Свою колекцію збирав цеглинка за цеглинкою…

Ніколи не чула, щоб колекціонували… цеглу. А от у колекції львівського історика, журналіста й фотографа Олександра Волкова — аж понад тисяча історичних цеглин! Це одна з найбільших таких колекцій в Україні. Як виявилося, збирачів старої колекційної цегли досить багато. «Носіїв» цього хобі називають філобрікерами — від англійського «брік» (цегла) і грецького «філо» — любов. Цей термін придумав сам Олександр Волков.

Пан Олександр колекціо­нує старовинну цеглу вже п’ятнадцять років. Зазвичай поповнює свою збірку, «полюю­чи» на руїнах стародавніх будин­ків у Львові чи по селах Західної України. Головне — аби на цеглині було клеймо. Це головна «фішка» цеглини. Клейм є тисячі, за кож­ним із них стоять різні історичні події та особистості.

Частина колекції - результат обміну з іншими колекціонерами. Багато експонатів дарують дру­зі, привозячи цеглини навіть з-за кордону. Нині колекція пана Вол­кова настільки розрослася, що він був вимушений придбати для неї другий гараж — в одному вся це­гла не поміщається. Колекціонер мріє відкрити у Львові музей істо­ричної цегли…

У розмові з «ВЗ» Олександр Волков розповів про те, як це­глинка за цеглинкою збирав свою колекцію, і чи легко йому це вда­валося.

— З чого почалося ваше за­хоплення старовинною це­глою?

— Якось ми з заступником ген­директора Львівської національ­ної галереї мистецтв Володими­ром Пшиком робили книжку про зниклі замки Львівщини. Виїха­ли в одне з віддалених сіл, де ко­лись був замок, і питаємо місце­вих жителів, чи збереглося щось цікавого від того замку? І вони принесли нам цеглу з клеймом HOLOBUTOW. Питають: хочете, ми вам подаруємо? Я подумав, якщо вже принесли, то відмовля­тися не треба. І так почалася моя колекція…

Згодом познайомився з колек­ціонером Володимиром Смирно­вим, який запропонував мені мі­нятися експонатами. Це стало поштовхом, щоб займатися цим серйозно.

— Чому саме цегла, а не мар­ки, монети?

— Марки, монети збирає ба­гато хто. А цегла мене приваби­ла тим, що це ексклюзивна тема. Коли я починав, тим майже ніхто не займався. Зараз ця тема вже розвинулася, з’явилися колек­ціонери цегли. Коли вже моя ко­лекція почала з себе щось пред­ставляти, я зробив групу на історичному форумі в Інтерне­ті, присвячену колекційній цеглі, кахлям та черепиці. Люди, яким це також було цікаво, почали туди писати, обмінюватися досвідом. Поступово почали підтягуватися колекціонери з інших міст. Один із найвідоміших — Павло Павлович Маменко з Дніпра. У нього на той час була найбільша в Україні ко­лекція. Завдяки колекціонуванню я познайомився з багатьма ціка­вими людьми. Зараз в Україні вже є кількадесят серйозних колекці­онерів цегли.

Коли я тільки починав колек­ціонувати, в Інтернеті практично не було жодної інформації щодо ціэъ теми. Я пробував щось дізна­тись у нашому Державному істо­ричному архіві - немає. Дуже сер­йозну допомогу у вивченні цього питання надала мені відома до­слідниця Львова Ірина Котлобу­латова. Ми знайомі з нею вже ро­ків з двадцять, якщо не більше. Вона знайшла в архівах Skorowidz przemyslowo-handlowy Krolestwa Galicyi (Промислово-торговель­ний довідник Королівства Гали­чини) — каталог компаній за різ­ні роки до Першої світової війни. Одним із розділів у таких катало­гах були цегельні - з адресами, прізвищами виробників. І це вже було щось.

— Коли виробники почали клеймити цеглини і чому?

— Перші клейма з’являються на початку ХІХ ст., коли на тере­ни Галичини прийшла Австрій­ська імперія. Згідно з тодішніми австрійськими законами, кожно­го виробника цегли примушува­ли ставити клеймо на своїй про­дукції. Це робилось для того, щоб можна було контролювати її якість. Якщо хтось робив брак, то можна було виявити, чия це про­дукція. Перші клейма були опу­клими і робилися дуже примітив­ним способом. На дні дерев’яної форми, у яку набивається гли­на, вирізався певний напис. Най­частіше це були ініціали виробни­ка, лише зрідка писали повністю прізвище, назву населеного пунк­ту. Ці дерев’яні ящики з клейма­ми були недовговічні. Тому зго­дом почали відливати кліше клейма з металу. Літери на плас­тині були опуклі, тому клеймо на цеглі виходило вдавленим. Якщо дерев’яний ящик розвалював­ся, то металеву пластинку можна було використати повторно.

— Кажуть, колись довкола Львова було зо тридцять цеге­лень?

— Близько двадцяти. Просто вони часто переходили від од­ного власника до іншого. Розквіт цегельної промисловості у Льво­ві почався з будівництва Цита­делі, це 1850-ті роки. Для її бу­дівництва потрібно було багато високоякісної цегли. А малень­кі кустарні цегляні підприємства з цим не справлялися. Тому на теренах нинішнього Парку куль­тури імені Б. Хмельницького по­чали з’являтися великі цегель­ні. Відповідно, перші клейма, які з’явилися на цеглинах у Львові, з’явились під час будівництва Ци­таделі. Найбільш поширені з них — без прізвищ виробників, про­сто римські цифри, наприклад, «ХІІІ», «VXХ», «ХXX». Окрім терито­рії парку культури, цегельні ста­ли з’являтися на Снопкові, тобто у нинішньому районі вулиці Сту­са, відкритого басейну «Динамо». Там були поклади глини. Загалом, уся гора, де зараз стадіон «Украї­на», складається з глини.

Після того, як збудували Цита­дель, всі цегельні почали працю­вати вже не на оборонні замов­лення, а на потреби цивільного будівництва. У другій половині ХІХ ст. у Львові почався будівельний бум.

Якщо 1883 року свою продук­цію у Львові рекламували дев’ять цегляних фірм, то 1901-го їх було вже 15, а 1912-го — 24. Най­більш відомим клеймом у Льво­ві є REISS, його ставила цегель­ня Якуба Рейсса, що на Снопкові. Утім, виробників цегли з таким прізвищем було близько п’яти, тобто варіантів клейма REISS тра­пляється декілька.

Другим за престижем був кон­курент Рейсса — Берл Нойво­нер, він ставив на свою продукцію клейма BN, NEUWOHNER та бага­то інших варіантів. Це виробни­цтво збереглося до нашого часу — це колишній кахельний завод на вулиці Стуса. Зараз це кера­мічна фабрика «ОКС», яка випус­кає кахлі.

Досить часто трапляється це­гла з клеймом відомого україн­ського архітектора, будівельного підрядника і власника керамічної фабрики Яна (Івана) Левинсько­го: J. Lewinski. i SP, тобто «Ян Ле­винський і спілка».

Загалом у міжвоєнний пері­од багато власників почали ста­вити клейма зі своїм прізвищем — кожен хотів залишитися в історії. Так, наприклад, з’явилася цегла з клеймами WALDMAN, WILCZEK, RUDY та інші. Не можу пройти повз свого однофамільця — був такий виробник цегли Хаїм Шму­левич Волков.

Тоді була цікава традиція: якщо підприємець організовував своє виробництво, зокрема цегель­ню, міг на честь «себе коханого» назвати одну з дільниць Льво­ва. Наприклад, Ґрудер на свою честь назвав район Ґрудерув­ка (клеймо Gruderowka). Був та­кий виробник Штіллєр — він на­звав свій район Штіллерівка. Були географічні клейма — цегель­ні, розташовані у різних районах Львова — HOLOSKO, KOZIELNIKI, SYGNIOWKA, KULPARKOW, WULKA, SICHOW тощо.

Таким чином клеймо стало не стільки способом ідентифікувати себе, як засобом реклами. Тому кожен виробник прагнув, аби його клеймо, за можливості, було витвором мистецтва.

Серед власників зустрічалися цікаві особистості. Власником це­гельні «Снопків» був литовський шляхтич Олександр Домашевич. Я з’ясував, що його цегельня була на місці вже знесеного ринку біля стадіону «Україна». Домашевич — учасник польського повстання 1863−1864 років, після його по­разки змушений був втікати до Га­личини. У Львові придбав ділянку на місці нинішніх вулиць Липо­ва Алея та Дністровська. Цей ра­йон досі зберігає назву Снопків. Домашевич збудував тут неве­личку економію (фільварок), який назвав «Ляуда» — на честь свого маєтку під Каунасом, який зму­шений був покинути. До речі, це­гла з клеймами LAUDA, SNOPKOW та DOMASZEWICZ також трапля­ється у Львові.

Клеймо KRASUCZYN — також «географічне»: це район біля ко­лишнього заводу «Полярон» і ву­лиці Тернопільської. Власником цегельні був Красуцький, який на свою честь назвав цей район — Красучин. Як на мене, це одне з найкрасивіших львівських клейм.

Одна з найцікавіших цеглин у моїй колекції - масонська, вона з Австро-Угорщини. На ній зо­бражені масонські символи — циркуль, всевидяче око та інші. Дуже рідкісним є львівське клей­мо, на якому маленькими літера­ми написано: WYSTAWA KRAJOWA 1877 DYPLOM HONOROWY1-SPULKA WYROBU CEGIEL MASZNOWYCH (Крайова вистав­ка 1877 року. Почесний диплом. Перша спілка з машинного ви­робництва цегли). Таке клеймо є тільки в мене і ще в одного колек­ціонера.

Окрема тема — так звані граф­ські клейма. Відомі магнати, мож­новладці також випускали цеглу і ставили клейма із зображенням своїх гербів та ініціалами. От, на­приклад, Роман Потоцький, який побудував Палац Потоцьких у Львові, на вулиці Коперника. На його клеймі - герб «Пилява», тоб­то семиконечний хрест, і літе­ри R і P. Схоже клеймо у Єжи По­тоцького. Оскільки Потоцькі були численною родиною і володіння в них були великі, то цегли з їхніми клеймами трапляються не тільки на Львівщині, а й далеко за її меж­ами.

Магнати Вішньовські з Крис­тинополя (наразі Червонограда) мали на клеймі свій герб «Прус», дуже схожий на Пиляву Потоць­ких. — п'ятиконечний хрест. Також часто трапляються цеглини з гер­бом «Корчак», що має угорське походження. На гербі - картуш із трьома горизонтальними смуж­ками, які символізують три голо­вні річки Угорщини.

— Який маєте найдавніший експонат?

— Це фрагменти античної че­репиці з давньогрецької Ольвії та Боспорського царства. Давні гре­ки часто використовували дахів­ку замість цегли. А найдавніша галицька пам’ятка — цеглина з іні­ціалами польського короля Ста­ніслава Ліщинського, знайдена під час розкопок одної з кам’яниць у центрі Львова. Її подарува­ли мені друзі-археологи. Досить давніми є й цеглини-«пальчатки», або «пальцівки». Їх виробляли у XVI-XVII ст. Їх ні з чим не сплута­єш, бо на верхній поверхні за­вжди є кілька слідів-борозденок від пальців. Майстер щільно на­бивав дерев’яну форму глиною, потім проводив зверху пальцями і зчищав зайву глину. Трапляють­ся такі «пальцівки» навіть у львів­ських будинках кінця XIХ — початку ХХ ст. Отже, цеглу «секонд-хенд» використовували в усі часи.

— Коли на львівській цеглі припинили ставити клейма?

— Невелика кількість цегелень пережила війну і вже в радянські часи працювала як державні це­гельні заводи. Там залишилися старі майстри. Як, наприклад, це­гельний завод на вул. Стрийській, поруч із видавництвом «Вільна Україна». До війни цей завод на­лежав спілці «Радзівілл, Віммер і Желєньскі». Декілька років тому його розібрали, зараз там квар­тал багатоповерхівок. Також після війни працював і завод на Баталь­ній, біля залізничного переїзду. Усі залізничні шляхи, які прокла­дені в районі вулиці Зеленої, бу­дувалися для обслуговування цегелень, яких там було дуже ба­гато.

Цегла, яку виробляли ці заво­ди, була трохи меншою від «поль­ської», але за якістю не поступа­лася їй. Клейма там були прості - поруч із написом «ЛЬВ» стави­лася цифра — номер заводу, на якому її було виготовлено.

— Скільки може коштувати найкрутіша цеглина з вашої ко­лекції?

— Поняття не маю. Одну (звіс­но ж — не найкрутішу) цеглину я колись виставив на OLX за дві ти­сячі гривень — ніхто не купив. Я лише один раз у житті купив це­глину і один раз продав. Заради інтересу. Причому спочатку ку­пив цеглину зі Східної Пруссії, а коли продавець довідався, що я колекціонер, то подарував мені її. Я тільки за пересилання по­штою заплатив. Та цеглина їхала до мене через чотири кордони… А не продаю я тому, що реставра­ція цегли займає дуже багато часу і коштує набагато дорожче, ніж за неї можна потім вторгувати.

— Які були цікаві випадки, пов’язані з вашим хобі?

— Завжди є небезпека під час перевезення цегли через кордон. Одну цеглину я особисто привіз зі Стамбула. Йшов вулицею, бачу купу цегли. Я взяв одну. Вони у них маленькі і грубенькі. А потім знайомі, з якими їздив, почали мене лякати, що мене з цією це­глиною не випустять. У них дити­на на пляжі назбирала камінчиків, і через те вони мали проблеми на кордоні. Але я у джинси ту цегли­ну загорнув, у багаж здав, і вона спокійно через кордон проїхала.

Трапляються і смішні випадки. Везеш цеглу у валізі, здаєш у ба­гаж. Носій дивується: «Яке важез­не! У вас що там — цегла?». «Так, цегла…» — відповідаю. Мені ніхто не вірить…