«Можливо, Олена Зеленська колись доросте… Не до моїх робіт, а до розуміння справжності українства…» (ВІДЕО)

Жінка, яка доводить, що українська автентика та вишиванка — це стильно та модно. Колекціонуванню вишивок та елементів народного строю присвятила все своє життя. Кореспондентка «ВЗ» побувала у майстрині Роксоляни Шимчук. Відверто поговорили про творчість, бізнес на карантині та політику.

— Скільки експонатів налі­чує приватна колекція Роксо­ляни Шимчук?

— Кілька тисяч. Точної кількос­ті і не скажу, колекція як дитина, вона весь час росте, змінюєть­ся, вдосконалюється. Інвента­ризації ніколи не любила, про­бували фотографувати, робити каталогізацію, але на це треба витратити неймовірно вели­кий шмат життя. Наразі це не на часі. Є справи більш нагальні. Не можу стояти осторонь тих про­цесів, які в країні відбуваються: війна, культурологічний занепад, і я вважаю за необхідне долуча­тися чим можу, бо у кожного свій фронт… У мене фронт тут.

— Колекціонування виши­ванок не можна розцінювати як класичний бізнес, але все ж у вас є приватна галерея, де виставляються дизайне­ри, ви також робите авторські прикраси. Як ваш бізнес пе­режив карантин?

— Відчули карантин як і всі, але не можу сказати, що мені на карантині було сумно. Ка­рантин дав змогу зробити те, що не зробили при постійно від­критій галереї. Суттєво онови­ли експозицію, витягнули ба­гато зі скринь, відкрили багато експонатів. Звичайно, великою часткою доходу галереї були туристи. У нас є некомерційна частина — люди кажуть «музей», а я — що це експозиція приват­ної колекції. Тому що ще багато треба зробити — і підписати екс­понати, і впорядкувати записи…

Мета нашої експозиції — по­казати велику і різну Україну у вишивках, у фактурах, у спосо­бах шиття. Якщо регіональні му­зеї скеровані більше на темати­ку свого краю, народні ремесла, народну творчість, то моя мета — зібрати шедеври народного мис­тецтва зі всієї України. Моїй ко­лекції трохи більше ніж 30 років, і не завжди була активна фаза ко­лекціонування… Мушу сказати без зайвої скромності: колекцію знають і в Україні, і за океаном.

— Повернувшись до теми бізнесу: туристи відпали, по­жертви, які йшли на експози­цію, скоротились…

— Пожертви на експозицію навіть не покривають витрат оренди та комунальних послуг. Тут маємо галерею, де просу­ваємо, пропагуємо роботи су­часних майстрів, українських дизайнерів. Звичайно, маємо комісійні і за рахунок них мож­ливість утримувати галерею… Під час карантину я приходила у галерею, ізольована від сус­пільства, і мала змогу підтяг­нути дуже складні замовлення намиста своїх клієнтів… Мушу сказати про лояльне ставлення «Опери пасаж» (торговий центр. — Авт.) до нашої галереї. На час карантину вони запровадили орендні канікули.

«У Львові патріотом бути легше все-таки, ніж у Кривому Розі»

— Ви загадали про відо­мих клієнтів. Отож Ада Рогов­цева, Ліна Костенко, Марина Порошенко, Катерина Ющен­ко, Ніна Матвієнко, Оксана Муха, Олег Скрипка, Іван Ле­ньо, Оксана Білозір, Влада Литовченко, Оксана Караван­ська… Це далеко не весь спи­сок знаменитостей, які но­сять прикраси від Роксоляни Шимчук. У переліку дві пер­ші леді… А чи зверталась вже Олена Зеленська?

— Ні. Ні Олена Зеленська, ні дружина Януковича, ні дружи­на Кравчука, ні Кучми до мене не звертались. Хотіла би помили­тись, але думаю, що це не їхня естетика. Хоча, можливо, Оле­на Зеленська колись доросте?.. Не до моїх робіт, а до розуміння справжності українства…

Мені пощастило: я народже­на у Львові, для мене українство було від народження. Не уявляю свого життя без Пасхи, Різдва, коляди, але усвідомлюю, що да­леко не кожному так пощастило, як мені: відчувати справжнє, го­ворити українською, бути у тому середовищі, яке створює Львів. Але я бачила багатьох людей, які до того доросли. У Львові патрі­отом бути легше, ніж у Донецьку чи Кривому Розі… Там, власне, якщо вже є українство, то дуже справжнє. Але там ще неора­не поле, і парості проростають, пройде ще не одне покоління… Хоча війна багато змінила у сві­домості, у розумінні справжньо­го ворога.

— Ви були біля витоків «То­вариства Лева», Студентського братства, учасником «Революції на граніті», Пома­ранчевої революції, Революції Гідності, допомагали військо­вим на фронті… Теперішні по­літики такий позитивний бек­граунд використовують як політичний трамплін. Чи не плануєте йти у політику?

— Не піду. На своєму місці можу зробити більше. З одного боку, можливо, це трохи боягузт­во. Одна старша людина пита­ла мене, чому не йду в політи­ку, я відповіла, що там бруд, це не моє… Дуже багато гідних лю­дей, яких знаю, не йдуть у політи­ку через те, що самодостатні без політики. А мені сказали правду, що це замкнуте коло: що як чес­ні, порядні люди свідомо усува­ємось від політики, тому що ро­зуміємо, що там брудна гра… Можливо, ми втікаємо від тої бо­ротьби, але я себе там не бачу… Я не зможу битись на трибунах. Коли є відверте хамство і брехня, я гублюся серед цього.

Я люблю творити красу. Ко­жен живе своїм, знаю, що цим можу заразити людей. У мене були люди, які казали: до при­ходу до вас ми думали, що укра­їнська вишивка — це щось дуже смішне…

Приходило багато іноземців, які не мають жодної краплі укра­їнської крові. Побувавши тут, вони починають переповнюва­тися повагою до нашого народу.

Тож політика не в моїх планах. Хоча ніколи не кажи «ніколи». А пропозиції були. І на місцеві ви­бори від різних партій, але на­разі ні.

Я ще не готова повністю від­датися громадській діяльності. У мене є чоловік, якого дуже лю­блю, сім’я, без якої я ніщо, мої діти, які потребують маминої опі­ки. Не лише наше життя важливе для України, а й майбутнє важ­ливе для України. І від того, як я виховаю своїх дітей, також зале­жить, кому Україну передамо.

«Чи не вперше мені стало соромно за мій народ»

— Ми з вами розмовляємо напередодні Дня Незалеж­ності… Минулого року тра­диційного параду ми не поба­чили, натомість був захід від влади, який я би охаракте­ризувала як парад «білих пі­онерів»…Зараз масова куль­тура опускається до рівня 95 Кварталу, коли «какая разні­ца»… Як ви ставитесь до цієї тенденції? Чи не сприймаєте це боляче?

— Навіть не знаю, чи це слово відповідає цьому стану. Я пла­кала перед телевізором, коли був гідний парад, бо це було святе, особливо в час війни, у День Незалежності. Коли ти бачиш, що от нарешті почало­ся, хай з помилками, хай з пре­тензіями, але багато зроблено, держава постає і на міжнарод­ному рівні, і потім, коли це враз обвалюється… Це справді дуже боляче.

Я все життя пишалась україн­ським народом і своєю причет­ністю до нього, але на минулих виборах президента так багато українців віддали голоси люди­ні, яка навіть не озвучила своєї програми, вектору розвитку… Люди проковтнули цю зневагу до себе, віддали свої голоси за людину, яка їх в принципі зне­важає… Чесно, чи не вперше мені стало соромно за мій на­род. Я пишалась цим народом у часи Революції Гідності, коли слово «Україна», «українець» на весь світ було говорити гордо… Я ніколи того народу не зречу­ся, але був момент відчаю і не­розуміння, що відбувається, що з нами зробили…

«Ніхто не знав, що таке баламути, тепер всі їх хочуть»

— Яку найпопулярнішу річ виготовляєте на замовлення?

— Після інавгурації Петра Олексійовича, коли Марина Порошенко була у моїй робо­ті з баламутів — це найпопуляр­ніша річ. Це антикварний білий камінь. Пішов такий бум, що мені навіть один колекціонер казав, що «ви з тими баламута­ми наробили біди на всю Укра­їну». До того часу ніхто не знав, що таке баламути, а тепер всі їх хочуть.

— Скільки коштує найдо­рожча вишиванка у колекції?

— Я жартую: а ми купуємо чи продаємо? Є речі, за які мені давали явно більше ринкової вартості, але я колись прийня­ла рішення: те, що у колекції, не продавати. Маю надію, що у житті не буде такої ситуації, коли мені доведеться продавати ко­лекцію. Якби я продавала задо­рого найбільші шедеври, то моя колекція би змаліла.

Якщо говоримо про виши­ванки, то тисячі три доларів одна вишиванка ХІХ століття, автентична.

— Наприклад, якщо Роксо­ляні Шимчук треба, то вона витягне і три тисячі доларів?

— Скажу таку річ, яка мені на­справді не на руку, але вже де­які люди пропонують і розумі­ють, що я хочу… Я знаю, що воно стільки не коштує, але якщо мене защемило і якщо ту со­рочку не можу випустити з рук, то у глибині душі мені все одно, скільки вона коштує, і я знаю, що вона не може просто піти з моєї колекції.

— А найцінніша в емоційно­му плані вишиванка?

— Перша моя, з якої все поча­лось. Вона не експонується, бо дуже скромна.