«Дикий Захід»

До Міжнародного дня театру театр «Воскресіння» порадував своїх прихильників прем'єрою вистави «Дикий Захід» за п'єсою Сема Шепарда — відомого американського актора, сценариста, кінорежисера, письменника і драматурга, лауреата Пулітцерівської премії «За кращу драму», номінанта на кінематографічні премії «Оскар», «Еммі», «Золотий глобус».

​Ця п'єса вважається найбільш іронічною в плані зображення ролі драматурга в кіноіндустрії. Вдаючись до натуралістичного зображення внутрішнього світу людини, через постійні зміни місця дії, Шепард намагається розв’язати проблему пошуку власної особистості.

Основна тема п'єси — конфлікт між Остіном, голлівудським сценаристом, та Лі, самотнім мандрівником-письменником із кримінальними схильностями — братами, які випадково зустрічаються у власному будинку. «Я намагався створити п'єсу про двоїсту натуру, — писав Сем Шепард, — яка не є символом або метафорою. Я тільки хотів показати, що означає бути роздвоєним. Двоїста натура — це реальність, яка більш руйнівна, ніж вважає психологія. Людина не може цього подолати і тому повинна жити з цим».

Про пекло й рай всередині нас і про актуальність п'єси «Дикий Захід» сьогодні говорить режисер-постановник вистави «Дикий Захід» Алла Федоришина: «Ця п'єса про особистість людини, про вічні теми: людство не бачить реальності, перебуває в пітьмі. Це сучасна історія Каїна й Авеля. І вона як дзеркало, яке може змінювати людину залежно від обставин, в які вона попадає. Пекло й рай знаходяться в нас самих. Важливий наш вибір, яке рішення ми приймаємо. Це вистава про Голлівуд, про ілюзії і реальність, про пошук свого місця в житті, про час, який минає, про вічність, що як пісок в пустелі знищує цивілізацію. Це дуже актуальні теми, які завжди присутні в нашому житті, тим більше зараз. Але все це відбувається на фоні простої голлівудської історії».

Алла Федоришина розповіла також, що найскладніше в цій роботі було знайти майстрів, які виготовили б декорації, адже з майстрами зараз дуже складно. «Я люблю простір, люблю, щоб була візуальна картина, асоціативна картина, щоб був образ, — підкреслила Алла Федоришина. — Тому й чекала, коли все з'єднається».

Стосовно декорацій, то справді, за зовнішньою простотою — лише металевий рухомий двоярусний каркас з прозорим кубом всередині (куб — пісочний годинник) у центрі і міст, з обох боків якого сходи, вглибині сцени, — прихована велика робота з пошуку майстрів і реалізації задуму режисера.

Цікаво також трактують нову роботу виконавці головних ролей.

​Юрій Пилипчук (Остін): «Для мене ця вистава про те, чи можемо ми бути тими, ким хочемо бути, чи все-таки залишаємося тими, ким є насправді».

​Тарас Юричко (Лі): «Це про те, як люди не вміють бути в команді, а вміють тільки нищити і руйнувати».

​Експресивного продюсера, любителя гри в гольф, майстерно втілив на сцені Юрій Шоробура, а мовчазну матір братів, яка лише наприкінці вистави повертається з тривалого від'їзду в рідний дім і має кілька реплік, грає актриса Тетяна Ткаченко. З’являється на сцені також Жінка-привид (Марія Ковалик): спочатку в білому вбранні, потім в червоному, а у фіналі - в чорному. Цей образ кожен трактує на свій розсуд — чи як недосяжна мрія, чи як фантом, який зникає, щойно до нього наближаєшся, чи ще якось… Все, як у житті…