї у такому масштабі щодо Польщі - нашого сусіда, союзника, партнера, побратима у війні проти росії?

— Я був категорично проти процесу здачі орденів. Це неприпустимо! В особі нагороджених президентів визнавали український народ. Після того, як Україна набула державності, наші взаємовідносини з Польщею могли бути прикладом у вирішенні цілої низки двосторонніх проблем.
Українські президенти, нинішній і колишні, дипломати не повинні були вдаватися до цієї кампанійщини. Неправильно було для врегулювання конфлікту відправляти з візитом до Варшави Буданова. Чому туди не послали главу нашого МЗС чи іншу особу, яка могла би провести фахову розмову?

Було допущено велику помилку. Ситуацію сформатовано нині таким чином, що для її розрядки потрібна третя сторона. Раніше таку роль міг відіграти литовський президент Ґітаус Наусєда. Зараз, за наближення Ґданської конференції, потрібна відповідна роль лідерів Європейського Союзу Антоніо Кошти, Урсули фон дер Ляєн — для того, щоб вгамувати ці пристрасті і знайти можливість продовжити спокійний діалог. Прикладом ведення такого діалогу може бути Польсько-український конгрес істориків, який відбувся 5−6 травня у Баранові-Сандомирському.

Чим відрізняються діалоги істориків і політиків? Історики оперують фактами, а політики — міфами. Польську історію наскрізь міфологізовано. Українську — теж. Але при всьому тому українці впродовж всього періоду відносин з польською державністю були завжди дуже коректними — що Адам Кісіль (урядник, політичний і державний діяч Речі Посполитої, сподвижник і друг Петра Могили), що Юрій Немирич (український державний діяч і дипломат доби Хмельниччини). Автори проєкту Гадяцького договору завжди обирали дуже розважливу позицію. Причому відразу пояснювали полякам, що буде в результаті їхніх дій. Так, як було з Гадяцькою унією, коли Юрій Немирич сказав: якщо магнати польські познущаються з договору, поляки спочатку погублять цим самим нас, а потім — і себе.

Те ж саме було за часів Богдана Хмельницького. Згадайте «Вогнем і мечем», згадайте Богуна, який казав про те, що поляки ситуацію доведуть до того, що росія їх просто розділить. Так і трапилося. Устами Богуна говорила історія…

У кожної нації свої герої - і нічого пхати носа до сусіда. Бо це його справа, що і як робити. Це засаднича річ. Річ верхнього гуманітарного рівня — «Прощаю і прошу прощення». Вище цього нічого немає. Бо це благословенно Господом. Тим більше, що ми, одні й інші - християни.

Потрібні широкі діалоги

— Польський експрем'єр Лешек Міллер заявив, що Україна має повернути Польщі разом з орденами надану нам зброю, танки і МіГи. Або ж заплатити за неї. Чи може керівництво Польщі вдатися до таких радикальних вимог?

— Поясніть полякам, що згідно із соціологічними дослідженнями лише 11 відсотків їхніх громадян готові захищати Польщу. А більш ніж 40% дременуть з її території у випадку, не дай Боже, війни. Нехай наші сусіди про це подумають.

— Володимир Зеленський в останній місяць не робить повітряних подорожей до інших країн з аеропорту у польському Жешуві. Президентський літак тепер вилітає з Кишинева. Чи не чекають нас ще якісь жорсткіші обмеження?

— Думаю, що у цьому випадку йдеться про українську ініціативу робити зараз саме так — щоб була пауза і можна було шукати шляхів для розв’язання проблемної ситуації. Щоб нікого не дратувати, не провокувати додаткового напруження. В умовах загострення міждержавних відносин треба бути вельми обережним…

На нинішні справи я дивився б набагато спокійніше — дипломатичними очима. Попри емоції Навроцького, за допомогою європейців шукав би спосіб вгамувати пристрасті. Як? Потрібні діалоги. Скажімо — міжпартійні. Хотів би, щоб польська «Конфедерація» поспілкувалася із представниками українського «Правого сектору». Ми ж європейці! Праві сили мають працювати із правими, українські соціал-демократи — із соціал-демократами Польщі, наші правоцентристи — із правоцентристами Польщі. Мають налагодити діалог між собою лідери фракцій українського і польського парламентів…

Коли розпочалася ця словесна перестрілка між Навроцьким і Зеленським, президенти мали б взяти паузу — а говорити мали б одна і друга системи.

— За такої нервозної обстановки чи повинен Володимир Зеленський їхати на Конференцію з питань відновлення України, яка відбудеться 25−26 червня у Ґданську?

— На шляху до вирішення проблем, що виникли, Ґданськ може зіграти ключову роль. Якщо буде проведено відповідну підготовку — підключаться Європа, уряди, політичні сили, парламенти, еліти, і якщо все матиме системний характер — це повинно спрацювати. Треба було б подумати, як звести разом Кароля Навроцького і Володимира Зеленського. Можливо, варто, щоб спочатку зустрілися їхні дружини. Є чимало варіантів, як відновити діалог…

Не слід переходити на емоції

— Антиукраїнська істерія у Польщі зачіпає сотні тисяч трудових мігрантів, рядових українців, які з початком великої війни з дітьми перебралися до Польщі. Є інформація про побутові конфлікти поляків і українців, скандали у навчальних закладах, у транспорті, на робочих місцях, під час перетину кордону. Багато проблем українцям створюють штучно. Іноді доходить до кулаків. Як далеко це може зайти?

— У цих речах краю падіння нема. Тому коли щось робиш, треба завжди думати. Не слід керуватися лише емоціями. Вирішення цієї ситуації можна знайти через розширену комунікацію, а не зводити його лише до спілкування між Зеленським і Навроцьким. Потрібен якомога ширший діалог! Прем'єра з прем'єром, міністрів — з міністрами, депутатів з депутатами, партій з партіями, громадськості з громадськістю.

Настає момент, коли обидва суспільства повинні ставити на місце своїх вождів — і праведних, і неправедних.

Я давав інтерв'ю українському телеканалу у Польщі Slawa TV. Казав: мені зараз 60, коли вперше виникло питання про польсько-українські непорозуміння, мені було 28. З’явилося нове покоління у системі влади. Дивлюся на Зеленського і Навроцького як на своїх дітей. І думаю: це ж треба бути такими невігласами, щоб забути ті кроки, які зробили президенти Кваснєвський і Кучма, Коморовський і Ющенко, Коморовський і Порошенко, Дуда і Порошенко. Через це мені болить, що Кучма, Ющенко і Порошенко поклали свої польські ордени. Це неправильно! Бо вони заслужили свої нагороди.

Згадую спільне відкриття пам’ятника примирення. Віктор Андрійович у весняних туфлях стояв на морозі, коли зачитували близько п’ятисот прізвищ українців, поляків, які загинули внаслідок протистояння. Це було на місці колишнього поселення, де зараз не залишилося нічого. Холод, сніговиця — а наші президенти стоять і слухають імена людей, які загинули…

Згадую президента Порошенка на колінах. І от дивлюся зараз на Навроцького та Зеленського — і, чесно кажучи, перебуваю у внутрішньому щемі. Стільки було зроблено — аби що?! Щоб найкращий історик серед боксерів все це перегадив? Це незаслужено перед людьми, перед націями, перед суспільствами! Це щось абсолютно потворне…