Домашню локшину для упівців везли на фірі з... гноєм

У руках Марії Герасимівни з хутора Малинівки, що на Бережанщині, пачка фабричної локшини, яку варить у будні. Але коли в її хаті якась особлива подія — наприклад, приїхала з міста донька Наталя, зійшлися гості на празник чи приїхав у відпустку її син-фронтовик Ігор, — то береться за знайому з дитинства справу: готує до розсолу (бульйону) домашню локшину. Навчилася робити її у далекому дитинстві. Одного разу, десь у 1949-му, через ту локшину її життя повисло на волоску…

— На нашій вулиці у селі Лапшині жили дві зв’язкові Української Повстанської Армії, Настя Воло­щук і Текля Гончар, — розповідає пані Марія. — Якось прийшли вони до мами і кажуть: «Цьотко Досько, ми принесемо вам муки, яєць — ва­ріть і ріжте тісто! Нам треба буде везти його хлопцям до лісу…». Хоча часи тоді були дуже непевні (сусід сусіда боявся), ми з мамою не відмовилися. Я муку розстели­ла, намісила тіста, натачала варе­ниць — і ріжу їх на смужки. Знаєте, скільки-то разів треба було його замісити, щоб зробити чотири пут­ні (відра) макарону?

Наріжемо, зваримо, посолимо, перемастимо смальцем і шквар­ками. І тоді моя двоюрідна сестра Марія бере по сусідству коня, той макарон у двох великих баняках висаджує на фіру, обкладає його різними лахами. А зверху на них кладе… гній! Щоб ніхто не здогадався, що і кому насправді везе. Та й поїхала попід соснину по до­розі на Старий Вербів. А коли за кілька годин повернулася — на ній лиця не було. Лише мовила до моєї мами: «Тето, зі мною вже хтозна-що було би сталося…».

Трошки перепочивши, цьотка пояснила причину своєї блідості. Десь на середині шляху назустріч їм зі Старого Вербова поверталися радянські облавці. У руках мали великі дроти, якими шукали парти­занські криївки. Марія завмерла. Якби хтось із енкаведистів тими пі­ками шпигнув у гній і знайшов у ба­няку тісто для партизанів, мала би ти, Маруню, 25 років тюрми у Си­біру. І разом з тобою — оте дівча зі своєю мамою, які його готували…

«Їду і молюся: «Матінко Божа, допровадь мене, щоб ніхто нічо­го не зовидів…» — згадувала цьот­ка Марія. Облавці зупинилися, за­питують, куди їде. «Везу гній на поле. Чоловіка не маю — пішов на війну і загинув. Мушу тяжко роби­ти сама…» — на ходу придумала ле­генду. Облавці повірили і гаркнули: «Уєзжай!». Марії здалося, що з її голови хтось зняв якийсь непомір­но важкий тягар.

За якийсь час селянка приїха­ла на обумовлене місце. З лісу ви­йшли партизани з криївки Петра Бойка. Втішені появою Марії, забрали баняки із локшиною. Подя­кували їй і тим, хто її готував…

Нині, у свої майже дев’яносто літ, Марія Дубницька не розівчи­лася готувати домашні макарони. Хоча колишнього чуття у руках вже нема, може нарізати їх із заплюще­ними очима. Куховарячи, наспівує партизанські пісні, які повертають її у далеку юність.