«Оtvetka@ua» від полтавчан

У день пам’яті львів'янина з унікальним оперним голосом, Героя України Василя Сліпака, талановитий полтавський театральний дует (подружжя театральних діячів із Полтави — Ольга та Богдан Чернявські як акторка та режисер) привезли до Львова постановку за п'єсою Неди Неждани «Оtvetka@ua». Постановка п'єси в інтерпретації полтавських акторів відбувалася у приміщенні львівського Театру юного глядача, і - що варто особливо відзначити! — ця мистецька подія відбулася завдяки плідній співпраці та дружбі львівських та полтавської філій Ротарі Клубу, а всі кошти, отримані від продажу квитків були передані на потреби медичної служби добровольчих загонів, що й підтверджує девіз ротаріанства — …SERVICE ABOVE SELF… («Служіння вище себе самого»).

Перед початком вистави глядачі почули теплі слова та спогади про Василя Сліпака, якому 20 грудня могло б виповнитися 48 років, від його друга юності Андрія Кузика, депутата львівської міської ради Романа Грицевича та організатора заходу, асистента ротарі-губернатора Андрія Петруха, який залучив до культурного простору різні товариства медиків та львівську еліту.

З особливо зворушливими спогадами перед показом виступив присутній старший брат Василя — Орест Сліпак.

У моновиставу за п'єсою Неди Неждани майстерно було вмонтовано присвяту воїну-митцеві, котрий загинув від кулі снайпера 29 червня 2016 року поблизу Бахмута на Донеччині. За шість років до повномасштабного вторгнення росії на територію України Василь Сліпак став ніби ангелом-предвісником сьогоднішніх кривавих подій. Бо він розумів, що не можна займатися спокійно мистецтвом співу десь у Парижі, якщо твоїй Батьківщині загрожує небезпека. Тому пішов на все, на що був здатний, і на те, що йому, на жаль, судила доля…

Полтавчани, які, як зізналися самі, особливо мріяли побувати у рідному місті Героя, поспілкуватися з колишнім директором Ліцею № 46 ім. В. Чорновола м. Львова, в якому навчався Василь, його друзями, родиною й особливо хотіли відчути реакцію львівського глядача на їхню сценічну версію біографії Василя Сліпака. Згідно з авторською присвятою, «героїня повністю вигадана, всі збіги з реальністю — випадкові». Тому Ользі Чернявській було легко перевтілитися у ніби-наречену Василя — воїна із позивним «Міф», щоб повністю сценічно відтворити задум сценарію, який, очевидно, схвалив би й сам Василь, адже його позивний є невипадковим і багатозначним символом, що передбачає різнорівневе трактування історії його життя і смерті.

Образ жінки без імені (що є улюбленим драматичним засобом Неди) дає змогу акторці передати глядачеві основний «меседж» дійства: «За законами математики мінус доля на мінус час…». Ці слова авторка взяла з пісні рок-гурту «Kozak System», і вони звучать особливо доречно крізь соло головної дійової героїні, яка через інтернет-мережу спілкується зі своєю подругою дитинства. Але її подруга волею долі чи за своїм переконанням переїжджає до росії, і, можна зробити висновок, фактично не розуміє, що сталося між (мовляв) «братніми» країнами. Тому доля випадку в цій історії життя — слабкий аргумент, бо поведінка таких героїнь «чехівсько-толстовського» крою є досить промовистою, щоб якось їх виправдовувати. Жінка-українка, правда, це намагається робити, бо до кінця не вірить у маніпулятивну поведінку своєї подруги — її наївність і довірливість є типово українською рисою, якою часто зловживають люди з іншим характером, ті, котрі свою нечесність вважають позитивом.
У сюжеті п'єси подружок цікавлять чисто жіночі речі: мода, дієта, розваги, весілля. Однак дійсність вносить свої корективи… І жінка, яка досі вірила у магічну силу дрібних дитячих даруночків як у справжню скарбівницю достатку (а цим реквізитом пам’яті була для неї маленька музикальна скринька), раптом зізнається, що її музичні смаки змінилися:

«А ще я завела барабан. Ось. Починати вчити музику якось запізно. А барабан — ще куди не йшло. (Стукає.) І коли хочеться бити когось — теж помагає (Стукає інтенсивніше.) Хіба не круто?»

Психологи відзначають, що барабанна терапія є дуже потужним енергостимулятором, що допомагає відновити фізичну та душевну рівновагу. Тому зміну музичних смаків нареченої співака можна легко пояснити психосоматичною природою трагедії, яка зруйнувала природні життєві плани… Однак насправді тут не все так просто: рок-музичний і барабанний настрій підсилюють вияв «отвєтної» реакції, адже барабан може використовуватися і для підсилення музичної синергії, і, на жаль, для маршових ритмів.

Отож, щодо ролі барабана, який мовби натякає глядачеві про те, чому героїню Неди так затягує історія з нареченим її російської подруги, яка мріє про подорож до Парижа, але натомість опиняється в аналогічній ситуації (і в тому ж місці, поруч на паризькій вулиці!), тільки абсолютно дзеркальній, т.б.м., по той бік добра. Так, паризька мрія здійснилася, але ціна її — поза межами того життя, яке вона собі уявляла. Власне, ця історія і є основним кульмінаційним моментом, який нарощує драматичні «м'язи» української жінки, яка втратила право на просте сімейне щастя через підступну війну. А з іншого, — лівого, — берега, по той бік кордону, така ж сама за своєю природою шукачка елементарного мелодраматичного щастя опиняється також через війну в ролі самотньої «жертви». Тільки її жертва — із поклоніння ідолу, злу, коли ж на правому березі ми бачимо картину справжньої, непідробної реліквії в ім'я чистої Любові, яка поєднує особисте і суспільне щастя в одну нерозривну самоціль в іпостасі Добра.

Власне, ця монодрама Неди Неждани втілює схему класичного міфу, в якому добро і світло неодмінно перемагають зло і темряву.
За жанром авторка п'єси визначає свій текст як «монобомба», а тому кульмінаційну сцену ніяким чином не можна спойлити, бо інакше можна втратити рецептивний післясмак від усього сценічного дійства. Хоч глядач здогадується про ймовірну розв’язку в процесі ігрових маніпуляцій акторки. Ніби нічого особливого, але «за законами математики, мінус доля на мінус час», тобто два мінуси, знають усі ще зі шкільної арифметики, перетворюються на «плюс». Тому «мінус перший» — голос накладається на «мінус другий» — куля снайпера, внаслідок чого виникає хімічний ефект вибуху, коли мрії перетворюються в ілюзії, а усвідомлення «бумерангової» долі додає плюсової температури та енергії позитиву, хоч і з мимовільним, чисто людським співчуттям. Цю енергію бумерангової відповіді оповідачка Неждани описує за аналогією до юнацького захоплення спортивним мистецтвом карате:

«Ти уявляєш, скільки малих пацанів і дівчаток, які мріють про кінець війни, вкладають свою енергію в ці груші? Ти знаєш, яка це енергія? А розумієш, як вона вдарить по ваших дітях завтра? Енергія нікуди не дівається. Це закон природи. Торнадо! Розганяється і вкладає всі сили в удар, показує прийом „торнадо“. Потім різко зупиняється».

Бумеранг — це і є «отвєтка». І тільки недалекоглядним, сиріч дурням, цього не зрозуміло, що будь-яка дія на шкоду іншому рано чи пізно викличе зворотну реакцію. Бумеранг фігурує у соціальному просторі як проста дитяча іграшка, тобто дерев’яна палиця для метання. Але аеродинамічна форма цього дерев’яного бруска, власне, й призводить до такого цікавого ефекту — повернення до свого власника. Про це знали ще давні народності але, здається, забувають деякі сучасні народи, а може, просто вирішили таким чином відточувати спритність своїх рук, щоб компенсувати цим свою розумову обмеженість… Російська «подруга» із п'єси Неждани не має свого голосу, але її закадрова поведінка є досить-таки промовистою, щоб не зрозуміти і не здійснити переоцінку цінностей для тих, хто досі ще вірить у «невинність» ворога…

Ольга Чернявська виконує свою партію на одному подисі, причому музичні павзи з аріями голосу Василя Сліпака, не зменшують темпоритму її гри, тому все сюжетне дійство глядач сприймає як суцільну картинку, що нагадує Фаустівську заставку до історії про гріхопадіння перших людей у Раю. Вочевидь арія Мефістофеля, яку виконував свого часу Василь Сліпак в опері «Фауст», зіграла з ним злий жарт, бо зовсім «не-мефістофельський» профіль у цього рідкісного бас-баритоніста — вихованця Львівської державної академічної чоловічої хорової капели «Дударик» — радше козацький. Однак французька помана спокуси, явлена в арії Мефістофеля, спробувала «обікрасти» українську душу, та, проте, козацький норов на галицьке виховання не дали змогу Василеві піддатися космополітичній моді, щоб використати славу і талант, за прикладом ренесансного Фауста-чорнокнижника, тільки для себе. Цю дисгармонію між модою та ідентичністю добре розумів і Ґете, особливо на схилку свого віку, коли нарешті дописав свою поему. Хоч і наївно піддався блиску «наполеонівської ідеї», утім, безперечно заслужив на ангельський спів як надію на спасіння своєї душі. Про це саме роздумує і Неда словами своєї монодраматичної оповідачки:

«Ти знаєш, коли Фауст віддав свою душу? За що? За „вільний народ на вільній землі“. Тільки він не знав, що це ілюзія…».

Натомість у постановці полтавчан на цьому моменті не проакцентовано, очевидно, з метою ущільнення сценічного часу. Це не є дефектом постановки — навпаки, виграшним режисерським контрастом на тлі авторської версії п'єси, тобто її текстового варіанту. Адже читач, на відміну від глядача, має більше часу, щоб зосередитися на деталях і провести аналогії з літературними сюжетами, — натомість для глядача в залі достатньою є збереження алюзії на «Маленького принца» на початку вистави, коли кожен себе може легко уявити у щоденній ролі «того, хто чистить вулкани», незалежно від свого професійного статусу, віку чи темпераменту.

Жанровий підзаголовок з ефектом монобомби — це також спосіб показати видиму різницю між часом земним і часом вічності. Земний час — циклічний і, зазвичай, ми його переділ на старий і новий рік, старий і новий календар сприймаємо дуже умовно, навіть не задумуючись про його реальні межі. А реальність часу виникає тоді, коли зникає заземлення в необдумані мрії, які не залежать від людських ресурсів, тобто тоді, коли ми всі опиняємося поза зоною досяжності світової мережі.

«Ми всі вже давно поза зоною — страху і смислу» — підсумовує акторка монодрами у кульмінаційному епізоді, коли правда виходить на кін насухо із соцмереж…

Справжній реверс часової монети позначає не годинник, а таймер — пристрій, який відмірює не ілюзії життя, а розкриває чистоту людських емоцій. Дуже вдалий риторично-метафоричний висновок знайшла Неда Неждана для фінального акорду своєї п'єси:

«Я більше не маю ілюзій і мрій… Я знаю правду про таймер… Чуєте, цокає? Гадаєте, це бомба? Чи просто час такий бентежний, вибуховий? Гібридний… Я не знаю. І ніхто не знає, на коли стоїть його таймер…»

І інших слів після цього підсумку вже не потрібно шукати, тому світло гасне, реквізит набридливої шкатулки акторка покидає на сцені, і, за задумом сценарію, «тужлива колискова пісня» має перерізатися все голоснішим і голоснішим цоканням годинника. Колискова натякає на народження нового життя, тому тільки підтверджує намір нареченої Василя — жити заради майбутнього: «Я буду виховувати його музикою, бо музика — це інтелект, музика — мова душ, музика — це гармонія…».

Але у постановці полтавчан акцент все-таки зміщується на музику (музичне оформлення цієї моновистави належить Леонідові Сорокіну), а не на цокання годинника. Оперна музика Сліпака стає ключовим ефектом — способом нагадування про Героїв, які віддають своє життя за Незалежність України. А прапор із написом позивного Василя Сліпака «Міф», який з’являється як фокус-девіз на спині головної акторки, робить козацьку легендарну історію ближчою і реальнішою для людини ХХІ сторіччя.

Маріанна Челецька