«Раджу людям цікавитися одягом, який був характерний для краю, де живуть чи народилися»

«Хто шукає, той знаходить! – написав на своїй сторінці у Фейсбуці директор туристичної фірми «Відвідай», член товариства «Бойківщина» Ігор Губіліт. – Давно колекціоную одяг і предмети ужитково-декоративного мистецтва бойків. Сорочки ще сяк-так трапляються, але ніде не міг дістати верхній одяг: кожухи, бунди, лейбики (мабуть, міль поїла, і люди повикидали). Навіть у музеях їх майже немає. І яке було моє здивування, коли, шукаючи нові заклади харчування для туристів, в одному з етноресторанів біля Мукачева (!) я побачив кожух із Рожнятівського району (орієнтовно з сіл Цінева-Вільхівка-Лецівка-Дуба)».

«Місцеві закарпатці свято пе­реконували, що кожух закар­патський, і ще їх няньо в тако­му ходив! – вів далі Ігор Губіліт. – Тому кожух довелося сфото­графувати. Уже вдома по ста­рих і музейних фотографіях моя здогадка підтвердилася: справ­ді, це східна Бойківщина. Завдя­ки закарпатським друзям вдало­ся сконтактуватися з власниками закладу, подружитися з ними, і всі отримали те, що хотіли. Я ко­жуха, а ресторан – вдячних ту­ристів (бо має добру кухню, що підтверджують високі бали в ан­кетах опитування). Так що win-win буває!».

Ігор Губіліт виглядав та­ким радісним на фото з кожу­хом, що я вирішила розпитати колекціонера-«мисливця»: бага­то уже зібрав етноодягу з Бойків­щини?

– Бойківських сорочок маю, мабуть, із п’ятдесят! – гордо каже Ігор Губіліт. – Ще є виро­би з дерева, наприклад, ткаць­кий верстат. Колекціоную все, що має відношення до Бойківщи­ни, але не займає цілий будинок (усміхається. – Авт.). Я родом зі Славського, а це центральна Бойківщина. Як правило, бойків­ського одягу ніхто не колекціо­нує, бо він скромніший на вигляд, ніж гуцульський, покутський чи буковинський, і його суттєво менше. Серед одягу інших етно­графічних груп українців він ви­різняється простотою, меншою декорованістю і зручністю. Бага­то людей, навіть на Бойківщині, не знають, як виглядав колись та­кий одяг. Пересічні українці купу­ють на свята сучасні вишиванки, вишиті у кращому разі в Косові чи Коломиї, а деколи їх везуть з Китаю та Туреччини... І люди ду­мають, що це якийсь український одяг, а він до України не має жод­ного відношення! Мені хотілося, щоб люди знали, як виглядали сорочки у давнину, 100-120 ро­ків тому. У що люди одягалися, як саме це носили, як вигляда­ли узори на вбранні. В Інтернеті можна побачити ті самі візерунки на одязі: що в Україні, що в Руму­нії, що у Польщі... І такий одяг ви­дають за бойківський або опіль­ський! Українці тягнуться до своїх традицій, але «копнути» глибше не хочуть. Більше того, помилок припускаються навіть науковці. Ось нещодавно підрозділ Національної академії наук України, Ін­ститут народознавства, видав монографію «Бойківщина». Там в ілюстраціях до одягу переплута­но все, що тільки можна було пе­реплутати. І це написав доктор мистецтвознавства, академік, праця пройшла через наукову редакцію, де засідають світила наукової думки... Мене це, м’яко кажучи, шокувало.

– Що є родзинкою бойків­ського одягу?

– Улюблені кольори бойків – червоний і синій. У давні часи ко­льорова гама не була дуже ве­ликою, люди самі робили нитки і фарбували їх чим могли. А вже на початку ХХ століття, коли до­ступними для більшості людей стали нитки з базару, кольорова гама бойків стала схожа на ко­льори лемків, ополян і навіть гу­цулів. Проте особливості були. Для жіночого бойківського одя­гу характерна вишивка на бри­жах. Це дрібні складки тканини навколо шиї чи на рукавах, і по них зверху ще вишивають. Най­більш талановито і майстерно це виявлялося у закарпатських бойків. Що цікаво: Бойківщину умовно можна поділити на чоти­ри частини: західну, центральну, східну і закарпатську. І в кожній з них деякі елементи одягу суттєво відрізняються від сусідніх. Якщо подивитися на цих людей, можна подумати, що вони належать до різних етнографічних груп укра­їнців.

– А де переважно купуєте етновбрання?

– Маю знайомих, які через Ін­тернет продають давній народ­ний одяг. Якщо їм щось цікаве приносять, телефонують у першу чергу мені. Знають, що я колекці­оную давній бойківський одяг. Я дивлюся старі фотографії, кон­сультуюся у фахівців, їх небага­то, але вони є. Коли вагаюся і не можу точно сказати, чи з Бойків­щини сорочка, то не купую.

– Реставруєте сорочки?

– Наразі ще ні, не було такої потреби. Даю сорочки на від­шивання. Мені було приємно, що львівська «Майстерня Маґди Дзвін» на своїх курсах відшивала турківську сорочку з моєї колек­ції. Той кожух, що я знайшов, хочу дати на реставрацію. Мав попе­редню розмову з реставратором шкіряних виробів Михайлом Він­тонюком з Коломийщини. У ньо­го на рік розписані замовлення, це унікальний майстер... Я не був стовідсотково впевнений, що ко­жух бойківський. Коли його поба­чив у ресторані, згадав, що такий бачив у музеях. Під ним обіда­ла компанія, мені не пасувало їх турбувати. Але час підганяв, я пе­репросив і запитав, чи можна ко­жух сфотографувати? «Так, фо­тографуйте, – відповіли мені. – У такому кожусі ще наш няньо хо­див (тато. – Авт.)». Це селище Чинадієво, що біля Мукачева. Я сфотографував, приїхав додо­му. І вже завдяки старим фото­графіям з музеїв побачив, що це справді східна Бойківщина.

– І скільки ви за той кожух заплатили?

– Мені його подарували! У цьому ресторані хороша кухня. Ми з власниками домовилися про те, що будемо харчувати у них туристів.

– Чи існує ринок стародав­нього одягу бойків?

– Щоб був ринок, має бути якась хоча би мінімальна кіль­кість одягу, яка буде на ньо­му систематично продавати­ся. На жаль, бойківського одягу, на відміну від гуцульського, по­кутського, буковинського чи подільського, у такій кількості немає. Якщо знаходиться бой­ківська сорочка, то мені можуть її віддати за 500-1000 грн. Якщо в хорошому стані і стародавня, може коштувати 2000-3000 грн.

– А крадені вишиванки з музеїв не траплялися?

– Ні. Навряд чи злодіїв заці­кавить бойківський одяг... У тому треба розумітися, це неліквід­ний товар. Минулого року ми з Товариством «Бойківщина» їз­дили по деяких селах Турків­щини, то побачили, що у людей є ще багато виробів з дерева, багато рушників, але цікавих для мене мало... Як було у ста­рі часи? За одягом можна було сказати, з якого села людина, визначити її сімейний і майно­вий стан. На Гуцульщині, на Ра­хівщині по одягу навіть можна було сказати, чи є людина твоїм родичем... Якщо вишита сороч­ка була синього кольору, то лю­дина – сирота. Якщо на сорочці були маки, це означало, що жін­ка – вдова. Звісно, у сучасно­му світі не можна сприймати так буквально і відмовитися від ма­ків, у кого вони є на сорочках... Але це треба знати і не купувати що-небудь. Раджу людям ціка­витися одягом, який був харак­терний для краю, де вони живуть чи народилися.

Читайте також: «Можливо, Олена Зеленська колись доросте… Не до моїх робіт, а до розуміння справжності українства…» (ВІДЕО)