«Возимо, носимо, заспокоюємо, селимо… Іноді навіть співаю цим людям»

Пішов третій рік війни. На Львівщину й далі щодня евакуаційними потягами прибувають люди з наших територій, безжально зруйнованих ворогом. Переважно це старші люди, з інвалідністю, з очима, сповненими жаху та безвиході. Безпомічні й безпорадні. Усіх зустрічають волонтери і надають необхідну допомогу. У режимі 24 на 7 на головному залізничному вокзалі Львова працює проєкт «Медико-психологічна допомога. Волонтерська спільнота».

Ці неймовірні люди зор­ганізувалися на третій день війни. «Тоді ніхто не ро­зумів, що робити, але всі хо­тіли допомогти, — розповідає журналістці „ВЗ“ співзаснов­ник проєкту „Медико-пси­хологічна допомога. Волон­терська спільнота“ Валентин Бордун. — Більшість приїж­джала саме на залізничний вок­зал у Львові. Того дня туди при­була 41 тисяча людей. То було пекло. Почали працювати. Се­ред волонтерів були як моло­ді, так і люди старшого віку. До речі, найстарші працюють і досі, і своїм прикладом запалюють ін­ших. Волонтерили і вимушено переміщені особи. Вони згодом роз'їжджалися, на їхнє місце приходили інші. Доєднувалися лікарі, психологи…»

Зараз волонтери, як і раніше, працюють у дві зміни. За робо­тою однієї з таких змін спосте­рігала журналістка «Високого Замку».

Близько 12-ї години приї­хав потяг з Дніпра, в якому була група з восьми маломобільних. Їх волонтери забрали з потя­га, допомогли вирішити першо­чергові фізичні потреби, надали психологічну підтримку і допра­вили до евакуаційного автобуса в Норвегію, який забезпечила громадська організація «Barrier-Free Foundation».

Наступним потягом з Харко­ва на цей ж евакуаційний авто­бус приїхали ще 22 маломобіль­ні особи старшого віку. Дехто пересувався сам, комусь був потрібен візок. Пані Олену до­велося знімати на ношах. Жін­ка була у настільки важкому психічному стані, що навіть не могла говорити. Спільно з ор­ганізацією «Save Ukraine» та за­лізничниками цим людям допо­могли дістатися до автобуса.

Згодом на вокзал прибули два евакуаційні потяги — з По­кровська та Запоріжжя. Волон­тери зустріли і надали допомо­гу 34-ом людям. Переважно це були молоді мами з дітьми. Цьо­го разу на зміні була психо­логиня Ольга Шевченко, яка працювала з приїжджими.

Після цього команда волон­терів йде на обід. Згодом Оль­га Шевченко влаштувала для волонтерів психологічний тре­нінг, під час якого члени коман­ди ближче знайомляться, обмі­нюються думками…

І далі до роботи! Післяобід­ня зміна теж видалася насиче­ною. Посадили старшу жінку на потяг до Чернігова, допомогли військовослужбовцю. Чергува­ли на вокзалі. Тут працює ди­тяча кімната від фонду UNISEF. Допоки родина чекає на свій по­тяг, діти можуть розважитися у затишній кімнаті з іграшками, а дорослі - скористатися WI-FI, зарядити мобільні телефони, випити кави.

Є спеціальні зали очікування для військовослужбовців, для інвалідів 1-ї та 2-ї груп. Пере­бувати у них можуть ті, хто має квитки на потяг. Окремо пра­цює інформаційний пункт від залізничників, які надають кон­сультації, допомагають при­дбати квитки онлайн. Патрулює поліція. Волонтери мають на­лагоджену комунікацію з адмі­ністратором вокзалу, від неї на початку кожної зміни отримують інформацію про потрібну допо­могу.

Денна зміна під керівництвом Тетяни Пони та Володимира Чукліна відпрацювала. 23-річ­на Тетяна — кураторка на змі­ні. Її чоловік пішов доброволь­цем на фронт, вона волонтерить щоп’ятниці. Про свій день роз­повідає: «Прокидаюсь о 5-й ранку, встаю і мчу у штаб. Наше традиційне — евакуаційні потя­ги. Виходимо на перон, тради­ційно махаємо машиністам ева­куаційних, отримуємо від них сигнали у відповідь. Зустрічає­мо ВПО, робимо усе можливе, аби хоч трошки відволікти лю­дей від думок про те пекло, звід­ки їх вивезли. Далі все по колу. Возимо, носимо, консультуємо, заспокоюємо, селимо, супро­воджуємо, допомагаємо юри­дично, несемо їжу у прихисток. Іноді навіть співаю цим людям. Рук бракує, телефон розрива­ється…

Сили й можливості допома­гати людям завжди знаходять­ся, головне — хотіти. Відкри­ла для себе лайфхак, що після слів «А ви теж хочете нам допо­могти підняти цю пані на візочку на перон?» чоловікам-пасажи­рам стає незручно відмовляти, і вони, самі того не очікуючи, ста­ють волонтерами бодай на яки­хось п’ять хвилин".

Серед волонтерів є старші люди, які працюють від перших днів війни. Цієї зміни працював дід Роман, якому вже за 70. Було видно, що він добре знає волонтерську роботу і відпові­дально до неї ставиться. Нама­гається не пропускати своєї змі­ни.

Понад пів року, полишаю­чи свої буденні справи, моло­ді люди — Артур та Тетяна при­ходять на вокзал волонтерити. І відчувають велике задоволення від слів вдячності, які чують від тих, кому допомогли.

Волонтерка Ірина Юське­вич долучилася до команди не так давно. Проте тепер не уяв­ляє свого життя без того, аби в суботу не бігти на вокзал. «Зна­йомі іноді запитують, чи волон­тери потрібні й досі? Волонтери потрібні завжди! Більшість лю­дей чомусь вважають, що війна — це лише фронт! Без волонте­рів не було б нічого», — каже пані Ірина.

Пані Надія настільки відпо­відально ставиться до волон­терської праці, що прийшла на зміну з валізами, бо щойно по­верталася від дочки з Чехії.

Цей день, як і усі інші, був важким, але волонтери кажуть: «Хоч рук і бракує, та головне — тримати у собі той вогник добра та емпатії, який і інших запалює. А коли кілька заряджених лю­дей разом збираються — тоді під силу і гори звернути». Багато з них кажуть, що знайшли себе саме тут. Очі волонтерів напо­внюються щастям після кожно­го «Дякую» від людей, яким вони допомогли.

«Ситуація для людей, які сьо­годні приїжджають до Львова евакуаційними потягами, дещо інша, аніж на початку повно­масштабного вторгнення, — роз­повідає керівник проєкту „Ме­дико-психологічна допомога. Волонтерська спільнота“ Га­лина Бордун. — Гуманітарних партнерів стало в рази менше. А евакуаційні потяги приїжджа­ють, і люди потребують тієї ж до­помоги, що й у 2022 році. Звіс­но, за цей час багато змінилося: з’явилися певні послуги, певна система, певне розуміння. Але зараз приїжджає більше людей старшого віку, людей з інвалід­ністю. Зараз мають прибути во­лонтери з Німеччини, впродовж двох років були волонтери з ба­гатьох країн. У них система во­лонтерства збудована роками. В Україні тільки починаємо вибу­довувати цю систему».

Галина Бордун закликала всіх знайти час, щоб стати корисни­ми вже сьогодні, і доєднатися до волонтерської спільноти.