Диярбакир – як інша країна у Туреччині

Подорож у неофіційну столицю турецьких курдів

Ми вже звикли до назв турецьких міст, куди мало не кожен другий літає відпочивати — Аланья, Бодрум, Кемер, Стамбул… Тож поки я навчилася правильно вимовляти Диярбакир, минуло мало не пів дня. Саме у це старовинне місто, оточене масивною стіною з чорного базальту, за якою заховався лабіринт вимощених величезного розміру бруківкою вулицями з чудовими мечетями, церквами, прямувала наша група. За словами турецького гіда Мустафи Аккаї, ця стіна за величиною займає друге місце у світі після Китайської. Її ширина сягає трьох, а подекуди і п’яти метрів. Висота доходить до 12-ти. І тягнеться вона аж шість кілометрів! У липні 2015 року стіна-фортеця разом із садами Хевсель, що розрослися на березі Тигру, поповнили список Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Диярбакир «розлігся» на ріці Тигр, що у південно-східній частині Туреччини. Місто вважають неофіційною столицею регіону, де більша час­тина населення — етнічні курди.

Під час археологічних розко­пок було встановлено, що давнє поселення саме у цих місцях було ще у VІІ столітті до нашої ери.

Історія Диярбакира — понад п’ять тисячоліть. За цей час міс­то переходило, як вимпел, від однієї держави до іншої не один раз. Арамейці, ассирійці, рим­ляни, перси, араби, османи — усі, хто володів Диярбакиром, залишали тут свій слід. З таким архітектурним багажем Дияр­бакир стовідсотково міг би ста­ти туристичною Меккою, якби не конфлікт між курдськими се­паратистами і турецькою вла­дою, який триває тут понад со­рок років. Курди — народ, який живе на території Туреччини, Сирії, Іраку та Ірану. Територію, на якій вони живуть, вони ж самі називають Курдистаном і мрі­ють, що колись Курдистан отри­має незалежність чи бодай пра­во на автономію у межах країн, які ділять його тепер. Власної держави у курдів не було. На по­чатку ХХ століття більшість жи­телів Диярбакира були вірме­нами. Багатьох вірмен вбили курди, декому пощастило втек­ти, а курди оселилися у цьому місті. У 80-х роках минулого сто­ліття основні бойові дії тривали у сільській місцевості, Диярба­кир начебто жив спокійним жит­тям. Хоча у самому місті протя­гом 15 років було встановлено надзвичайний стан, який відмі­нили лише 2002 року. Тут і зараз час від часу трапляються терак­ти. Така непевна ситуація від­лякує потенційних туристів з-за кордону.

Для місцевого населення за­непад туризму — це удар по до­бробуту. Натомість для мандрів­ників — унікальна можливість доторкнутися до справжньої, не знищеної навалою «панаєхав­ших» культури. Бо тут не атаку­ють продавці, вигукуючи одну чи дві завчені фрази російською. З місцевими продавцями, як пра­вило, можна тільки «поспілкува­тися» жестами — «на міґах», або, як у нашому випадку, скориста­тися допомогою гіда Мустафи.

Західна частина Диярбакира не особливо приваблива — су­часне місто давно вихлюпнуло­ся за стіну, що його обрамляє, а багатоповерхівки нових районів закрили собою старий квартал.

У мечеті Улу жінкам, які прийшли у шортах, видають спеціальні халати. Фото автора
У мечеті Улу жінкам, які прийшли у шортах, видають спеціальні халати. Фото автора

Однією з туристичних «родзинок» у Диярбакирі є мечеть Улу (Велика). Її збудував у 1091 році Мелик-шах, який захопив міс­то. Однак існує легенда, що цю мечеть збудували на фундамен­ті зруйнованої у 639 році візан­тійської церкви Святого Фоми. У мечеті і сьогодні моляться. Ту­ристкам з нашої групи, які були одягнуті у шорти, на вході видали відповідний одяг — халати з капю­шоном кольору морської хвилі. Усі решта змушені були покрива­ти голови хустинами, завбачли­во покладеними на стелажі перед входом у жіночу частину мече­ті. Кожна хустина була запакова­на у поліетиленовий пакет (зго­дом використану хустину треба було покласти у кошик для пран­ня). Перед порогом усі залиши­ли взуття. Чоловіки, щоб зайти у мечеть, повинні помити руки, об­личчя, обов’язково ноги. Посе­редині подвір’я є джерело і лави, де можна виконати цей обряд.

Зовсім інше враження у мене залишилося піс­ля відвідин ще одного уні­кального міста — Мидьята. Це музей просто неба. Теперіш­ні жителі Мидьята, за словами гіда, не мають жодної дотичнос­ті до його корінного населення. Ще у 1900 році 90 відсотків жи­телів міста були християнами — ассирійцями і вірменами. На сьогодні християнських родин залишилося менше ста з 50-ти­сячного населення.

Старовинне місто Мидьят — на сході сучасної турецької про­вінції Мардін. Точна дата його заснування невідома, однак у хроніках Ассирійської держа­ви Мидьят згадується як добре укріплене місто, оточене чис­ленними селами.

На вулиці, розстеливши простирадла біля муру, старші жінки пряли верблюжу вовну. Фото автора
На вулиці, розстеливши простирадла біля муру, старші жінки пряли верблюжу вовну. Фото автора

Зараз місто начебто розділи­лося на дві частини — стару, за­селену виключно курдами, і ара­бами, які живуть у новій частині міста. А самих турків у Мидьяті від сили — один на десять осіб. Дві частини міста розділяє до­вжелезна алея, що тягнеться на кілька кілометрів. Пустирі актив­но забудовують, тож обидві час­тини міста майже з’єдналися.

Тут збереглася незвична се­редньовічна забудова. Коли ми йшли вузенькими вулицями, ви­стеленими бруківкою великих розмірів, складалося враження, що потрапили в Єрусалим. В од­ній з приватних шкіл діти вивча­ють туройо — діалект арамейської мови, тобто мови Ісуса Христа, якою і досі послуговуються під час церковних богослужінь асси­рійці. Місцеві готелі також дуже колоритні, бо облаштовані у бу­дівлях ХVІ-ХVІІ століть.

Молодята у Конукеві – як у королівському палаці. Фото автора
Молодята у Конукеві – як у королівському палаці. Фото автора

За словами Мустафи, у Ми­дьят люди приїжджають насоло­дитися унікальними пам’ятками архітектури. Одним із найкращих кам’яних будинків є дім Конуке­ві. Це гостьовий дім ассирійсько­го бізнесмена, який збудовано на найвищій точці старого міста. Кілька років тому господар про­дав цей величезний особняк дер­жаві за копійчану суму — 15 тисяч доларів. Конукеві фігурує у бага­тьох турецьких серіалах (найві­доміший з них — серіал «Сила». — Г. Я.), тому довший час двері для туристів були зачинені. Тепер сюди на фотосесію приходять молодята.

Директор турецької турис­тичної фірми Cfrettatоur Алі Кю­чук зробив нам подарунок — у сувенірній крамниці Конукеві купив хустки, які носять заміж­ні туркені. Власник крамнички пов’язав кожній з нас таку хустку і Алі пожартував, що ми «успіш­но пройшли посвяту у туркені».

Попри усілякі «страшилки», регіон безпечний для туристів. Тут життя пливе своїм руслом. Незважаючи на близькість до кордону із Сирією, не побачиш ані військової техніки, ані блок­постів на дорогах. Не ходили ву­лицями військові патрулі. Нічого такого, щоб вказувало на поси­лені заходи безпеки. Натомість на вулиці, розстеливши прости­радла біля муру, старші жінки пряли верблюжу вовну. Ми хоті­ли їх сфотографувати. І, мабуть, вони були не проти, але… за гро­ші. Оскільки ми і не думали їм платити за фотосесію, одна з них почала сваритися з нами і навіть помахала палицею… Натомість у місцевому ресторані дівчата під­ходили до нас і жестами просили дозволу зробити з нами селфі.

Редакція газети «Високий Замок» дякує туристичним фір­мам SV-Travel-Lviv та Cfrettatour за організацію подорожі.

Читайте також: Унікальні мозаїки Газіантепа, фісташкова кава й храм, якому понад 12 тисячоліть (фото)

Схожі новини