«Були дні, коли ми не мали жодного відвідувача…»

У його кафе організовують івенти та виставки, продають арт-вироби. А також проводять розмовні клуби (Speaking club). Усі охочі можуть прийти у кафе і поспілкуватися українською, англійською, італійською, польською, іспанською, турецькою або німецькою мовами.

Ми зустрілися з Тамером у його кав’ярні. Він розповів, чи складно іноземцю працювати у Львові, з якими труднощами зіткнувся і за що полюбив Україну.

…Заходжу до кав’ярні. Мені назустріч біжить і активно махає хвостом пудель Манго. Тамер привіз її з Івано-Франківська. «Манго — українка», — усміхається.

— Я народився у місті Хатай, розташованому недалеко від кордону з Сирією, — розповідає Тамер і пригощає мене турецьким чаєм з пахлавою. — Це незвичне місце навіть для самої Туреччини. Там більше церков, ніж мечетей. Це важливе місце для ортодоксальних християн. Місто, якому тисячі років, зберігає свою ідентичність дотепер. У моєму місті багато католицьких, православних, мусульманських та єврейських громад.

Я працював на круїзних лайнерах у США та в IT-компаніях у Німеччині, Мальті, Польщі та Естонії. У Любліні (РП Польща) створив інтернаціональну громаду. У ній було близько 700 людей. Коли почалася велика війна, до Польщі приїхало багато біженців з України. У мене був досвід проживання в інших країнах, і я допомагав українцям адаптуватися. Ми зустрічалися раз на місяць, обговорювали проблеми біженців. Надавали людям психологічні консультації.

Тоді у мене з’явилося бажання поїхати в Україну, заснувати громадську організацію і створювати соціальні проєкти. Для цього потрібне було фінансування. І я вирішив відкрити у Львові кав’ярню.

Я приїжджав в Україну декілька разів ненадовго. У людей були страх і паніка… Жити у Польщі не хотів, почувався там не зовсім комфортно. Вирішив поїхати на якийсь час додому у Туреччину і подумати, чим хочу займатися.

6 лютого 2023 р. на південному сході Туреччини стався руйнівний землетрус магнітудою 7,8 бала. Я приїхав о першій годині ночі додому, ліг спати. Думав зранку встати, поснідати з батьками та родичами… У нашому місті - багаторічні гастрономічні традиції. На сніданок на столі може стояти двадцять тарілок з різними стравами… Але через декілька годин у нашому регіоні почався потужний землетрус. У перші секунди не зрозумів, що відбувається. Я і моя родина вижили. Але багато сусідів загинули… Наш будинок — кращий за конструкцією, збудований з новіших матеріалів. Однак у той час піднявся рівень води, будинок почало затоплювати. Мені довелося плисти до своєї машини.

У ту ніч в уражених регіонах загинуло 55 тисяч людей. Багатьох так і не знайшли… Досі вважаються безвісти зниклими. Понад 100 тисяч людей були поранені.

Наш регіон сейсмічно активний. Але ніхто не спрогнозував, що землетрус буде настільки сильним і саме у цьому регіоні. Моє рідне місто було уже декілька разів зруйноване землетрусами…

З часу майже восьмибального землетрусу минуло два роки. За той час було уже декілька невеликих землетрусів — у 4 бали. Цього року було 5 балів. Прогнозують сильний землетрус у Стамбулі, але невідомо коли…

Тоді людям побудували тентові містечка. Але досить тривалий час місцевість трясло… Багато доріг було зруйновано, врятувати людей було складно. Запустити багато «швидких» чи завести техніку було неможливо, бо дороги були зруйновані.

Після землетрусу я повернувся у Польщу. Після пережитого отримав подвійну емпатію до українців. Зрозумів, як це, коли можеш загинути у будь-який момент. Різниця у тому, що в Туреччині це сталося через природу. У вас це відбувається через російську агресію. Я все-таки вирішив їхати в Україну. Почуваюся тут дуже комфортно.

Тамер розповів, що ще перед великою війною хотів купити у Винниках житло (навпроти реабілітаційного центру). Але натрапив на шахраїв… Виявилося, що власник землі - 25-річний хлопець (інформації про нього — жодної). Документи на квартиру були оформлені так, що Тамер не мав виключного права власності. Тобто на цю квартиру могли претендувати інші люди. Добре, що його юрист це помітив…

— Такі випадки з нерухомістю у Львові непоодинокі, — каже Тамер. — Часто власники не мають належних документів, є питання, наприклад, зі спадкоємцями.

Пів року шукав у Львові квартиру в оренду. Не хотіли іноземця, не хотіли турка, та ще й зі собакою.

— У ресторанному бізнесі велика конкуренція, бракує персоналу. Багато закладів у Львові через війну закриваються. Ви знали про усі ризики?

— Я планував створити таке місце, яке б об'єднувало людей. Знав, що, можливо, не буде електрики (Тамер розповів, що ЦНАП не дозволив провести у кафе кабель для генератора. Офіційного дозволу просто не існує. — Авт.). Були дні, коли у нас не було жодного відвідувача… Коли ми звели дебет з кредитом, вийшли у прибуток, прийшла податкова. У нас є ліцензія, ми продаємо вино. Але ми зробили помилку у меню: записали не вино, а глінтвейн (гаряче вино). Це було взимку. Виявляється, для глінтвейну потрібно мати інші документи. Також у меню було написано «Львівське, м’яке», але не було написано, що це «пиво». Нас почали лякати величезними штрафами… Я з юристом і бухгалтером пішов у податкову, сплатили штраф. Заніс у податкову усі необхідні документи щодо працевлаштування працівників — жодних «донатів» нікому не давав.

— Не плануєте закривати бізнес у Львові?

— Думаю про це кожен ранок. Але щодня зустрічаю класних людей, вони переконують мене — не закривати (усміхається. — Авт.). Були ракети — ми вижили. Не було електрики — ми вижили. Прийшла податкова — ми вижили (усміхається. — Авт.). Велика проблема з баристами. Я плачу працівникам 80−100 грн за годину (за 8 годин працівник отримує 800 грн). Але вони можуть в останній момент не вийти на роботу…

Існує стереотип про чоловіків — громадян Туреччини, мовляв, їх цікавить в Україні лише секс-туризм. Є випадки, коли турки приїжджають у Львів власне за розвагами… Але є зовсім інші історії. Багато турків мають великий бізнес у Львові, створюють робочі місця. Займаються благодійними проєктами. Але цього не афішують. Власне через стереотипи та упереджене ставлення до громадян Туреччини вони не хочуть, аби усі знали, що власник кафе чи ресторану, наприклад, турок. Мені би дуже хотілося, щоб українці змінили своє ставлення до громадян Туреччини. Принаймні я все для цього роблю.