«Допомагаючи іншим, я рятую себе!»

Виставка «Продовжуй жити!», яку відкрили у Палаці мистецтв, присвячена жінкам-берегиням, які втратили на війні чоловіків, синів. Її організувала мама трьох дітей Оксана Ганкевич, керівник громадської організації «Фундація Оксани Ганкевич» — дружина Героя, який віддав життя за волю і незалежність України.

— Господь дає нам випробування, але й дає силу, щоб подолати ці випробування. Головне — бажання самої людини захотіти робити щось трішки більше, ніж завжди, для того, щоб це бажання переросло у реальність, — сказала на відкритті виставки Оксана Ганкевич.

Семеро жінок, які представлені у фотороботах фотомайстра Надії Марченко на виставці «Продовжуй жити!», — матері загиблих героїв, а 23 — дружини героїв. Одні одягнуті у військову форму, інші — у вишиванках.

— Це — різні проєкти, — розповіла журналістці «ВЗ» пані Оксана. — І для кожного з них інше вбрання. В одному проєкті — був акцент на військову форму, в іншому — на вишиванку, ще в одному — акцент на намисто. Усі знаємо, що вишиванка — код нації, але не лише вишиванками можемо пишатися, бо у нас є дуже багато українського. Про це знає світ, але ми мусимо на кожному кроці, у кожному куточку Земної кулі розповідати про Україну, наших мужніх захисників і жінок-берегинь.

— Ваш чоловік — батько трьох дітей пішов на війну добровольцем. Але ж він міг отримати бронь… Чи не відмовляли ви його?

— Насправді, у мого чоловіка — четверо дітей. Старший син Андрія від попереднього шлюбу, у нас з ним прекрасні стосунки. Тому коли кажуть, що у нас троє дітей, завжди виправляю. Не було сенсу відмовляти Андрія. Як тільки заходила розмова, мовляв, що ти робиш, бо ж найменшій нашій дитині минуло лише два рочки, чоловік відповідав: «Не хочу, щоб мої сини воювали замість мене. Знаю, що можу бути корисним сьогодні там. Ти у мене сильна, ти все зможеш, я вірю у тебе». Його неможливо було відмовити, але навіть за найменшого мого натяку, чоловік давав мені чіткі аргументи, і щоразу запитував: «А ти будеш пишатися мною, якщо я буду прикриватися трьома неповнолітніми дітьми?». І 25 лютого він зібрався і пішов у військкомат.

— Забрали відразу?

— Ні. Йому відмовили. Хтось шукає можливість, як не йти, а він шукав — як піти.

— Чи мали передчуття у той страшний день?

— Андрій загинув 5 липня у бою на Харківщині. О 13-й годині. Ми ще об 11-й з ним розмовляли. Це була наша остання розмова. Він налякав мене останніми словами, бо розумів, куди вони їдуть, але я цього не знала. Чоловік ніколи не казав мені нічого такого, що могло викликати у мене хвилювання. Навпаки, заспокоював, казав, що у нього все добре, що до них не долітає, вони у безпечному місці. Я йому вірила, хоча й розуміла, що він на війні, звісно, не все так є, як він це розповідає… А того дня вранці він мені у телефонній розмові сказав: «Послухай мене і не перебивай. Де б я не був, що б зі мною не трапилося, ти — сильна, ти все зможеш. І де б я не був, я — завжди поруч». І все. Я ще хотіла запитати, що це означає, але більше зв’язку не було. От тоді у мене з’явився страх. Сіла за кермо, їхала дорогою від мами і постійно плакала. З першої дня до п’ятої не знаходила собі місця, не знала що робити. Андрій попередив, що 3−4 дні зв’язку не буде. Казав: якщо він не вийде на зв’язок, лише тоді можу набрати командира. Але моє серце не просто билося швидше, воно мало не вистрибнуло з грудей. Не спала цілу ніч. О шостій ранку почала прибирати. Добре, що дітей не було — вони залишилися у мами. О 7.30 мені зателефонував командир. Боже, як у мене тоді тремтіли руки! А коли почула у слухавці голос не свого чоловіка, мало не втратила свідомості. «Мені дуже прикро. Я командир, служив з вашим чоловіком…». Запитую: «Що значить, „служив“?». І тоді він сказав, що Андрій загинув… Андрієві було 46 років.

— Як ви про це сказали дітям?

— Довелося сказати моїм батькам. А вони — дітям. Дякую Богові, що діти у той момент не були дома. І вони не бачили того, що зі мною відбувалося.

— І після цього ви створили громадську організацію, яка допомагає пережити горе тим жінкам, які втратили на війні своїх синів і чоловіків?

— Я пішла в Офіс підтримки родин військовослужбовців, бо я не знала, як далі жити. Товариш чоловіка порадив туди піти. А керувала тим Офісом його добра знайома. Приходила до дівчат, вони зі мною спілкувалися, допомагали з документами, а потім Анна Козюта запропонувала мені записати історію Героя на телебаченні. У жовтні я записала пісню у пам’ять про чоловіка, дівчата з офісу побачили, що я трішки почала відходити, і запропонували працювати у них. Саме це мене і врятувало.

Оксана Ганкевич на той час вже багато чого знала, вже й сама могла заспокоїти маму чи дружину, яка поховала Героя, чи допомогти з документами. Оксана допомагала таким, як вона. «Я розуміла, що допомагаючи іншим, я просто рятую себе, — каже пані Оксана. — А ще зі мною були хлопці - побратими мого чоловіка. Я з ними завжди була на зв’язку. Правда, їх залишилося, на жаль, дуже мало — після Бахмуту…».

Два тижні тому громадська організація Оксани Ганкевич відправила нашим захисникам цілий бус усього необхідного.

Власне, так і створювався великий проєкт цієї мужньої жінки. Вона розуміла, що має бути створена громадська організація, спочатку хотіла назвати її на честь свого коханого чоловіка, але потім зрозуміла: усе, що вона робить, робить у пам’ять про чоловіка. Але має акцентувати на продовженні життя. Щоб якомога більше допомагати родинам загиблих Героїв.

На урочистості голова Львівської ОВА Максим Козицький вручив Оксані Ганкевич «Медаль за мужність», якою посмертно нагородили її чоловіка Андрія Ганкевича.

Щоб трішки «підсолодити» виставку, присутні смакували «солодкими патронами» від Солодкої Феї, доцента «Львівської політехніки» Олександри Юрченко, а струни скрипаля — народного артиста України Олега Кульчицького справді зачаровували. «Батько» «Бульки» — улюбленець дітвори Назар Савко «Водограєм» та «Червоною рутою» переконав присутніх — попри біль, страждання, тривоги, ми будемо жити довго і щасливо, як і українська пісня.