На війні потрібно тримати баланс

П'єса Аліни Сарнацької «Баланс» вважається однією з найпомітніших і найбільш нашумілою сучасною п'єсою про фронтове життя, написану ветеранкою з реального досвіду. Авторка п'єси — справжня зірка ветеранської драми. Її п'єси, найдзвичайно майстерні і дотепні, вже стали доволі популярними серед театрів України.

Режисер вистави, Артем Вусик — співзасновник і художній керівник харківського Театру «Нафта», визнане обличчя сучасного експериментального незалежного українського театру. Колектив театру ім. Леся Курбаса із задоволенням працював з Артемом над «Балансом».

У театрі кажуть, що Артем Вусик тут не просто ставить, а створює простір для діалогу з акторами, справжній творчий обмін, де пробуємо, рухаємось, відшліфовуємо тіло й текст у пошуку живої правди сцени. Артем — режисер, актор і педагог, який працює з акторами не як з виконавцями, а як з повноцінними співавторами дії. Його метод — дослідження й досвід, тілесність і музична ритміка, увага до нюансів і реального переживання моменту.

До постановки режисер залучив сценограф Андрія Хворостьянова, композитора Станіслава Кононова, акторів Єву Федчишин, Андрія Ватаманюка, Наталію Дашкович, Каріну Кузенко, Андрія Лановенка.

Вистава присвячується «Госпітальєрам» і всім бойовим медикам — тим, хто щодня рятує життя, повертаючи світло туди, де панує темрява, витягаючи 200-х і 300-х з «сірих» зон, а часто — з-під носа ворога, ризикуючи власним життям.

…У школі вона була «сорок першою» — зайвою дитиною на зламаному стільці, яка вчилася балансувати, щоб не впасти. Через багато років ця навичка допомагає виживати на передовій.

«Баланс» — це відверта історія про війну, не пафосна, не гіперболізована, історія про війну, якою її побачила авторка. Поки «голос із неба» пропонує заспокійливі (чи не дуже) вправи на дихання та заземлення, дійсність випробовує героїв запахом хлорки, неякісними пакетами та складним вибором між почуттями і обов’язками. Тут важко відрізнити героїзм від абсурду і неможливо зрозуміти, де завершується чорний гумор, і де починається трагедія — та й не потрібно. Бо таке життя. Або смерть.

Зайняті балансуванням на межі, персонажі вистави сприймають реальність війни такою, якою вона є «тут і зараз». Точнісінько так само вони розповідають про це і нам. Щиро, без прикрас. Без зайвої делікатності чи пафосу, з гострими слівцями ненормативної лексики. Часом химерно, часом відсторонено, часом казково. Так, як вони це пережили.