Ліфт без виходу, або Нове прочитання п'єси «Маклена Граса» на заньківчанській сцені

У Національному театрі імені Марії Занковецької 23 квітня — чергова прем'єра. Насправді такими частими прем'єрами за останній час вже нікого не здивуєш, бо з приходом нового керівника театру — генерального директора-художнього керівника Максима Голенка тут щомісяця, а іноді й двічі на місяць «вистрілюють» новими постановками. Не раз дивувалася: як актори встигають вчити стільки ролей і не просто грати, а проживати їх на сцені.

А скільки нових сцен відкрили?! Окрім великої сцени і Камерної, на повну потужність запрацював «Стрих». Не припадає пилюкою і колишня кафешка «Комарик», у якій режисер-заньківчанин Ігор Білиць поставив аудіовиставу «Баланс». А вистава «Марія Заньковецька. Заручена зі сценою», коли глядачі ходять з локації на локацію, по всіх закуліссях і гримерках? Мені здавалося, що з дозволу Максима Голенка уже відкриті всі можливі і неможливі театральні приміщення. Аж раптом почула, що тепер зазіхнули на «Цех» і вирішили вже й там щось поставити… І це не просто «щось», а дали життя чудовій постановці п'єси «Маклена Граса» у постановці запрошеного режисера — в.о. генерального директора-художнього керівника Сумського національного театру імені Щепкіна Дмитра Некрасова.

Прем'єра «Маклени Граси» на новій сцені «Цех», на мою думку, стала однією з найцікавіших театральних подій цього сезону у виконанні заньківчан. Звернення до однойменної п'єси Миколи Куліша — завжди виклик: її соціальна гострота, психологічна напруга та філософська глибина потребують не лише точного прочитання, а й сміливої режисерської інтерпретації. Саме таку спробу здійснив режисер Дмитро Некрасов.

Варто додати, що ця п'єса вже має власну історію на сцені Театру імені Марії Заньковецької: ще у 1960-х роках «Маклену Грасу» тут поставив Сергій Данченко. Тож нинішня прем'єра мимоволі вступає в діалог із театральною традицією, пропонуючи нове осмислення добре знаного матеріалу.

Нова сцена «Цех» Національного театру імені Марії Заньковецької виявилася надзвичайно влучним простором для цієї постановки. Індустріальна естетика, відкритість і певна «сирість» простору підсилюють атмосферу безвиході, у якій існують персонажі. Режисер не намагається «прикрасити» реальність — навпаки, він загострює її до межі, залишаючи глядача сам на сам із жорстокими питаннями.

Окремої уваги заслуговують сценічні рішення, які формують унікальну мову вистави. У постановці задіяно рухомий ліфт, що пересувається сценою, — він працює не лише як функціональний елемент, а як сильний метафоричний образ: замкненість, соціальні «поверхи», з яких неможливо вибратися. Цей механічний рух додає виставі ритму й напруги, підсилюючи відчуття неминучості.

Не менш важливою є звукова партитура: віолончель та фортепіано створюють атмосферний фон, у якому вчуваються відлуння фабричних шумів. Ця музика не просто супроводжує дію — вона формує простір, у якому живуть персонажі, ніби перетворюючи сцену на великий індустріальний організм, що поглинає людину.

Центральний образ Маклени у виставі постає не лише як жертва обставин, а як символ зламаного дитинства і водночас протесту. Акторська робота актриси Єлизавети Цілик вирізняється внутрішньою напругою та щирістю, що дозволяє уникнути мелодраматичності. Взаємодія персонажів вибудувана точно й продумано, а кожна сцена має свою ритміку і драматургічний нерв.

Особливо варто відзначити сценографію та світлове рішення: мінімалістичні, але промовисті, вони створюють відчуття замкненого простору, де немає виходу. Світло тут працює як окремий персонаж — воно то оголює правду, то ховає її у напівтемряві.

Режисерська інтерпретація п'єси «Маклена Граса» не відходить від першоджерела, але водночас говорить із сучасним глядачем. Попри те, що Дмитро Некрасов, прибрав комуністичний контекст, у виставі відчутні паралелі із сьогоденням — соціальна нерівність, зневіра, боротьба за виживання. Це не пряме осучаснення, а радше делікатне «перенесення сенсів».

Власне, «Маклена Граса» у постановці Дмитра Некрасова — це сильна, емоційно насичена вистава, яка точно не залишить байдужим жодного глядача. Вистава змушує не лише співпереживати, а й думати, ставити незручні питання і шукати відповіді поза межами театральної зали. Саме такі роботи формують живий, актуальний театр сьогодні.