«Вкладала у свою творчість любов, добро, перемогу добра над злом»

Виставка, що експонується у п’ятьох залах Музею імені Андрея Шептицького, а це 89 робіт, – пізній період творчості Марії Примаченко, тобто це полотна, створені за останні десять років її життя. Роботи для виставки надав із приватної колекції мистецтвознавець, академік Едуард Димшиц, який збирав цю колекцію протягом 30 років. Про це журналістці “ВЗ” розповіла завідувачка відділу народного мистецтва Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові Любава Собуцька.

– В експозиції представле­ні роботи кінця 80-х – початку 90-х років минулого століття, – каже пані Любава. – Останні де­сять років свого життя художни­ця провела у ліжку, але навіть у такому тяжкому стані змогла створити ці роботи. Тематично повторила ті сюжети, які ство­рювала раніше. Це життєрадіс­ні композиції.

– Як проста сільська дівчи­на стала відомою художни­цею?

– Так, Марія Оксентівна наро­дилася у звичайній родині у селі Болотні, але її мама була відо­мою вишивальницею. Вона не “перевишивала” взори від інших людей, а сама створювала ком­позиції. Такого мистецтва на­вчила і свою доньку Марію. Пе­ред Другою світовою війною на Полісся приїхала київська до­слідниця Тетяна Флору, яка гід­но оцінила роботи Марії Прима­ченко й запросила дівчинку до столиці відвідати експеримен­тальні майстерні при Лаврі (там навчалися народні майстри). Їй було важко, бо рідко виїжджала зі села Болотні, адже хвороба – поліомієліт, яким була вражена у дитинстві, давалася взнаки.

– Чому тварини, яких ма­лювала Марія Примаченко, не завжди відповідають сво­їм образам?

– Усіх тварин художниці можна поділити на дві групи – справжні тварини, які жили на Поліссі, і фантастичні чу­довиська. Здебільшого тих тварин, які її оточували, Ма­рія Примаченко малювала ве­селими, життєрадісними, за­вжди олюднювала свої образи, бо хотіла своїми композиціями щось розповісти людям. У кож­ній роботі закладена ідея, мо­раль чи навіть прислів’я або фраза з пісні. А ось цими стра­хітливими чудовиськами, яких малювала, намагалася пере­дати трагедію, біль, те, з чим не могла змиритися. До при­кладу, робота “Атомна війна, будь проклята вона”, що пред­ставлена в експозиції. Або чудовисько, що п’є горілку, – робота, присвячена темі ал­коголізму, бо майстриня осу­джувала пияків.

– Дехто переконує, що у час війни не зовсім доречно проводити концерти, ставити спектаклі чи відкривати ви­ставки. Яка ваша думка, пані Любаво?

– Кожній людині, особли­во у такий тяжкий час, потріб­на хвилинка для відпочинку, хвилинка радості. До прикла­ду, виставка Марії Примачен­ко випромінює добро. Тому, за можливості, треба, щоб пра­цювали виставкові зали. Я за­уважила, які цими вихідними були черги до нашого музею. А це свідчить, що людям це по­трібно. Треба переключатися зі страшних подій на щось ко­льорове і позитивне, а виставка Марії Примаченко – як заспокій­лива таблетка... Бо художниця вкладала у свою творчість лю­бов, добро, перемогу добра над злом. Цими істинами народна художниця поділилася з нами у своїй творчості. Ще 1966 року її творчість гідно оцінили – Ма­рія Примаченко отримала Шев­ченківську премію за цикл робіт, який вона назвала “Людям на радість”.