«Два роки тому, у віці 107 років, мама ще город скопала»

Олена Кирилівна народилася 2 червня 1917 року на Вінниччині. Там минули її дитячі та юнацькі роки, там вона здобула медичну освіту. У 1944 році доля привела її на Львівщину, яка стала для неї другою домівкою. Її життєвий шлях — це приклад служіння людям. Під час буремних воєнних років пані Олена була зв’язковою УПА, допомагала борцям за свободу України та лікувала поранених. У післявоєнний час десятиліттями працювала дільничним терапевтом, віддаючи свої знання й серце пацієнтам. Навіть на заслужений відпочинок вона пішла лише у 89 років.

За більш ніж століття життя Олена Кирилівна стала свідком подій, які для багатьох залишаються лише сторінками підручників: вона пережила Голодомор, війни, зміну державних устроїв, важкі й доленосні періоди української історії. Але попри всі випробування зуміла зберегти найголовніше — людську гідність, доброту та віру в людей.

Олена Рибалко є не лише найстаршою мешканкою Львова та України, а й символом незламності покоління, яке будувало країну своєю працею та жертовністю. Її життєва історія нагадує нам про силу характеру, відповідальність перед суспільством і любов до рідної землі.

109 років — це не просто поважна цифра. Це тисячі днів турботи про інших, сотні врятованих людських життів, безцінний досвід і мудрість, якими можна надихати покоління.

У день народження від львівської громади уже 10-й раз поспіль Олену Кирилівну привітав Іван Фасольник і вручив їй квіти від керівництва міста, «Кошик довголіття» та 10 000 гривень.

Якою мамою була у дитинстві для своїх дітей — суворою, вимогливою чи доброю і ніжною, журналістці «ВЗ» розповів молодший син Олени Кирилівни торакальний хірург, кандидат медичних наук, доцент Олександр Невзгода.

— Мама працювала дільничним терапевтом у районі Винниківського ринку, — каже Олександр Ананійович. — Це таке було колосальне навантаження, особливо під час епідемій грипу, коли було по 16−20 викликів. Я іноді аналізую, як то можна було відпрацювати на прийомі у поліклініці, а потім обійти 20 викликів. У роботі мама була надзвичайно зібраною, людяною, грамотною і високофаховою спеціалісткою — це те, що сьогодні ми називаємо «сімейний лікар». Мама була правдивим сімейним лікарем, бо всіх знала за прізвищем, на ім'я і по батькові. Знала кожну сім'ю — від маленької дитини і до дорослих. Хоча маленькими дітками мама би і не мала опікуватися, але не могла не прийти на допомогу. Її робота — це приклад жертовності при тій мінімальній зарплаті, яку на той час отримували лікарі. А ще мама була дуже красивою жінкою. У родині Рибалко, а мама залишилася на своєму прізвищі, усі були надзвичайної вроди. Рідна сестра мами Анна була красунею і рідний брат теж. Попри те, що мамі багато років, для мене вона і досі красуня, а ще — чуйна, турботлива, добра. Одне слово, золота людина.

— Мама була суворою чи більше другом для своїх дітей?

— У її характері була добра і лагідна вимогливість. Завдяки прикладу ставлення до праці і тієї роботи, яку виконувала і яку любила, мама прищепила нам любов до лікарської професії. Я — медик, мій старший брат Анатолій — один з найкращих пульмонологів в Україні. Власне дякуючи материнській турботі ми стали лікарями. Мама по-доброму нас виховувала і пояснювала, що у житті є добрим, а що поганим. Не можу пригадати жодного випадку, щоб мама у дитинстві підняла на мене руку, хоча з роками, коли аналізую свою поведінку, розумію, що було би за що. Мама завжди була і залишається доброю матір'ю.

— Які родинні цінності мама вам прищепила?

— Насамперед, це любов і велику повагу до родини. І надзвичайно велику любов до рідної землі, до України.

— Що мама найчастіше розповідала про своє дитинство на Вінниччині?

— У ті часи намагалася розповідати нам деякі речі з обережністю. Але ми знали про Голодомор, про те, як люди під час геноциду українців у 1932−1933 роках помирали. Не раз розповідала про свого батька і мого дідуся Кирила, якого двічі арештовували, а згодом розстріляли у 1937 році. Мій дід був добрим господарем, виступав за Українську державу, Українську автокефальну церкву — за що його і розстріляли. Мама шукала його серед тисячі трупів, у яких колючим дротом були перев’язані руки, зав’язані очі, проламані черепи. За елементами одягу дехто впізнавав своїх рідних. На сьогодні я маю матеріали кримінальної справи — мого діда реабілітували.

— Як склалася доля Олени Кирилівни під час Другої світової війни?

— У 1944 році мама закінчила Вінницький медичний інститут. Випускників тоді відправляли на роботу у фашистську Німеччину. Під час облави на медінститутмама схопила швабру, одягнула халат прибиральниці і почала прибирати коридор. Це її врятувало. Німці не відправили «прибиральницю» до Німеччини. Натомість схопили її сестру — Анну Рибалко. Запхали у поїзд і повезли. Але їй пощастило: під час переправи хтось з хлопців відкрив люк у вагоні і сказав — хто хоче, може стрибати. Тітка вистрибнула і врятувалася від роботи у Німеччині. Мама під час війни допомагала рідному братові Михайлові, який був надрайонним провідником ОУН Немирівського і ще кількох районів Вінничини. Мама допомагала хлопцям якмедик, і як зв’язкова УПА. Того ж 1944-го мама за порадою мого тата, який на той час воював, переїхала до Львова. Працювала головним лікарем у Солонці, що у Пустомитівському районі. Мама оперувала і передавала листівки українським хлопцям. Але про це я дізнався уже в дорослому віці - після закінчення інституту, коли вже і сам працював лікарем.

— Які випробування стали для Олени Кирилівни найважчими?

— Голодомор, розстріл батька, Друга світова війна і ще низка критичних ситуацій…

— Та, попри тяжке життя, мама працювала майже до 90 років…

— Мама пішла на пенсію у 89 років. Багато працювала і багато ходила. Та вона ще два роки тому, у віці 107 років скопала город. Вона — добра і позитивна, готова завжди прийти на допомогу. Як їй це вдалося? Думаю, що це Божа ласка за правильне і добре життя. Її пацієнтами були отець-капелан Йосиф Кладочний, Дмитро Павличко, Іван Крип’якевич та інші.

— Які випадки з професійного життя Олена Кирилівна згадує з особливою гордістю?

— Ой, таких випадків було дуже багато. Насамперед, важкі діагностичні випадки, коли вона правильно ставила діагнози і практично рятувала людські життя. Кожний випадок — окрема історія. Але мама з того не робила ніяких сенсацій чи героїчних вчинків. Це була звичайна буденна робота.

— Чи дотримувалася ваша мама особливих принципів харчування?

— Жодних дієт. Ми завжди їли і досі харчуємося доброю українською їжею. Недавно був в одній з країн Західної Європи і вкотре переконався, що наші жінки — найгарніші і найкращі господині. Такої смачної їжі, як українська, ніде більше нема.

— Який момент з життя вашої мами згадуєте найчастіше?

— Коли помер мій батько, мені було 16 років. На мамині плечі лягло все господарство і виховання дітей, увесь побут. І мама, тендітна жінка, блискуче впоралася.

— Який життєвий урок від Олени Кирилівни ви б хотіли передати молодим українцям?

— Мама любить Україну не пафосно, не показово, а реально. Кожним своїм кроком, кожним вчинком вона цю любов до рідної землі, до України доводить і передає усе життя молоді. Було б добре, щоб і наша молодь передавала любов до України прийдешнім поколінням.