«Підкріпившись нашими варениками, воїни за два дні визволили три села…»

11 років тому черкащанин Євген Компанець упав зі стелажа на складі будматеріалів і отримав перелом хребта, через що тепер пересувається на інвалідному візку. Однак важка травма не надломила його характер, не пригнітила волю. Життєвої активності у цього чоловіка могли би повчитися багато з тих, кому здоров’я не бракує. Євген сьогодні один з найвідоміших фронтових волонтерів країни.

— Якби не моя інвалідність, був би вже на фронті, — каже ко­лишній завскладу. І додає, що із фронтом у нього найтісніші зв’язки. Сотні українських вої­нів куштували виготовлені його руками вареники, млинці, пи­ріжки та інші смаколики.

Найперше волонтером у цій сім'ї була донька Яна — разом з іншими ентузіастами готувала вдома й розвозила обіди чер­каським безхатькам, самотнім, хворим людям. З часом подру­жилася і з тими, хто забезпечу­вав усім необхідним наших вої­нів. До цієї справи долучилася і дружина Тетяна. А потім родин­не волонтерське товариство поповнив батько. Євген згадав, як кілька років тому робили до­машню випічку і продавали її на базарі. Тож давайте, сказав, будемо готувати для наших за­хисників домашні вареники. 300−350 штук за день зліпимо, а за тиждень «набіжить» їх май­же дві тисячі…

Першою начинкою була картопля з печінкою. Варе­ники ліпили, варили, а щоб не злипалися, заливали за­смажкою. Коли вистигали, за­кидали у морозильну камеру.

— Улітку хлопці на фронті мо­гли покласти цей пакет на сон­це — і незабаром вже їли те­пленьку домашню страву. Не треба було тратити часу, шука­ти вогню, щоб її зварити, — зга­дує Євген перші продовольчі передачі на передову.

Про свою роботу інвалід І групи Євген Компанець роз­повів у соцмережах — аби інші люди побачили, що можна до­помагати фронту і в такий спо­сіб. Публікація отримала си­лу-силенну відгуків, багато хто вирішив допомогти цій волон­терській сім'ї. Після того, як на банківську картку Євгена пішли перші перекази, родина Ком­панців значно урізноманітни­ла асортимент начинки. Почали робити вареники з кисломолоч­ним сиром, грибами, вишнями, сливами, аличею. Згодом чер­каські волонтери взялися кру­тити млинці, смажити котлети, пекти пиріжки і пироги з різним наповненням, варити варен­ня, квасити огірки — приготу­вали їх зо 200 трилітрових бут­лів! У вересні закатували для хлопців концентровані борщо­ві заправки — з літрової банки можна було зварити відро бор­щу «як у мами». Восени почали квасити воїнам капусту, яка ба­гата на вітамін С (через перебої зі світлом пекти пиріжки пере­стали, тепер їх смажать).

Пан Євген розповів, що ра­зом з дружиною готують на­шим воїнам манники. Я про та­кий продукт не чув, тож прошу «розшифрувати» його.

— Варимо манну кашу на мо­лоці, а коли загусне, ложкою лі­пимо з неї формочки-котлетки. Вкладаємо туди ягоди, сир — і все просмажуємо. А потім за­ливаємо медом. Смакота небу­вала!

На особливому рахунку чер­каських волонтерів улюблене у воїнів сало. Перемелюють його з часником і закатують у бутлі. Іншу частину сала просолюють і заморожують — щоб було сві­жим. На фронт Компанці доста­вили уже понад пів тонни попу­лярного нацпродукту. Роблять і смалець зі шкварками.

Загалом Компанці приготу­вали захисникам України по­над 80 тисяч різних смаколиків. І почули за це слова глибокої вдячності, отримали солдат­ські подарунки — прапори з ав­тографами воїнів, їхні тільники, «розгрузки».

— Ми відправляємо наші ви­роби воїнам і на північ, і на схід, і на південь. Немає різ­ниці, яка бригада, батальйон, рота, взвод їх отримає. У мене всі хлопці - мої. Коли бачу їхню реакцію, крила виростають. Хо­четься ще більше для наших во­їнів зробити.

Для Євгена Компанця осо­бливо дорога ось ця історія. Воїни з Харківщини розпові­ли, що якось, перебуваючи у віддаленій глушині, протягом двох тижнів вимушено їли ві­всяні пластівці. Аж тут прибу­ла підмога, приїхала машина із п’ятьма великими термосумка­ми, а в них — вареники, млинці, манники від Компанців. «Ми по­їли і відчули, який у нас міцний тил, як вся Україна чекає пере­моги, — згадували хлопці. — І на радощах за дві доби звільнили три села від окупантів».

Запитав у цих непосидю­чих черкащан, що хотіли б вони приготувати нашим воїнам на День Перемоги.

— У той день ми широко від­чинимо свої двері, розкинемо руки і захочемо всіх міцно об­няти. Бо ми всі - велика україн­ська родина!