«Після перемоги подарую «Привиду Києва» картину»

Поети, композитори, артисти, актори, поети, художники... Як українські митці своєю творчістю підтримують український народ, нашу славну армію, а, найімовірніше, себе у цей важкий час? Знаю багатьох, у кого руки опустилися, хто не може творити, бо, переконує, – не на часі. Не той настрій. Натомість є такі (і їх, на щастя, більше!), хто кладе руку і душу на папір, полотно чи нотний стан. І якщо поети та прозаїки лише роблять начерки для майбутніх книжок, то художники стають до мольберта і пензлем відкривають своє серце.

Народний художник України Петро СИПНЯК:

– На жаль, не можу взяти до рук зброю, але, окрім того, що зу­стрічаю, приймаю (от зараз у моєму помешканні живуть 10 осіб) і відправляю біженців з гарячих точок, уже встиг намалювати три картини. Наших гостей селимо у нашій квартирі, а я ночую у май­стерні. Тож можу малювати навіть і вночі. Щоправда, мої нові по­лотна ще не довершені до кінця. На одній – російський танк го­рить, на іншій – російський солдат лежить у нашому чорноземі. Він загруз у війні, яку росія розв’язала, і тепер той солдат став добривом для української землі.

Заслужений художник Олег ЩУПЛЯК:

– Полотно з лелеками ще дуже свіже – створене буквально два дні тому. Війна – це біль і фізичний, і душевний. Картини – моя мова, і я мовою художнього твору можу висловити той страшний біль, який переживає моя Україна. Правда, окремі люди, які всти­гли побачити цю роботу, сприймають її як плач і сум. Насправді, усе не так. Так, моя робота символізує біль, але такою є наша сьо­годнішня реальність. Розбомблені міста, люди втратили домівки, але лелеки, які прилетіли, – символ весни, адже пробуджується природа, народжується нове життя.

Художник Михайло ДЕМЦЮ:

– Як тільки російський во­рог почав нас бомбардувати, прочитав про хороброго піло­та, котрий у перший день війни збив шість ворожих літаків. Поцікавився у поважного вій­ськового, хто цей сміливець, якого назвали асом, “Приви­дом Києва”. “Є такий, – сказа­ли мені. – Але наразі не може­мо розсекретити його ім’я”. Я дав собі слово, що після нашої перемоги картину “Привид Ки­єва” подарую цьому асові по­вітряного простору. Її розмір – 116 на 135 см. Насправді, я таких картин, присвячених льотчику, вже маю три. Дві інші – трохи менших розмірів. Але для мене буде велика честь, щоб герой сам собі обрав ту, яка йому найбільше сподоба­ється. А інші підуть у Музей пе­ремоги Збройних сил. Окрім того, передав свій біль усьому Маріуполю, намалював карти­ну, яка так і називається “Маріуполь”.

Художник Ігор КОЛІСНИК:

– Багато ма­люю, однак з пер­шим днем війни увесь свій настрій, спротив військо­вим діям почав вкладати у нові ро­боти. Вже й пора­хувати, скільки я на­малював, складно. Це практично цілі серії. Звісно, не хо­тілося зображати щось у стилі “кора­бля, який має йти у певному напрямку”, тому на одній із ро­біт, яку я створив у перші дні війни, зо­бражений лицар з конем. Її розмір – 40 на 50 сантиме­трів. Я хотів підняти історичний аспект, мій воїн – це сила, яка йде від часів Да­нила Галицького.

Заслужена діячка мистецтв України Леся КРИВОРУЧКО-КОТЮК:

– Маю можливість малювати лише вно­чі, коли мама спить. Моїй мамі 97 років, вона знає, що таке голод, і добре пам’ятає, як фа­шисти бомбардували Дніпро... Не раз каза­ла нам з братом, що найстрашніше у житті – це війна. Хіба могла мама подумати, що доведеть­ся знову переживати той страх? Непереможні українці, які боронять нашу землю від рашистів, потребують молитви. Спокій і молитву дарує іконопис. Писання ікони є молитовним діянням. Тому тиха українська молитва голосніша за рев ворожих ракет. Немає такої зброї, що її здолає. Пишу образи, які вже не раз ставали для мене внутрішньою стежиною від людини до людини, від зболеної душі до небесного захисту. Пишу ікони з душею і серцем. У потоці творення гли­бинного особистісного зв’язку з незбагненним всесильним захистом, якого ми так потребуємо і прагнемо. І отримуємо!

Читайте також: «Художники – як рентген. Суть зла за фальшивою оболонкою бачать швидше, ніж політики…»