Диярбакир – як інша країна у Туреччині

Ми вже звикли до назв турецьких міст, куди мало не кожен другий літає відпочивати — Аланья, Бодрум, Кемер, Стамбул… Тож поки я навчилася правильно вимовляти Диярбакир, минуло мало не пів дня. Саме у це старовинне місто, оточене масивною стіною з чорного базальту, за якою заховався лабіринт вимощених величезного розміру бруківкою вулицями з чудовими мечетями, церквами, прямувала наша група. За словами турецького гіда Мустафи Аккаї, ця стіна за величиною займає друге місце у світі після Китайської. Її ширина сягає трьох, а подекуди і п’яти метрів. Висота доходить до 12-ти. І тягнеться вона аж шість кілометрів! У липні 2015 року стіна-фортеця разом із садами Хевсель, що розрослися на березі Тигру, поповнили список Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Диярбакир «розлігся» на ріці Тигр, що у південно-східній частині Туреччини. Місто вважають неофіційною столицею регіону, де більша час­тина населення — етнічні курди.

Під час археологічних розко­пок було встановлено, що давнє поселення саме у цих місцях було ще у VІІ столітті до нашої ери.

Історія Диярбакира — понад п’ять тисячоліть. За цей час міс­то переходило, як вимпел, від однієї держави до іншої не один раз. Арамейці, ассирійці, рим­ляни, перси, араби, османи — усі, хто володів Диярбакиром, залишали тут свій слід. З таким архітектурним багажем Дияр­бакир стовідсотково міг би ста­ти туристичною Меккою, якби не конфлікт між курдськими се­паратистами і турецькою вла­дою, який триває тут понад со­рок років. Курди — народ, який живе на території Туреччини, Сирії, Іраку та Ірану. Територію, на якій вони живуть, вони ж самі називають Курдистаном і мрі­ють, що колись Курдистан отри­має незалежність чи бодай пра­во на автономію у межах країн, які ділять його тепер. Власної держави у курдів не було. На по­чатку ХХ століття більшість жи­телів Диярбакира були вірме­нами. Багатьох вірмен вбили курди, декому пощастило втек­ти, а курди оселилися у цьому місті. У 80-х роках минулого сто­ліття основні бойові дії тривали у сільській місцевості, Диярба­кир начебто жив спокійним жит­тям. Хоча у самому місті протя­гом 15 років було встановлено надзвичайний стан, який відмі­нили лише 2002 року. Тут і зараз час від часу трапляються терак­ти. Така непевна ситуація від­лякує потенційних туристів з-за кордону.

Для місцевого населення за­непад туризму — це удар по до­бробуту. Натомість для мандрів­ників — унікальна можливість доторкнутися до справжньої, не знищеної навалою «панаєхав­ших» культури. Бо тут не атаку­ють продавці, вигукуючи одну чи дві завчені фрази російською. З місцевими продавцями, як пра­вило, можна тільки «поспілкува­тися» жестами — «на міґах», або, як у нашому випадку, скориста­тися допомогою гіда Мустафи.

Західна частина Диярбакира не особливо приваблива — су­часне місто давно вихлюпнуло­ся за стіну, що його обрамляє, а багатоповерхівки нових районів закрили собою старий квартал.

Однією з туристичних «родзинок» у Диярбакирі є мечеть Улу (Велика). Її збудував у 1091 році Мелик-шах, який захопив міс­то. Однак існує легенда, що цю мечеть збудували на фундамен­ті зруйнованої у 639 році візан­тійської церкви Святого Фоми. У мечеті і сьогодні моляться. Ту­ристкам з нашої групи, які були одягнуті у шорти, на вході видали відповідний одяг — халати з капю­шоном кольору морської хвилі. Усі решта змушені були покрива­ти голови хустинами, завбачли­во покладеними на стелажі перед входом у жіночу частину мече­ті. Кожна хустина була запакова­на у поліетиленовий пакет (зго­дом використану хустину треба було покласти у кошик для пран­ня). Перед порогом усі залиши­ли взуття. Чоловіки, щоб зайти у мечеть, повинні помити руки, об­личчя, обов’язково ноги. Посе­редині подвір’я є джерело і лави, де можна виконати цей обряд.

Зовсім інше враження у мене залишилося піс­ля відвідин ще одного уні­кального міста — Мидьята. Це музей просто неба. Теперіш­ні жителі Мидьята, за словами гіда, не мають жодної дотичнос­ті до його корінного населення. Ще у 1900 році 90 відсотків жи­телів міста були християнами — ассирійцями і вірменами. На сьогодні християнських родин залишилося менше ста з 50-ти­сячного населення.

Старовинне місто Мидьят — на сході сучасної турецької про­вінції Мардін. Точна дата його заснування невідома, однак у хроніках Ассирійської держа­ви Мидьят згадується як добре укріплене місто, оточене чис­ленними селами.

Зараз місто начебто розділи­лося на дві частини — стару, за­селену виключно курдами, і ара­бами, які живуть у новій частині міста. А самих турків у Мидьяті від сили — один на десять осіб. Дві частини міста розділяє до­вжелезна алея, що тягнеться на кілька кілометрів. Пустирі актив­но забудовують, тож обидві час­тини міста майже з’єдналися.

Тут збереглася незвична се­редньовічна забудова. Коли ми йшли вузенькими вулицями, ви­стеленими бруківкою великих розмірів, складалося враження, що потрапили в Єрусалим. В од­ній з приватних шкіл діти вивча­ють туройо — діалект арамейської мови, тобто мови Ісуса Христа, якою і досі послуговуються під час церковних богослужінь асси­рійці. Місцеві готелі також дуже колоритні, бо облаштовані у бу­дівлях ХVІ-ХVІІ століть.

За словами Мустафи, у Ми­дьят люди приїжджають насоло­дитися унікальними пам’ятками архітектури. Одним із найкращих кам’яних будинків є дім Конуке­ві. Це гостьовий дім ассирійсько­го бізнесмена, який збудовано на найвищій точці старого міста. Кілька років тому господар про­дав цей величезний особняк дер­жаві за копійчану суму — 15 тисяч доларів. Конукеві фігурує у бага­тьох турецьких серіалах (найві­доміший з них — серіал «Сила». — Г. Я.), тому довший час двері для туристів були зачинені. Тепер сюди на фотосесію приходять молодята.

Директор турецької турис­тичної фірми Cfrettatоur Алі Кю­чук зробив нам подарунок — у сувенірній крамниці Конукеві купив хустки, які носять заміж­ні туркені. Власник крамнички пов’язав кожній з нас таку хустку і Алі пожартував, що ми «успіш­но пройшли посвяту у туркені».

Попри усілякі «страшилки», регіон безпечний для туристів. Тут життя пливе своїм руслом. Незважаючи на близькість до кордону із Сирією, не побачиш ані військової техніки, ані блок­постів на дорогах. Не ходили ву­лицями військові патрулі. Нічого такого, щоб вказувало на поси­лені заходи безпеки. Натомість на вулиці, розстеливши прости­радла біля муру, старші жінки пряли верблюжу вовну. Ми хоті­ли їх сфотографувати. І, мабуть, вони були не проти, але… за гро­ші. Оскільки ми і не думали їм платити за фотосесію, одна з них почала сваритися з нами і навіть помахала палицею… Натомість у місцевому ресторані дівчата під­ходили до нас і жестами просили дозволу зробити з нами селфі.

Редакція газети «Високий Замок» дякує туристичним фір­мам SV-Travel-Lviv та Cfrettatour за організацію подорожі.

Читайте також: Унікальні мозаїки Газіантепа, фісташкова кава й храм, якому понад 12 тисячоліть (фото)