Ведмеді люблять не лише мед, а й дармові пляцки

Майже дві тисячі жителів цього поселення донедавна від­чували дискомфорт — бо їх по­стійно… об'їдали. Робив це вед­мідь, який мешкав у сусідньому лісі. Півбіди, що вночі він гримав сміттєвими баками, вишукуючи там рештки їжі. Але цей непро­шений гість ще й шукав собі де­серт. Якось забрався у місце­ву пекарню і схрумав геть усе приготовлене для продажу біс­кото — мигдальне бісквітне пе­чиво, двічі запечене, довгастої форми, сухе, хрустке, яке перед другою випічкою занурюють у вино Vin Santo. В Італії ці смако­лики люблять так само, як у Га­личині - пляцок «П'яна вишня».

Проблему, здавалося б, ви­рішили: дали ведмедеві сно­дійного, помістили хулігана у клітку і гелікоптером відвезли у гори, за 160 км від Роккаро­зо. Та ба! Менш як за тиждень волохатий ласун повернувся в уподобане містечко. Знову нишпорив по смітниках і шукав біското…

Вихід знайшли простий: баки з відходами почали за­микати на замки. Міцніші засу­ви почепили і на пекарнях. Роз­рахунок простий: ану раптом ведмідь, не знайшовши улю­блених наїдків, розчарується у роккарозійцях — і піде від них геть, у свої гори.

Таке уважне, трепетне став­лення до цього виду італійської фауни має пояснення: апен­нінського ведмедя занесено у Червону книгу як рідкісний ек­земпляр. У дикій природі таких особин набереться не більше ніж шість десятків.

У зв’язку з цим у нас ви­никла ідея. А чому б жителям Роккарозо не зробити широ­кий гуманітарний жест: час від часу пекти біското для свого ненаситного сусіда і доставля­ти йому ці запашні посилки на якусь лісову поляну?