«Коли була зв’язковою УПА, нічого не боялася. Це зараз страшно»

Історія цієї жінки сколихнула всю Україну. 91-річна жителька Здолбунова Любов Погонюк віддала на потреби української армії найсокровенніше – свою дівочу зелену сукню, гроші на яку збирала у засланні у Магадані. Хотіла, щоб сукню порвали на смужки, з яких би плели захисну маскувальну сітку.

Як з’ясувалося, у Магадан її заслали тодішні «асвабадітєлі». За що? За те, що у ті буремні роки Другої світової війни Любочка Піддубій, а саме таким було її дівоче прізвище, хотіла жити у вільній країні, тож допомагала Українській Повстанській Армії. У свої 14 років, ще зовсім дитиною, вона стала зв’язковою УПА.

- Цю свою зелену сукню я давно віддала у наш музей, - розповіла журналістці «ВЗ» Любов Максимівна. – А так хотілося віддати якісь тканини, щоб в’язала ті сітки, бо ж я сама вже не можу такого робити, адже мені минуло 90 років. Зібрала інші свої сукні і халати, а ще светри, щоб мали з чого робити стрічки. Мені так хочеться тим діткам, які воюють допомогти, бо що таке війна і агресор, я добре знаю, бо сама це все пережила.

Хочу врятувати нашу країну, щоб Господь благословив наших хлопчиків на добрі діла, щоб вони захищали нашу землю і повернулися живими до свого дому – до батьків, матерів, до своїх дітей і дружин. Нехай Бог охороняє нашу Україну. Я би все віддала, що у мене є.

А тепер про сукню. Богданка забрала її з музею, що у Кунині. Я там народилася. І вона її принесла мені. Я збирала копійки ще там, у Магадані. А як звільнилася, то купила її собі. Я ж тоді така худенька була. То та плісеровочка так мені пасувала. Та й після тої тюрми ще довго була худенькою. От у музей у Кунині я віддала вишиту сорочку і цю сукню. Богданка принесла мою сукню, а я попросила, щоб віддала туди, де плетуть маскувальні сітки. Аби тільки врятували нашу Україну.

- Хто така Богданка?

- Це моя знайома, вже 30 років допомагає мені. Навіть допомагає мені розповідати про Другу світову війну, бо пам’ять вже трохи мене підводить. Та й тиск і серце дошкуляють…

- Ви були зв'язковою УПА, але ж були ще зовсім дитиною…

- Мені на той час було 15 років. Бог дав мені розум, і я вже тоді добре розуміла, хто наш ворог. Читала тоді Тараса Шевченка, майже усі його вірші знала напам’ять. Мій дядько був у селі станичним. Покликав мене і запитав, чи зможу бути зв’язковою. І я погодилася. За свою країну, хоч і молода була, готова була віддати життя. Ходила через ліс у сусіднє село, переводила повстанців, багато чого іншого виконувала у свої дитячі роки.

- Страшно було?

- Ні. Я про це навіть не думала. Може, тому і не боялася. Це зараз страшно. А тоді страху не було.

- А потім вас хтось видав? Як ви потрапили до рук НКВДистів?

- Дорогенька моя, я би не хотіла цього розповідати телефоном. Мого тата, рідного братика, якому було лише 17 років, дядьків – усіх вбили. Залишилася я з мамою і шестирічною сестричкою. От нас і забрали. І не лише нашу сім’ю. Тоді вивезли багато родин.

- Довго були у Магадані?

- Спочатку хлопці нас відбили. Ми ховалися з мамою. А весною мене піймали і засудили на 10 років. А після цих 10 років відіслали у Магадан.

- Коли повернулися додому?

- Це був 1965 рік. Додому повернулася з чоловіком, бо у Магадані вийшла заміж. Мій чоловік був з Волині. У Здолбунові купили пів хати. На жаль, мого чоловіка вже 20 років нема.

- Чим ви займалися після заслання?

- Я – кухар. Працювала у ресторані. Маю 60 років стажу.

- Ніхто вас не переслідував і не цькував у мирному житті?

- Жодного разу! У мене дуже багато друзів, і зараз провідують.

- На вашу думку – який ворог лютіший? Фашисти чи теперішні рашисти?

- Усе життя ці нелюди з Росії мучать нашу країну. Як вони колись мордували людей?! Страшно згадати. А що тепер роблять?! Нема спокою від них. Мучать нашу Україну. Гірших катів, як москалі – нема!

Читайте також: «Феномен нашої таємної зброї хочуть зрозуміти в інших країнах»