На лоджії пані Галини – «котячий гуртожиток»

Є люди, які ніколи нізащо не поділяться ані зайвою гривнею, ані шматочком хліба. Але є й такі, хто останню копійку віддасть тим, хто потребує. До таких належить волонтерка, біолог за освітою Галина Нагорна — людина з добрим серцем. В однокімнатному помешканні пані Галини живуть шість собак і котів. Інші мурчики просто заходять у гості. Як? Через лоджію, адже пані Галина живе на першому поверсі. Поставила драбинку, і котики заходять поїсти, водички попити, а іноді й переночувати.

Але на котячо-собачі потреби потрібні великі гроші. Іноді пенсії пані Галині не вистачає, добре, що волонтери з фоду «Здійснити мрію» до­помагають.

— Дуже рідко підбираю котиків, — каже пані Галина. — У котячому будиночку, що на моїй лоджії, є віконечко з драбиноч­кою. Діти, які знаходять котиків на вулиці, приносять їх додому, але батьки не до­зволять їх прихистити. Тоді дітки прино­сять котиків до моєї лоджії, а ті вже самі драбинкою підіймаються.

— З чого почалася ваша котяча ко­лекція?

— Загалом я «собачниця». Волонтер­ством займаюся з 1996 року. Коли отри­мала нову квартиру, привезла сюди свого котика, який загинув трагічно. Потім взя­ла одного котика, згодом ще одного… По­тім з’явилася собака, яка прожила у мене 14 років. Зараз у мене шість собак.

— А котів скільки?

— Не можу сказати (сміється. — Г. Я.). Моїх донедавна було троє, вони живуть у квартирі разом з собаками. На лоджії жи­вуть чужі котики. Там типу «котячий гур­тожиток».

— Як миряться коти й собаки?

— Таке питання у мене ніколи не сто­їть. Їх примирити дуже легко. Але має бути умова: котика завжди треба году­вати першим. Бо за правилами, перши­ми мають їсти господарі. Тому коти іно­ді мені вилазять на голову. Потім їм я, а лише тоді їдять собаки. Це така ієрархія, яка дає можливість нормально керувати тим зоопарком, який у мене є.

— Коли я вам зателефонувала, ви сказали, що не можете розмовляти, бо вигулюєте своє «господарство», і ввечері будете зайняті…

— Так, бо вигулюю по одній собаці. Щоб не нервувати людей, що вийшла з цілим «зоопарком», виводжу на вулицю по одній. Ношу зі собою пакети — зби­раю екскременти після тварини. Якщо бачу, що чийсь пес також «сходив у туа­лет», пропоную його господареві пакет. До порядку привчаю й чужих людей. Але у три ранішні і вечірні години входить не лише вигул. Їх же треба ще погодувати, прибрати за ними, поміняти котячі ван­ночки, зробити вологе прибирання у по­мешканні. Це цілий комплекс, який вико­ную вранці і ввечері.

— Скільки грошей на день йде на харчування вашого «зоопарку»?

— Не знаю. У більшості випадків, коли бачу, що все закінчується, вже тоді втра­чаю сон і зважуюся написати черговий пост-жебракування у соцмережах для «престарілих собак» та інтернату на ло­джії. Таке відбувається останні пів року… Після смерті мого друга забрала його со­баку і кота.

— Як реагують сусіди на таку чоти­рилапу армію?

— Дуже добре. Сусіди мені допомага­ють — приносять кісточки, ніхто не вияв­ляє до мене агресії. Бо ж на вулиці я ні­кого не годую. У більшості випадків люди проявляють агресію, коли хтось годує на вулиці тварин, бо це суцільна антисані­тарія. Мої і не мої коти їдять на моїй ло­джії. Хочуть переночувати — прошу дуже. Мої собаки — усі дівчата, стерилізовані. Дівчата не смердять. Правда, були кон­флікти на перших порах з одним сусідом. Тепер живемо мирно, але час від часу цей сусід «дає про себе знати» (смієть­ся. — Г. Я.).

— Але ж ви ще й квітникарка. Як за такої кількості тварин вам вдається вирощувати орхідеї?

— У мене ніхто нічого не обгризає. Коли гуляю з собаками, котами, які жи­вуть у хаті, приношу з вулиці траву пирій. Деякі котики самі виходять на вулицю по­скубати травичку. За спеціальністю я — фізіолог рослин. Роблю все «на автома­ті». Виростила сортові фіалки, продала і придбала за ці кошти мішок корму. Але ж поки ті квіти знову виростуть…