Сомалійка з двома дітьми тулиться у хаті-розвалюсі...

У місті Перемишлянах на Львівщи­ні живе сомалійка Арафа Шире. Сюди її закинуло нелегке життя. Із малими дітьми опинилася у жах­ливих побутових умовах з дідом, від якого змушена терпіти кривду й приниження… Навіть отримання громадянства для неї виявилося справою надважкою. Хоч уже 14 років живе в Україні та є мамою ді­тей українця.

— Моя Батьківщина — Сомалі, — роз­повідає Арафа. — Була війна, і мої батьки як біженці попросили при­хистку в Саудівській Аравії. Виростили сімох дітей. Я поїхала в Україну, бо хо­тіла вчитися. Подала документи у Тер­нопільський державний медичний уні­верситет імені Горбачевського. Але диплом отримати не встигла.

— Я закохалася, — зізнається. — З Юрою познайомилася у Тернополі. Працював у магазині побутової техні­ки. Почали зустрічатися, а потім я зро­зуміла, що вагітна.

Одружуватися Юрій не поспішав. Хоча й Арафу з дитиною не покинув. Рідним жінки важко було зрозуміти, як це — жити на віру… А та почувала­ся щасливою. Після народження пер­вістка Адама Юрій таки покликав до шлюбу.

Подружжя мешкало в однокімнат­ній квартирі. Разом з ними — чоловіко­ва мама та сестра. Через побутові не­зручності й почалися сімейні сварки. А ще помер тато Арафи, який раніше платив за її навчання. І вона зрозумі­ла, що після декрету не зможе поновитися на навчанні, платити за неї ні­кому.

Арафа розуміла, що вони з чоло­віком віддаляються одне від одного. Просила його відділитися від матері — йти жити своєю сім’єю окремо. Але Юра її не почув.

— Я мусила пильнувати дітей, — гар­ною українською розповідає жінка. — Думала, як мають вчитися? Їм треба ходити до школи, мати своє робоче місце, кожному — окреме ліжечко. Але піти на роботу й винайняти сама окре­ме житло не могла, бо досі не маю українських документів.

Погодився прийняти онукову жінку з дітьми дід Станіслав із Перемишлян. І Арафа зібрала речі й перебралася з сином та донечкою до нього у двокім­натну квартиру. Тут Юрина родина не­вістку та дітей Адама та Алізу зареє­струвала.

Умови проживання там важкі. Дідо­ві понад 90 літ. Стіни давно не бачили ремонту, усе розвалюється, сиплеть­ся. У кімнатах холоднеча, гарячої води нема, бо колонка давно вийшла з ладу. А тут ще й дід почав викидати коники.

— Почав… чіплятися. А для мене це нестерпно. Мушу закриватись у кім­наті, діти починають діда боятися. Хоч він не б’ється, але словами принижує, — плаче Арафа. — Кричить, що вижене мене як собаку. Я би рада кудись по­їхати, хоч в іншу область. Та хто мене з дітьми без документів куди візьме?

Виявляється, Арафа має папери лише як біженка.

— Я вже кілька років подаю на укра­їнське громадянство, — розповідає. — Але приходить відписка, що рішен­ня приймає президент, мовляв, ніх­то на це не може вплинути. А недавно з’ясувалось, що, оформляючи мої па­пери, припустилися помилок — у моє­му імені та імені доньки.

— А чоловік дає про себе знати? Хоч чимось допомагає? — запитую.

— Ми рік прожили окремо — я тут, він там. Я подала на розлучення. Уже три роки як ми офіційно не чоловік і дру­жина. За цей час до дітей він приїж­джав лише раз. Пішов до сина в шко­лу, потім ми всі вчотирьох погуляли в парку. І все, — розповідає Арафа.

— А грошима допомагає?

— Платить на дітей аліменти. Але що тих грошей?

Під своє шефство сім’ю тепер взя­ла мерія. За підтримки міського го­лови Перемишлян Олександра Зо­зулі Арафу Шире взяли на роботу. Хоч не в білому халаті, а з віником та шва­брою, все ж почувається значно впев­ненішою і захищенішою.

Читайте також: Коли лікар Сандурський їхав до Львова на нараду, його ведмідь залазив на сосну і виглядав господаря…