«Голосом актор може зіграти і радість, і трагедію. А тут треба було все робити емоціями»
У Львівському театрі імені Марії Заньковецької відбулася прем'єра вистави «1984. Occupation», де актори «говорили» мовою тіла
/wz.lviv.ua/images/articles/_cover/505118/vystava.jpg)
Національний театр імені Марії Заньковецької увійшов у новий рік з новою виставою — прем'єрою «1984. Occupation» за романом Джорджа Орвелла. Це вже сьома прем'єра від початку театрального сезону і від початку каденції нового очільника заньківчан Максима Голенка.
Нові постановки на заньківчанській сцені - речі неординарні. От і цього разу вистава «1984. Occupation» — крутий поворот від того, що ми звикли бачити у цьому театрі. Уперше за всю історію актори говорили мовою тіла. Так, ми звикли, що заньківчани мають чудову дикцію, гарно танцюють, співають і навіть колядують. А тут вони вперше «заговорили» рухами — у постановці режисерки Влади Бєлозоренко. Як на мене, заньківчани впоралися із поставленим завданням навіть не на 100 чи 200 відсотків, а на повну тисячу! Доповнювали їхню мову світлові ефекти на рівні найкращих зарубіжних театрів.
Роман «1984» називають «довідником з важких часів», і його популярність останнім часом помітно зросла. Усі тоталітарні режими світу забороняли і забороняють твір Орвелла, але люди його читають. Антиутопія Орвелла про жахіття тоталітаризму шокує, як і раніше… У вигаданій країні Океанії головний герой Вінстон Сміт працює цензором у міністерстві правди, яке займається постійним оновленням історії, узгоджуючи її із сучасними обставинами та змінами на політичній арені.
За Смітом та іншими співробітниками невпинно стежить Старший Брат, який все бачить і все знає. За громадянами пильнують екрани телевізорів, всі шпигують один за одним. Але Вінстон Сміт мріє не належати до партії, а бути вільним і любити. Продовжує вірити, що людяність існуватиме завжди, і жодна тоталітарна влада не зможе її викоренити. Проте, на думку влади, це лише «нездоровий глузд», і «вилікувати» його душу можна за допомогою катувань і страждань. Саме тому на сцені глядачі бачать тортури за допомогою електричного струму, під час яких Сміт зізнаватиметься у своїх «гріхах» і протипартійних діях, а допомагатимуть йому в цьому чотири партійці, які, згідно зі слідчим експериментом, розігруватимуть перед ним театральні мініатюри за його спогадами та зачитуватимуть уривки з його щоденника. Звісно, вони є лише виконавцями наказів Старшого Брата…
Вистава з перших хвилин налаштовує на напружену воєнну атмосферу — не лише через військовий одяг, ходіння маршем, а й за допомогою світлових ефектів та ліхтариків — як символів майбутнього допиту…
Чому режисерка Влада Бєлозоренко взялася за реалізацію цієї, погодьтеся, дуже складної постановки?
— З цим матеріалом я вже працювала років з 10 тому, — каже режисерка. — Але це був студійний театр.
— Чому вирішили відмовитися від слів? Таку виставу на заньківчанській сцені поставили вперше…
— Ставлю пластичні вистави без слів останні три роки. Мені як режисеру цікавіше досліджувати змісти саме через мову тіла. Оскільки ще маю хореографічну освіту, для мене тіло може сказати набагато більше, бо це багатошаровіше, ніж слово.
— Чому саме зараз взялися за виставу «1984»?
— З Максимом Голенком давно говорили про цю роботу. З огляду на той факт, що наклалася ще й моя особиста історія — моя родина була в окупації у Херсонській області вісім місяців. Ми усі дуже тяжко пережили той страшний період, що залишив свій відбиток на все життя. Коли я думала про те, про що сьогодні може бути Орвелл, зрозуміла, що буде чесно розповісти його версію історії, яка торкається дуже багатьох. Окупація — така тема, трагізм якої не кожен може зрозуміти, якщо його ця біда не торкнулася особисто. Для нашої нації окупація — величезна травма. Тому я і захотіла поговорити на цю тему з глядачем, бо знаю, що у Львові є тимчасові переселенці. Маю надію, що будемо виїжджати з цією виставою за кордон і говорити про ті жахи, які відбуваються у нашій країні, мовою тіла.
— Не думали про те, що варто було би, до прикладу, як лібрето, трохи розповісти глядачам — про що саме йдеться? Бо, можливо, не всі присутні у залі читали Орвелла…
— Завжди ставлю виставу для людини, яка не читала ані драматургії, ані роману. Ті відгуки, які я зібрала за два прем'єрні дні, свідчать про те, що я просила деяких людей спеціально не читати книгу, а потім запитала, чи вони все зрозуміли. Маю 100 відсотків думок, що історія їм зрозуміла. Це не означає, що після вистави ти вже можеш впевнено сказати, що знаєш роман Орвелла. Бо вистава за мотивами роману Орвелла. Історію кожен прочитає для себе по-іншому. Хтось ставить акцент на одному, хтось на чомусь іншому. Але у програмці ми зазначили, що це — вигадана країна, яка є в окупації. Тож не бачу сенсу говорити більше.
— Ви вперше поставили виставу на заньківчанській сцені. Яке у вас враження про акторів театру?
— Ми проводили напередодні кастинг, на який прийшло дуже багато акторів. У виставі склалася така команда, яка дуже хотіла взяти участь у цьому експерименті. У кожному театрі режисер має знайти з акторами нову мову спілкування у виставі. Ми її шукали, і ми її знайшли. Актори театру — дуже сильні, талановиті, готові до експериментів.
— А як самі актори відгукуються про нову виставу? Про це я запитала у заньківчанина Олеся Федорченка, який зіграв роль Старшого Брата.
— Це дуже цікава робота, — каже Олесь. — Актор може голосом зіграти радість і трагедію, передати щастя чи розпач. А у цій виставі треба було все робити емоціями, пластикою. Для мене це був певний виклик. Про Старшого Брата багато говорять, але по-суті його, як такого, немає. А Влада Бєлозоренко зробила так, що він з’являється. Збірний образ світової одноосібної влади, створений пропагандою. Це збірний образ усіх диктаторів світу. Зміни на його обличчі гримас — образ того, що влада змінюється та любить і дбає про свій народ. Насправді ж жодних змін немає у країнах, якими керує Старший Брат. Ба більше, він ще й виносить на сцену певну енергетику, керує людьми — що вони мають робити, як вони це мають робити і як він це бачить. Він їм задає напрям — куди і до чого йти. Знаєте, я ж тепер танцюрист ще той, то для мене участь у цій виставі була серйозним викликом.
— Чи додавали від себе якихось деталей своєму герою?
— Так. Фізично намагався зіграти чоловіка з хворобою Паркінсона — у мене хиталася голова, а моя постійна посмішка — свідчення контузії. Треба було того Брата показати з усіх боків. Бо ж актор словами може зіграти будь-що, а от фізично — тут вже треба було дуже сильно зіграти.
— За словами режисерки, було проведено кастинг…
— Кастинг був, бо справді дуже багато акторів хотіли зіграти у цій виставі. Але Влада взяла мене на цю роль без кастингу. Думаю, я виправдав її сподівання.
— Як після вистави почуваєтеся, адже зіграли негативного персонажа?
— Коли переступаєш поріг театру, перестаєш бути пересічною людиною, ти — актор. Набуваєш внутрішнього стану, намагаєшся завантажити себе думкою, що ти сьогодні не Олесь Федорченко, а такий-то персонаж. Театр — храм, у ньому треба творити зовсім інше, ніж те, що ти робиш у цивільному житті.