"Батько перше, що зробив у Львові, з'їв буханець хліба"

Йдучи вулицею Шота Руставелі, звернула увагу на валізу, що стояла просто на тротуарі. А на валізці прикріплений скотчем білий аркуш, де написано: "Безкоштовний одяг для переселенців". Поруч - вхід до приміщення з відкритими навстіж дверима.

Заходжу в середину. Мене зустрічає молода привітна дівчина. "Не соромтесь, проходьте. Вибирайте, що вам потрібно", - каже і показує на вішаки з одягом. Пояснюю, що я не переселенка, а журналіст.

Марта Вентик (так звати дівчину) розповідає, що раніше у цьому приміщенні була івент-компанія "Мопіс", але, відколи почалась широкомасштабна війна, вони, зрозуміло, згорнули свою діяльність. І вирішили займатися волонтерством, допомагати людям, які вимушено покинули свій дім.

Кілька днів тому відкрили ось цей гуманітарний магазин (Free shop) для переселенців, які можуть тут взяти собі та дітям одяг, взуття, іграшки, засоби гігієни тощо.

Усе це - допомога з Європи. Дівчата-волонтери усі речі сортують, а потім "тематично" розвішують на вішаках. Окремо на полицях стоїть взуття. У великій картонній коробці - іграшки для дітей.

Запитую Марту, чи приносять речі львів'яни? Каже, що наразі нічого не потребують, усього більш ніж достатньою. Хоча поки ми спілкувалися, зайшло чимало людей... Марта каже, що просить брати не більше десяти речей, але буває по-різному. Одні беруть багато речей, бо приїхали до Львова лише у тому, у чому в момент втечі були вбрані. Це переважно зимові речі, а на вулиці суттєво потепліло, тож потребують весняні куртки, легше взуття тощо. Дехто бере лише якусь одну річ, бо нічого не підійшло.

Запитую Марту, чи вдається поспілкуватися з людьми, що приходять? Каже, що постійно спілкується, і серце розривається від співчуття і жалю.

"У кожного своя трагічна історія, яка може розчулити до сліз. Першими до нас зайшла жінка з двома дітьми з Харкова. Вони були вбрані у зимові речі. Коли вибирала одяг, сказала мені, що багато брати не буде, бо вірить, що незабаром повернеться додому... І розплакалась", - згадує дівчина.

Звертаю увагу на жінку років 35-ти, яка тримає на руках песика породи йоркшир-тер'єр, який без перестану тремтить і скиглить. "Досі наляканий, - каже його господиня. - Бачите, який худий. Майже не їсть. Уже рахіт. Досі здригається від будь-яких різких звуків".

Марина з сім'єю приїхала з Бородянки (селище міського типу, що розташоване за 50 км від Києва. - Авт). "Нас приїхало багато - 15 осіб. Спочатку до Львова приїхала я з чоловіком, щоб подивитись, пошукати житло. Ми приїхали ще 28 лютого. А потім Бородянку почали бомбити. Тоді вже вся наша родина втекла. Спочатку кілька днів ховалися у підвалі, а потім зуміли вирватися. Приїхали до Львова 12 березня. Виводила з міста їх тероборона. Їхню колону, Богу дякувати, не обстріляли, а наступну розстріляли. Мій восьмирічний син був так наляканий, що два дні не розмовляв. А батько перше, що зробив у Львові, це з'їв буханець хліба. У той час літр бензину в Бородянці коштував 102 гривні, трилітрова банка молока - 200 гривень, а кілограм картоплі -150 гривень… А нашого будинку вже немає - розбомбили... Вертатися нікуди.

Богу дякувати, у Домажирі пані Леся, наша знайома, дала нам свій дім, там вісім років ніхто не жив. Всі і живемо там... Ми нічого не встигли забрати з хати, ні грошей, ні речей. Моя мама приїхала в одному спортивному костюмі... Вчора нам на гуманірці дали трохи продуктів, туалетного паперу".

Видно, що Марина досі перебуває у стані шоку і розпачу. "Я не знаю, як будемо жити далі. Засобів для існування у нас немає, а людей багато. Намагаємося знайти у Львові роботу, але це вкрай складно. Без місцевої прописки ніхто на роботу брати не хоче. Чоловік пішов у тероборону, а батько нещодавно влаштувався на таксі. А вчора прийшла трагічна звістка. Батько чоловіка моєї сестри - військовий. І вчора його під Миколаєвим вбило градом...", - у Марини на очі наверталися сльози. І тут же почав плакати її песик на руках…

Читайте також: «Ми вирішили, що кожен з нас буде солдатом на мовному фронті…»