«Навіть на тій малій площі татової майстерні ми собі дозволяємо творити чудові полотна»

Десять років тому, а саме 2013-го, відомий живописець, народний художник України Володимир Патик започаткував «Школу емоційного живопису». На жаль, художник недовго тішився своїм дітищем, бо через три роки відійшов у засвіти. Однак завдяки насамперед небайдужості його сина Остапа Патика та активній діяльності професійних львівських митців-педагогів школа продовжила розвиватися у кращих традиціях живопису. З нагоди десятиріччя заснування «Школи…» у Львівському палаці мистецтв відкрито виставку творів учнів, викладачів, послідовників та прихильників «Школи емоційного живопису» Володимира Патика.

За годину до відкриття виставки ініціатор і організатор заходу, син Володимира Патика — Остап — ходив залами Палацу мистецтв і прискіпливо оцінював експозицію. Чи всі картини підібрано правильно, чи все гаразд з кріпленням, підсвіткою тощо.

— Цю «Школу…» батько заснував у своїй майстерні, коли вже не дуже мав добре здоров’я. Але вона заснована з його благословення. А це означає, що вона існувала і продовжує існувати досі у батьковій майстерні. І неважливо, що майстерня — невелика, але навіть на тих малих площах ми собі дозволили творити чудові полотна. У Палаці мистецтв свої кращі роботи представили 100 авторів, — каже пан Остап. — А представлено 260 творів. Це роботи дітей Дитячої художньої школи живопису імені Володимира Патика, а також роботи дорослої групи (30+) тієї самої школи. Тут об'єднано твори представників різних регіонів України — художників з Криму, Донецька, Києва, Ужгорода і Мукачева, навіть є робота художниці з Китаю, яка ще до війни приїжджала до нас на пленер, і, зрозуміло, львів'ян. Окрім того, на виставці представлено рідкісні рисунки Володимира Йосиповича з мандрів Францією 1994−1999 років — акварелі, пастелі. До речі, вони ніколи не були раніше представлені. А ще на цій виставці ми виставили портрет Володимира Патика, коли йому було 27 років.

— Але ще є інший зал…

— Так, у другому залі представлено роботи зі 7 пленерів, які ми проводили на Волині. Там представлено роботи 67 учасників.

— Тобто ви присвятили цю виставку до 10-річчя «Школи емоційного живопису»?

— Не лише. Річ у тім, що зараз йде війна не лише на фронті, а й триває внутрішня війна, у якій різні внутрішні вороги намагаються розмити нашу ідентичність, роблять усе, аби довести, що в Україні нема ні мистецтва, ні культури, ні освіти. Тож ця виставка — протиставлення, точніше доведення того, що існує у нас живопис, львівська школа мистецтв, а також те, що у нас є послідовники традиційного продовження мистецтва і культури, які сформувалися у львівській школі.

Тут і справді є на що подивитися. Видно почерк вже знаних майстрів пензля і зовсім початківців. Біля своїх картин фотографувалася і «високозамківка» Оксана Тарнавська, яка також має прямий стосунок до Школи Володимира Патика.

— Приблизно років вісім тому ми зустрілися з Остапом Патиком і вирішили: школа має продовжувати традиції малярства, попри все, — каже пані Оксана. — Ми повинні були відтворити ту школу, яку колись заснував Володимир Патик. Остап фактично і заснував таку школу імені свого батька. Школа розпочалася з дитячої студії, де проводили майстер-класи, а також утворили групу для зрілих учасників, і я була однією з перших таких учасників. Щотижня ми збиралися у майстерні Володимира Патика, яка тепер належить Остапові, у якій ми писали, говорили про мистецтво, ділилися враженнями про виставки, які відбуваються у нашому місті, обговорювали новинки у мистецькому житті. Ми вчилися, адже ніхто з нас, учнів, не є професійним художником. Та, попри все, щотижня збиралося коло однодумців. Коли людина у зрілому віці знаходить якесь захоплення, починає тим жити.

За словами пані Оксани, учні школи виїжджали на пленери. Якось їздили і на Волинь, іншого разу обрали Свірзький замок, ходили і на Високий замок. Виходили за межі майстерні, щоб урізноманітнити свої твори. А тепер привезли свої роботи у Палац мистецтв, щоб і друзі, і вороги знали: у Львові таки справді дуже сильна мистецька школа.