Коли лікар Сандурський їхав до Львова на нараду, його ведмідь залазив на сосну і виглядав господаря...

«Раз добром нагріте серце вік не прохолоне!». Слова Великого Кобзаря немовби сказані й про світлої пам’яті Юрія Сандурського — видатного львівського нейрохірурга, який за свою багаторічну медичну практику врятував тисячі життів. Місію повертати людям здоров’я продовжують його дружина, сестра, донька, зять. Добро від родини Сандурських виявляється не тільки у порятунку пацієнтів, а й у повсякденних «побутових» вчинках, на які теж треба мати особисту відвагу і щиру душу.

Кілька тижнів тому ми у «Високому Замку» напи­сали про те, як вдова Юрія Михайловича — пані Марта, зна­ний у Львові ендокринолог, не­зважаючи на захворювання ко­відом, разом з онуком Тарасом заопікувалися бездомним хво­рим собакою, який помирав на вулиці. Ця сім’я повернула дво­рнягу з того світу, а потім у сво­їй львівській квартирі доглядала і шістьох цуценят, яких несподі­вано народила їхня чотирилапа улюблениця. Минулого тижня виплеканих песиків розібрали зворушені цією історією інші до­брі люди — лікарка і двоє фер­мерів з-під Бібрки. Через нашу газету пані Марта просила по­дякувати їм. І наприкінці розмо­ви згадала, що свого часу на їх­ньому обійсті упродовж восьми років жив карпатський… вед­мідь.

Коли у кашу забували покласти цукор, клишоногий тарабанив мискою…

Свою професійну кар’єру ви­пускник Львівського медінсти­туту Юрій Сандурський починав 1961 року у віддаленій гірській амбулаторії Турківського ра­йону. Лікував жителів сіл Яво­ри, Ісаїв, Ясінки. Місцеві бойки дуже любили «пана дохтора» — не тільки за те, що швидко ста­вив їх на ноги, а й через велику приязнь цього чоловіка. Якось принесли йому додому двотиж­невого віку ведмежатко. Мати-ведмедиця загинула під час по­лювання, а її осиротілий малюк від голоду верещав на весь ліс. Бойки вирішили, що дати раду може йому тільки лікар зі Льво­ва.

Малюка назвали Михась­ком. На перших порах годува­ли його молоком з пляшки. Так прив’язався до господаря, ін­ших членів родини, що не відхо­див від них, бавився як дитина. Одного разу Михаськові забули покласти до каші грудку цукру, то він так розсердився, що гри­мав тарілкою-мидницею, жбур­ляв нею. Лише коли принесли рафінаду, знову став слухня­ним, давав себе обійняти.

Тодішня всесоюзна газета «Медичні кадри» написала про цю дружбу таке: «Грізний гос­подар карпатських лісів є дуже довірливим і добродушним. Ви­дно, молодий лікар Юрій Сан­дурський зумів знайти ключ до важкого характеру свого вихо­ванця».

Були і комічні трафунки. Ми­хаськові дозволяли вільний ре­жим пересування. Частенько обходив лікарню і придивляв­ся, хто приходить сюди. У не­знайомців, які йшли провідувати хворих, бувало, відбирав коши­ки, з яких пахло так смачно… Го­ловного лікаря амбулаторії Сан­дурського часто викликали на службові наради до Львова. Як тільки пан Юрій покидав домів­ку, Михасько вилізав на ближню сосну, весь день сидів там, нічо­го не їв, не пив — все виглядав господаря.

Велика зайнятість на роботі не давала змоги завідуючому медамбулаторією приділяти велику увагу ведмедеві. Тому доглядати Михаська Юрій Михайлович попросив місце­ву жительку Анну Галишин. Ця жінка драматичної долі за­слуговує на те, щоб згадати її окремо.

Комендант ГУЛАГівського табору і його дружина молилися на засуджену «бандерівку»

У молоді свої літа пані Анна була зв’язковою УПА. Її чолові­ка вбили, а вона із грудною ди­тиною втекла. Згодом дружину загиблого повстанця таки за­арештували і відправили у Си­бір. А її крихітку взялася догля­дати сестра.

— Дивні пригоди були з Ан­ною у далекій чужині! — розпо­відає кореспондентові «Висо­кого Замку» Марта Сандурська. — Комендант того ГУЛАГівсько­го табору помітив, яка порядна і хазяйновита ця жінка і взяв її до себе — виховувати двох веред­ливих своїх дітей. Дружина не могла з ними впоратися. Жила Анна у будинку коменданта, до­глядала чужих малюків. Багато із тих смачних страв, які готува­ла ця бойківська ґаздиня, росі­яни ніколи в житті не пробува­ли. Сім’я коменданта полюбила «бандерівку». Коли 1956 року, після розвінчання культу Ста­ліна, її відпускали із заслання додому, у Західну Україну, пла­кала за нею. А діти радянсько­го коменданта лементували на всю хату: «Бабушка, оставайся с нами!».

У рідних Ясінцях Анна Гали­шин радості не пізнала. Ніхто з родини не хотів узяти її жити до себе… Учорашня каторжанка не мала де подітися. І тоді сло­во сказав молодий лікар Юрій Сандурський. Узяв Анну на ро­боту санітаркою. В амбулато­рії, у тамтешній комірці, дозво­лив їй жити. А з часом допоміг цій жінці купити хатину в Ісаях — під горою над потічком.

Анна Галишин працювала санітаркою, а заодно догляда­ла ведмедя Михаська. Та дов­го жити біля цих людей приру­ченому карпатському велетню не довелося: пана Юрія запро­сили на роботу до Львова. І Ми­хаська вимушено віддали до цирку…

Читайте також: На Рівненщині готують страви бійців УПА