Східна казка старенького Мардіна

Бачили казку про Алі-Бабу і 40 розбійників? От і я, коли потрапила у турецьке місто Мардін, яке справедливо називають серцем північної Месопотамії, відчула себе одним з героїв цієї казки. Бо у лабіринті кам’яних вуличок Мардіна стирається межа між реальністю і східною казкою…

Мардін, як і всі поселення на Великому Шовковому шляху, дуже старенький. Згадка про поселення, за сло­вами гіда, на місці теперішньо­го міста зустрічається ще у пер­сів, ассирійців та візантійців. А формування міста у тому вигля­ді, в якому воно є зараз, почало­ся ще на початку нашої ери. Гід Мустафа показав нам фортецю, що у прямому сенсі цього сло­ва нависає над містом. Начебто її «дата народження» — 4500 ро­ків до нашої ери. Хоча сам Мар­дін, за словами Мустафи, був за­снований вже у ІІІ столітті нашої ери — ассирійськими християна­ми. А потім за місто воювали всі, хто поклав на нього жадібне око.

Однак, попри такий поваж­ний вік, старенький Мардін до­бре зберігся і 1960 року був вне­сений до спадщини ЮНЕСКО як місто (друге після Венеції. — Г. Я.), що повністю зберегло до нашого часу свій історичний ви­гляд і шарм. Якби місто опису­вав поет, то сказав би, що Мар­дін — це поезія у камені. Це час, що завмер у місті назавжди, це історія, описати яку не вистачить газетної шпальти і часу… І найго­ловніше, уся ця велич — зовсім не декорації до пригодницько­го фільму. У Мардіні — все живе, справжнє, таке, що приваблює невідомістю.

У Мардіні не типова для Ту­реччини забудова. У місті середньовічні мечеті «жи­вуть» по сусідству зі старовин­ними церквами відразу чотирьох християнських конфесій, а на ву­лицях можна почути кілька мов. А через колір будинків (усі збу­довані з жовтого вапняку) Мар­дін справедливо називають Міс­том сонця.

У Мардіні — багато музеїв, од­нак найкращим є старе місто. Бо це музей просто неба! Од­нак ходити старим містом не так просто. Потрібна добра фі­зична підготовка, оскільки міс­то «приліплене» до схилу дово­лі крутого пагорба. Але навіть ті «муки» видряпування дуже кру­тими, дивними, а подекуди дуже незручними сходами вгору вар­ті того. Складається враження, що ви потрапили у кадри старо­винного фільму (чи казки, як я вже казала), бо тут можна загу­битися у багаторівневих пере­ходах, смішних, ніби іграшкових подвір’ях, вузеньких закамар­ках…

А найголовніше, що у Марді­ні нічого не треба уявляти, як в інших містах і країнах. До при­кладу, жінка вийшла і зачинила за собою двері будинку, в якому вже сім сотень років живе вся її родина. А двері схожі одні на од­них, як у казці про Алі-Бабу… А поруч діти копають м’яч на ву­зеньких і подекуди вертикальних вуличках. Кожен з них особливо старанно пильнує той м’яч, бо добре знає: якщо полетить вниз, то доведеться, як і сотні років тому, бігти за ним, а потім круто підійматися вгору.

Мардінськими вулицями, що часто перетворюються на су­цільні сходи, як і тисячу ро­ків тому, не їздять машини. І не тому, що тут суворі поліцейські, а тому, що не лише машини, а й навіть скутер чи ровер не прої­дуть! А сміття вивозять на собі віслючки.

Ісламську атмосферу тут «розбавляють» християнські храми і монастирі, збудовані ще у ІІІ столітті нашої ери, коли на ці зем­лі прийшли вірмени і ассирійці. У місті є храм Діви Марії, святого Йосифа, апостолів Петра і Пав­ла… Та, мабуть, найбільшої ува­ги заслуговує діючий монастир Дейрулзафаран. Я би навіть ска­зала, що це не монастир, а палац якогось знатного повелителя. Бо так виглядає, що у цьому чарів­ному палаці треба не молитися, а знімати мелодрами про життя-буття заможних турків.

Найстаріший у світі мо­настир Дейрулзафаран — один з найзнаменитіших центрів Сирійської православної церкви — з 1160 аж до 1932 року був офіційної резиденцією її па­тріарха. Тепер цей храм підтри­мує місцева ассирійська общи­на і діаспора. Монастир діючий. І, що найголовніше, у монасти­рі не лише ченці, а й черниці. До пандемії, за словами Муста­фи, там було 64 монахи чоловічої статі. Скільки залишилося зараз — невідомо. Наш гід теж не знав, скільки ж тут черниць.

За словами Мустафи, на міс­ці, де тепер стоїть монастир, ко­лись був храм, присвячений ас­сирійському богу сонця Шамашу. Римляни, які завоювали ці зем­лі, перебудували його на фор­тецю, а приблизно 493 року мо­нах Шлеймун збудував тут першу церкву, і саме цю дату вважають датою заснування монастиря.

Це намолене місце з дуже ве­ликою енергетикою. Коли захо­диш на територію, ніби забува­єш про все на світі. Хоча і тут є свої «устави». Насамперед, вхід на територію платний. Як і при кожному монастирі, є невеличкі крамнички з атрибутикою і суве­нірами, а також кафе біля входу. Зайти на територію монасти­ря можна не тоді, коли захочеш. Там є відповідні години відвіду­вання, як правило, після Служби. Можна, правда, залишитися і на саму Службу, але одягнутися для цього треба відповідно.

«Народна» назва Дейрулза­фаран з’явилася у ХV століт­ті, а перекладається як «шаф­рановий монастир». Начебто пов’язана вона з величезною кількістю шафрану, що ріс на схилах місцевих гір у ті часи.

У монастирі є церква, яку, за офіційними даними, збудували на початку VІ століття. Не знаю, скільки разів її перебудовували і добудовували, але у ній і досі моляться ченці. Одного старень­кого ми зустріли перед входом у храм. Однак найбільшим зди­вуванням (а може, подарунком) для нас стала 10-хвилинна мо­литва дуже молодого ченця ара­мейською мовою — мовою, якою розмовляв Ісус Христос! Він, за словами Мустафи, єдиний у мо­настирі, хто вивчив арамейську.

У церкві є крісло, прикраше­не коштовностями. Це — патрі­арший трон, якому 350 років, ви­готовлений з дерева грецького горіха. На троні нам, звісно, по­сидіти не дозволили, зате мали можливість його сфотографува­ти. За словами гіда, у цьому кріс­лі за всі вісім століть сиділо 122 патріархи Сирійської православ­ної церкви, починаючи від свято­го Петра — першого патріарха Ан­тиохії. Ще у церкві є крісло, якому майже 500 років, однак воно не має стільки коштовної декорації, бо належало митрополитам.

Східний колорит без придбання сувенірів якось навіть не вкладається у го­лові. І Мардін — не виняток, він теж має свою «родзинку». Точні­ше, мигдаль у блакитній матовій глазурі, яку виготовляють лише з натуральних інгредієнтів. І при­дбати цей смаколик по 8 євро за кілограм можна і на ринку, і в ма­газині. Загалом, ставлення до цього горішка тут особливе. І це ще одна з «фішок» цього регіо­ну. Можна також придбати нату­ральне мило, яке варять також з мигдалю. Правда, пахне це мило чомусь не мигдалем, а чимось незрозумілим…

Знайшли ми і сучасний пам’ятник — Шахмеран. Це по­пулярна у цих краях міфологіч­на істота, напівзмія-напівжінка. Начебто повелителька Країни змій і берегиня мудрості. Чому пам’ятник Шахмеран встанови­ли у Мардіні? Бо, за однією з ле­генд про цю казкову істоту, на­чебто саме в околицях Мардіна, а точніше, на горі, де мардінська фортеця, жила Шахмеран. Тому здавна у цьому місті Шахмеран зображали на вишивках, посу­ді, сувенірній продукції і навіть на ювелірних прикрасах.

Читайте також: Сандомир — музей просто неба, що розлігся на семи пагорбах

Редакція газети «Високий За­мок» дякує туристичним фірмам SV-Travel-Lviv та Carettatour за організацію цікавої подорожі.