«Коли зробив у школі виставку портретів, учителі сказали, що маю стати художником»

«Світ рідної землі» — так назвав свою персональну виставку, що відкрили у Домі Франка, відомий художник Орест Білоус. Складно підрахувати, яка це за рахунком виставка митця, бо ж їх за стільки літ було ой як багато. Але ця особлива, бо присвячена 80-річчю пана Ореста.

Полотна — а їх на виставці представлено понад 50 — свідчать, як сильно художник любить рідну країну. Він — майстер пейзажу. Майже кожна робота пана Ореста — маленький пейзаж великої України, тієї землі, яку у дитинстві сходив босоніж у своєму рідному селі Старий Витків.

Готував митець виставку лише тиждень, але роботи, які на ній представлені, наче звіт за багато творчих літ. Підібрав зі своєї багаторічної колекції роботи, які його характеризують не лише за циклами, до прикладу, «Карпатський», «натюрмортний», а й портрети. Тут представлено портрет дружини — відомої української поетеси Марії Людкевич.

— Пане Оресте, малюєте усе своє життя. А коли вперше взяли до рук пензля?

— Вперше до рук я брав папір, олівець і туш. У шкільні роки перемалював усіх класиків української літератури. Потім пішов вчитися до Львова — у дитячу художню школу. Під керівництвом талановитих викладачів почав працювати над пейзажем. І малював не лише у кольорі, а й у чорно-білих тонах. І тоді мене захопила ще й архітектура. Мені подобалося те, що вмів передати оцю ауру архітектури у середовищі того дня, коли я творив — вдень чи вранці, у сонячну погоду чи похмуру.

— Батьки не заперечували, що йдете вчитися на художника?

— Я народився у селі, був найстаршим у нашій родині хлопцем, ще були дві молодші сестри. Зрозуміло, що батько мріяв, аби я був господарем на селі і залишився вдома. Так би, може, і було, але коли зробив у школі виставку портретів, усі вчителі напророкували, що маю стати художником. Окрім того, мене підтримала хрещена мама — батькова рідна сестра. І тоді я поїхав вчитися до Львова. А коли намалював тата і діда у кольорі, тоді батьки почали мною пишатися.

— Маєте у своєму доробку таку картину, яку б нізащо у житті не продали?

— О, таких у мене є багато. Це ті роботи, які собі вибрали мої доньки — Христина і Олеся. До речі, обидві наші доньки — ілюстраторки маминих книжок. І я також брав участь в ілюструванні збірок.

— Пригадуєте момент, коли продали свою першу роботу за космічні гроші?

— Мабуть, не пригадаю. Бо завжди за свої картини брав символічні кошти від людей. Можливо, через це люди до мене горнулися, купували мої роботи за невеликі гроші.

— Приватно замовляли у вас портрети?

— Ще й як багато замовляли. І не лише портрети своїх «половинок», а й «портрети» батьківських обійсть. Возили мене до себе на батьківщину. Пригадую, якось восени приїхали ми в одне село. На дворі - холодно, листя давно опало. А замовник просить намалювати весну! Малював весну. Так було не раз. А якось один пан восени також попросив намалювати весну на обійсті, щоб на картині тато «ходив» з косою, а мама годувала курочок. Батьки цього чоловіка на той час вже відійшли в інший світ. Виконав його замовлення. Він як побачив готову роботу, каже: «Та картина така велика. Куди я її повішу?». Довелося малювати ще одну — меншого розміру. Коли «портрет» обійстя був завершений, замовнику він дуже сподобався. А тоді він попросив ще намалювати таку картину для його сестри. А ту величезну картину я тепер по всіх виставках вожу. До свого 75-річного ювілею по лінії ЮНЕСКО я гастролював великими і маленькими містами України з персональними виставками, у яких «брала участь» і ця велика картина.

— У Коломиї є вулиця братів Білоусів. Це ваші родичі?

— Так, це були дуже поважні люди. Михайло і Федір Білоуси заснували у Коломиї першу друкарню. Я невдало вступав в інститут прикладного і декоративного мистецтва — не пройшов за конкурсом, хоча був впевнений, що все буде добре. Натомість пройшли хлопці, які вже відслужили у війську, а у мене військова служба ще була попереду. Для мене це був стрес, бо я вже бачив себе студентом. Моя тітка колись жила і працювала у Коломиї і запросила мене у гості. Саме там почав малювати місця, пов’язані з Білоусами. Коли привіз ці роботи до Львова, хлопці, з якими ще недавно вступав в інститут, як побачили, попросили дати їм на захист практики. Я дав покористуватися, але більше я своїх робіт не побачив. Лише пам’ятник Адаму Міцкевичу, який там і досі стоїть у парку, у мене залишився. Пригадую, коли я намалював цей пам’ятник, група дівчат, які вступили у педучилище, почали мене засипати компліментами. А одна з них сказала так: «Я також вступала у педучилище, і також не вступила. Так що ми двоє не мали щастя стати студентами». Ми листувалися з цією дівчиною чотири роки. А потім ця дівчина — а це була майбутня поетеса Марія Людкевич — стала моєю дружиною…