Сину пароха пропонували іти у священники. А він пішов на фронт

Тарас — єдиний нащадок митрофорного протоієрея Степана Івануси, настоятеля храму Апостолів Петра і Павла села Пісків та храму Різдва Іоана Хрестителя села Лісового Бродівського деканату Львівської єпархії ПЦУ. Медіа облетіла зворушлива світлина із цього похорону: на цвинтарі священник клякнув на землю і у своєму батьківському розпачі схилився над домовиною сина..

Хотів дивитися своїм дітям в очі чесно…

Як прожив своє молоде життя Тарас Івануса? Про що мріяв, чого досяг? Про це ми розпитували отця Степана, який разом з їмостю Марією, невісткою Вірою, сватами, всією ріднею переживають одні з найважчих своїх днів. Онуки священника про те, що їхнього татуся вже немає, не знають. Психологи порадили поки що не говорити їм про це — щоб не травмувати дитячі сердечка…

— Вважаю, що мій син зробив геройський вчинок, — каже священник Степан Івануса. — На фронт він подався добровільно.

Казав мені: «Треба йти! Хлопців потрібно підмінити…». Він не з тих, що ухиляються. Був твердий характером. Нікого не обманював. Побратимів ніколи не підвів, будь-якій людині підставляв плече. Старався жити по справедливості. Його доброта була не на словах — на ділі.

Прощальне слово про Тараса промовляв на похороні його хрещений батько — священник з Красного Володимир Целень.

Згадуючи воїна, кореспонденту «Високого Замку» душпастир розповідав:

— Мені серце крається від того, що не стало мого похресника. Хоч недовго воював, але обов’язок свій виконав гідно.

Пригадую, казав мені: «Я не хочу ховатися, як інші. Хочу, щоб коли мої діти виростуть і запитають, де я був, коли ішла війна, дивитися їм в очі чесно».

Тарас був один у батьків. Мені приємно, що вони виховали сина патріотом — і він не осоромив їх, на віки-вічні увійшов у список небесних воїнів, які віддали життя за Україну.

Тарас був дуже добродушним, усім хотів допомогти, усім ішов назустріч. Характер у нього був спокійний, люблячий. Не забував привітати мене з днем народження, днем ангела. Радився зі мною щодо своєї роботи, щодо поведінки у тій чи іншій ситуації, у сімейних справах. Невдовзі я планував їхати з хлопцями-волонтерами на схід. Зателефонував Тарасові, кажу, що як буду ближче біля нього, то передам йому смаколиків. Він тішився з такої уваги до воїнства, дякував. На жаль, стрівся я зі своїм похресником уже на його похороні.

Розмову про Тараса продовжує його батько, отець Степан: — Останній раз син телефонував мені зранку позаминулого понеділка. Розповідав про одну з буденних ситуацій у зоні війни: під'їхав в якесь село, зайшов до магазину купити продуктів. Аж тут серце раптом тьохнуло, внутрішній голос підказує: втікай!

Вибіг з приміщення, сів у машину, від'їхав — а через кілька хвилин у крамницю «прилетіло». Напевно, хтось за нашими хлопцями стежив. другий, останній «приліт»… До моєї дружини Тарас зателефонував о десятій вечора: «Переїжджаємо, мамо, в інше місце, пізніше ще раз вас наберу…»

Не набрав. О 23-й годині по їхньому будинку росіяни вдарили КАБом, будівля розлетілася як сірникова коробка. Наш син помер по дорозі в лікарню…

Усвідомлював відповідальність перед людьми і Богом

Розпитуємо священника про цивільне життя його сина. — Тарас навчався в Університеті ветеринарної медицини імені Гжицького, — згадує отець Степан. — Трохи пропрацював за спеціальністю. У нас вдома всі любили тварин. Досі тримаю у себе поросят, кроликів, курей… Тарасу випало обслуговувати ветдільницю біля Бродів.

Якось поїхав до бабусі, в якої захворіла корова. Старенька не мала грошей, щоб купити дорогих ліків для своєї годувальниці. Тоді син вдався до «народного» способу лікування: придбав популярного шипучого напою, залив корові усередину — і це їй допомогло. Керівник ветлікарні за таку «самодіяльність» Тарасу зробив зауваження.

Але син пояснив: у складній ситуації треба було дія ти швидко — інакше корова могла минутися… Іншого разу у приятеля занедужав кінь — з усього було видно, дні його були пораховані, ледве стояв. Господарі готувалися відправити коня на м’ясокомбінат. А Тарас почав до своїх університетських професорів телефонувати, консультуватися. І таки поставив того коня на ноги! Він ще довго служив людям…

Згодом у ветеринарії почалися масові скорочення, тому Тарас подався до одного підприємця на СТО ремонтувати автомобілі. Він з дитинства любив бавитися машинками…

Якось синові порадили іти вчитися на священника — мовляв, у тебе за плечима вже є вища освіта. А Тарас каже мені: «Тату, ви знаєте, яка це велика відповідальність перед людьми і перед Богом?». Ще не пора! Я мушу дозріти до такого рішення…". Я підтримував вибір сина піти на війну. Він уже був дорослим чоловіком, серйозним. Не буду ж я все життя за ним ходити і казати: туди не йди, того не роби!.. Тарас залишив мені двох онуків. Маркові щойно чотири рочки, він, як і його тато колись, дуже любить машинки.

А Єлизаветочка восени піде у перший клас. Замість сина доведеться мені, дідусеві, брати її за руку і вести у школу. Внуки ще не знають, що тата більше немає. Воєнний психолог сказала невістці не брати дітей на похорон Тараса… Я радий за свого сина. Не шкодую, що він пішов до війська, — хоча боляче було його відпускати у той світ, куди ми ще не готові прийти. Тарас мене випередив.

Війна є війна! Але у моєму серці спокій від того, що моя дитина пішла зі світу не під час якихось розбійницьких розбірок — він віддав своє життя за Украї ну. Нехай Господь прийме його душу у царство Боже, а нам дасть терпіння пережити той складний час. Хочу, щоб не щезала пам’ять про мого сина і всіх інших, хто пішов захищати нашу державу.